– Ліворуч від мене всі місця, крім Майклового, зайняті. Сам того не відаючи, неборака Сімон, як і Лізбета, сів праворуч від Арлетти. Пітер, звісно, сидить поряд мене, поклавши руку на бильце мого стільця. Він не торкається нею до мене, але я відчуваю її тепло. А Меггі поряд з Бобом, одягненим дуже вишукано. Що він тільки не робить: і вдає з себе зовсім байдужу особу, й трохи відвертається від неї, але дарма. Йду в закладчину, що цим йому не вдасться відбити в неї бажання пошептатися з ним, вона кидатиме репліки й своєму сусідові, який сидить ліворуч, – спокійному й сором'язливому Сімонові, що підігнув ноги під стільця. Той не відповідатиме їй, однак, його, нетягу, це не врятує. Навпаки, його мовчанку Меггі оцінить як зізнання в коханні".
– Зараз ви почуєте мою розмову з Бі й Фа, що відбулася 8 березня, – промовив Севілла. – Слухайте уважно, це обговорюватимемо.
Увімкнув магнітофон, поклав обидві долоні на стіл і замовк, прикипівши очима до стрічки, яка пересотувалася. Верескливі голоси дельфінів заповнили кімнату.
– Ну, – озвався Севілла, коли стрічка скінчилася, – що ви думаєте з цього приводу? Я чекаю від вас не практичних пропозицій, а аналізу їхньої поведінки. Що ви скажете про це?
Мовчання. Відтак Сьюзі сказала:
– На мою думку, реагування Фа цілком нормальне. Воно відповідає тому, що ми знаємо про поведінку дельфіна-самця. Він живе у басейні з Бі. Впустити до басейну іншого самця – це означало б, що виникло б питання про поділ самиці й встановлення ієрархії.
– В такому разі, – озвалася Арлетта, – реагування Бі теж нормальне. Введення до басейну іншої самиці постачило б перед нею такі ж самі проблеми.
– Не зовсім, – заперечив Пітер.
Арлетта зиркнула на нього. Відтоді, як від них пішов Майкл, він виглядав упевненішим, соліднішим, а в стосунках із Сьюзі був спокійніший.
– Бі жила в морі, – говорив Пітер, – тобто вона жила и середовищі дельфінів, де сімейні пари неміцні, де самець панує над багатьма самицями. І незважаючи на це, вона вибирає моногамію.
– Ви маєте слушність, – підкреслив Севілла, і Пітер зрадів. – Вона чинить так, прийнявши певне рішення.
– І навіть умотивоване, – докинув Боб мелодійним голосом.
Він був у пантофлях із голубої тканини, лазурових штанях і барвінковій сорочці з широко розкритим комірцем, з-за якого визирало бірюзове кашне з вишитими чорними візерунками. Сьюзі подивилася на нього. То справді вишукана голуба гармонія, але як тільки він може носити кашне в таку спеку.
– Точніше, – провадив далі він, – я" б сказав, що в цьому мотивуванні є певна двозначність, бо Бі не пояснила свою поведінку, а дала зрозуміти двояко: по-перше, вона розмовляє нашою мовою; по-друге, вона воліє мати стосунки з Фа, схожі на людські.
Севілла глянув на Сімона, що скоцюрбив свої ноги під стільцем, і чемно запитав:
– А ви, Сімоне, що гадаєте про це? Чи є двозначність у цьому мотивуванні?
Сімон почервонів. То був високий, худорлявий молодик, із виду стриманий і сумлінний, у нього все здавалося невизначеним – вік, риси обличчя, колір волосся, думки.
– Можливо, – обережно погодився він, – можливо, й слід сказати, що спостерігається певна двозначність.
Меггі усміхнулася йому підбадьорливо, й Сімон, побоюючись видатися погано вихованим, злегка скривився до неї, що мало б сприйнятися як посмішка. Меггі понурилася: "Сердешний хлопець, він такий складний. Надто сором'язливий і водночас дивиться на мене так хтиво. Можна подумати, що це вуличний хлопчисько, який зупинився перед вітриною пиріжкової. Я певна, що він ніколи ще не цілував дівчини. Словом, мені трохи прикро, що я встигла заручитися з Бобом. Коли б я не боялася, що викличу ревнощі в Боба, то взяла б цього юнака в свої руки. Переконана, що мені поталанило б вивести його в люди. До того ж він на вид непоганий, ласкаві очі й, вірю, його повні уста приховують у собі багато тепла".
– Я не бачу тут ніякої двозначності, – промовила Арлетта. – Бі справді двояко пояснила свою поведінку: "По-перше, я розмовляю вашою мовою; по-друге, хочу мати а Фа стосунки, схожі на людські". Однак коли добре поміркуємо, то побачимо, що обидва мотиви сходяться на одному. В обох випадках ідеться про велике бажання скидатися на людину.
– Браво, Арлетто, – палко вигукнув Севілла й обернувся до неї усміхнувшись. – Може, – мовив він, змірявши поглядом працівників, – ви пригадуєте, як під час прес-конференції 20 лютого один журналіст запитав у Фа, чи він розглядає сам факт уміння розмовляти мовою людей як прогрес. Серед усіх тих нісенітниць те запитання було цікаве. Для Бі вміння розмовляти людською мовою і є, безперечно, прогресом. Якщо вона розмовляє, виходить, що вона не так уже й відрізняється від нас. Отже, наші любовні стосунки мусили б захопити її. Наслідуючи моногамію людської сім'ї, вона вподібнюється до нас.
– Дуже цікаво, – озвався Пітер, – але чому в Фа не таке реагування? Фа, якщо я правильно зрозумів, спершу не мав нічого проти другої дельфінки.
– Може, – сказала Сьюзі, – тому, що дельфіни-самці, як і, до речі, самці з людського поріддя, більш охочі до полігамії…
Всі засміялися. "Що ж, – мислила Арлетта, – добре, що тут більше немає Лізбети, бо її сміх був би не дуже приємний. Адже достатньо однієї неприязної примхи, щоб усе зіпсувати".
– Чи дозволите мені, – промовив Боб манірним тоном, поклавши правицю собі на стегно, – чи дозволите мені також зробити, свій внесок? (І Сьюзі ще раз замилувалася його спритністю, з якою він відійшов од своїх позицій, коли заговорив Севілла). Фа також виявляє бажання бути схожим на людей, але робить це трохи інакше: наприклад, при кожній нагоді твердить, що він не риба, а китоподібна тварина, як і людина, ссавець. Знає також, що в дельфіна, який належить до роду китоподібних, мозок важить стільки, скільки й у людини. Це я і називаю його снобізмом. Але цей снобізм не інше, як бажання скидатися на людину.
Севілла схвально кивнув головою, проте зробив це без отого притаманного йому захоплення. Він розгнівався. "Коли Боб стає на ваш бік, він завжди вдає, що співає вашу пісню".
– Гаразд, – мовив Севілла. – Чи всі погоджуються з таким тлумаченням? Сімоне?
– Я погоджуюся, – озвався той, і Меггі по-змовницькому усміхнулася йому.
– Я не мораліст, – сказав Севілла. – Не можу сказати, чи той факт, що перша пара дельфінів, яка навчилася розмовляти людською мовою, приймає моногамію західної людини, означає прогрес, чи ні. Але для нас ця мутація є серйозною перешкодою й висуває складну проблему. Що ж нам тепер робити, щоб Бі й Фа передали свої знання іншим дельфінам?
Пронизливо задзеленчав телефон, і Севілла роздратовано кинув Меггі: "Мене немає, хто б не телефонував". Меггі підвелася, попростувала до столика з телефоном.
– Алло? – промовила вона офіційним тоном, яким завжди розмовляла по телефону. – На жаль, це неможливо. Професор Севілла на нараді. Якщо ваша ласка, зателефонуйте йому пізніше. Я глибоко засмучена, місіс Джілкріст…
– Місіс Джілкріст! – вигукнув Севілла, рвучко схопившись із місця, що аж стілець гепнув на підлогу. Не піднімаючи його, професор великими кроками попрямував до телефону й майже видер трубку з рук Меггі.
– Місіс Джілкріст, Севілла… Коли? Вчора пообіді? Але ж це максимум!.. Жахливо! Я не знаходжу слів, щоб вам сказати… Як він сприйняв це? Так, я знаю, він вельми хоробрий… Хай не турбує вас штраф, я його заплачу… Ну що ж, скажімо, це буде позика, яку він віддасть мені, коли повернеться з в'язниці… Ні, ні, дарма… Так, я напишу йому, так, неодмінно. Перекажіть йому, що я піду на побачення з ним, як тільки одержу дозвіл. Ще сьогодні я поклопочуся про це.
Севілла поклав трубку й обернувся до колег. Він зблід, очі в нього були невиразні.
– Вчора Майкл одержав максимум, – промовив хриплим голосом Севілла, – п'ять років в'язниці й десять тисяч доларів штрафу.
X
Навесні 1972 року югославський філософ Марко Льєпович писав з Каліфорнійського університету, де він читав лекції про Гуссерля, до свого приятеля з Сараєва, ділячись з ним своїми роздумами.
"Президентські вибори, що відбудуться наприкінці нинішнього (1972) року й про які я вам скажу кілька слів трохи пізніше (їхня зав'язка мені видається дивною й симптоматичною), у мене викликають знову те почуття, яке я відчував дев'ять років тому, коли вбили Кеннеді. В тому, що в Далласі внаслідок темних поліцейських махінацій вбито великого політичного діяча, нічого немає дивного: така драма могла розігратися в будь-якій країні планети. На мою думку, непокоїть пасивність і податливість, що їх виявили американці цього разу. Бо справді, вони люди чудові: прості, шляхетні, гостинні, доброзичливі в стосунках з людьми, дисципліновані в суспільних відносинах, дуже старанні в виконанні службових обов'язків. У них великий досвід у всіх галузях, не кажучи вже про їхнє чудове здоров'я, за яке вони завдячують спортові й найвищому життєвому рівневі в світі. Однак з політичної точки зору ці люди залишаються дітьми. Вони дозволяють маніпулювати собою і впливати на себе з дивовижною легкістю. Скажімо, що було вбито улюбленого поважного президента в якійсь європейській країні, що вбивцю допитали, але ніякого сліду не залишилося від цього допиту (місцева поліція не має коштів, щоб придбати магнітофон), що цього злочинця, в свою чергу, вбиває гангстер, зв'язаний з поліцією, то цього було б достатньо, аби негайно збентежити громадськість, котра не допустила б ніяких офіційних спроб усе згладити доповіддю Уоррена. У Сполучених Штатах через апатію громадськості могла з'явитися не тільки доповідь Уоррена, а й усю справу ледь не поховали. І якщо, врешті-решт, вона знову випливла на поверхню, то занадто пізно – й, на мою думку, без будь-якого політичного ефекту. Сталося це тому, що змовники внаслідок надмірної обережності знищили одного за одним чотирнадцять важливих свідків драми. Ця низка насильницьких смертей розбудила громадськість, але надто скромно, а в Європі тільки одне знищення гаданого вбивці якимось гангстером-поліцаєм зворушило б маси.
З наближенням президентських виборів нині я знову з такою ж самою тривогою бачу цю податливість американського народу. Зараз на моїх очах відбувається подія, яка радше нагадувала б фарс, коли б не була такою жахливо загрозливою.