Я вдячний їй за цю великодушність, бо знаю, як і всі мої товариші, що М'єтта не схильна до любострастя. Певен, якби нам вдалося заглянути в її наївну душу, то ми зрозуміли б, що її дивує та пристрасть, яка спонукає чоловіків обіймати жінок.
Фальвіна незграбно йде від нас, і тепер М'єтта починає пестити Силача. Мимохідь я завважую, звичайно, не без заздрощів, що вона цілує його в губи, чого ніколи не робить з чоловіками. Скінчивши пестощі, вона стає переді мною й починає жестикулювати. Вона розповідає мені, що той (косі очі, схрещені руки) й вона (великим пальцем тицяє себе в груди), як і здогадувалася наперед (указівний палець лягає їй на чоло), кохалися (жест, що його описати неможливо). Це її обурює (з огидою кривиться), особливо він (схрещені руки), але найбільше її обурює те (знову кривиться), що він (косі очі, схрещені руки) запропонував їй (витягує обидві руки долонями вгору) піти з ним (ногами вдає, що йде) до Ла-Рока (показує рукою в далечінь), щоб бути йому за покоївку (вдає, що щось чистить і пере). Яке шахрайство! (Кладе на стегна кулаки, супить брови, з огидою копилить губу, ногами топче уявну гадюку). Вона відмовилася (рішуче хитає головою) й кинула його (трохи відвертається, неприязно показує спину й ворушить ногами). Чи правильно вона зробила?
Оскільки я, приголомшений Фюльберовою сміливістю, мовчу, вона знов повторює свій останній жест.
— Авжеж, М'єтто, ти дуже правильно зробила, — кажу я, пірнаючи лівою рукою в її жорстке, гарне волосся й гладячи їй потилицю, а правою рукою знову примушую ходити Силача, в якого уривається терпець. Вона одразу ж на льоту, не припиняючи ходи, кілька разів цілує мене в щоку, тицяючи вустами навмання, й мені навіть здалося, що зараз М'єтта поцілує мене у вуста, як Силача. Та ні, вона прямує до "Материнства" допомагати бабусі, звідти виходить Фальвіна, вона Котиться, наче куля, до головної башти, рівномірно похитуючи товстими стегнами.
Мені здається, що Фюльбер передав куті меду й справа для нього обертається погано. Однак відкидаю ці думки й зосереджуюся на своєму завданні.
Стрибнувши в сідло, ганяю Силача в дворі. До батога майже не вдаюся, бо певен, що Силачеві од нього зовсім не боляче, однак він удає, що приймає удари батога, як тяжку образу. За півгодини я вже весь мокрий від поту, стільки довелося витратити сили, щоб приборкати цю велетенську тварину.
Я стомився. Силач також. Я спішуюсь і веду жеребця до стайні. Раптом звідкілясь виринає Колен і, зціпивши зуби, входить разом зі мною до стійла. Поки я скидаю вуздечку й сідло і кладу їх на перегородку, він бере віхоть соломи й люто починає витирати жеребцеві бік, який вилискує потом. Я витираю з другого боку, але без люті, кидаючи час від часу погляд на нашого великого стрільця з лука, й чекаю, коли він нарешті озветься. Чекати мені доводиться не довго. За хвилину він з гнівом каже, що бачився з Мейссоньє й Тома. Мейссоньє розповів йому, в кого М'єтта провела цю ніч. Я мовчки слухаю його, а коли він закінчує виливати свій гнів, намагаюсь заспокоїти. Починаю потерпати за Фюльбера, справа для якого обертається дуже погано. Може, спробувати якось зам'яти цей скандал і розстатися з ним без галасу?
— Ти бачив Пейссу? — питаю я Колена.
— Ні.
— Якщо побачиш, нічого не кажи йому. Чуєш, не кажи.
Він неохоче погоджується.
Я даю йому легенького штурхана під лопатку й простую до головної башти, щоб перевдягнутися.
Біля звідного моста зустрічаю заклопотану Мену й зупиняюся. Мену підводить свою маленьку голову й дивиться на мене блискучими жвавими очима.
— Емманюелю, — мовить вона, — я хотіла розповісти тобі про те, що після сповіді мені сказав Фюльбер. Він сказав, що турбується про наші душі й що, оскільки ми справді не зможемо щонеділі ходити до Ла-Рока на месу, бо це надто далеко, він вважає, що мусить призначити свого вікарія до Мальвіля.
Я вражено дивлюся на неї.
— Я подумала, що це тобі не дуже сподобається і...
Не дуже сподобається! Я добре розумію, що криється за цією турботою й, заскреготавши зубами, біжу нагору крученими сходами головної башти. Коли я опиняюся на другому поверсі, одні з двох дверей відчиняються, і з них у супроводі Пейссу виходить Фюльбер. На площадці стоїть Жаке, чекаючи своєї черги.
Добридень, Емманюелю, — холодно вітається Фюльбер. Він уже знає, що я не маю наміру сповідатися. — Чи зможу я зустрітися з тобою на кілька хвилин перед месою?
— Чекатиму на тебе в своїй кімнаті, — відповідаю я. — Вона на третьому поверсі, ота, праворуч.
— Гаразд, — каже Фюльбер.
Моя дещо брутальна відмова зовсім не здивувала його, й він витонченим жестом запрошує Жаке до кімнати.
— Пейссу, чи не міг би ти мені зробити одну послугу? — питаю я товариша.
— Охоче, — відповідає той.
— Ходімо до сусідньої кімнати, там ти почистиш наші рушниці. Вище голову, друже! Чіткіше крок!
Ці військові команди йому подобаються, й він охоче їх виконує. Я полегшено зітхаю. Не тому, що Пейссу почистить рушниці, — вони вже чисті, — а тому, що заберу його від друзів. Справа ж і так надто ускладнилася, і я не хочу, щоб іще й Пейссу завдав мені клопоту.
Зайшовши до себе, я роздягаюсь до пояса. Весь час думаю про майбутню зустріч і сам себе заспокоюю. Висуваю шухляди й, намагаючись думати про щось інше, з задоволенням вибираю собі сорочку. Сорочки — це моя слабість. їх у мене понад дві дюжини — вовняних, бавовняних і поплінових. Мену дбає про них, не дозволяє "комусь іншому" неохайно випрати їх чи спалити під час прасування.
Не встиг я ще застебнути всі гудзики, як хтось стукає в двері. Це Фюльбер. Він заходить, і погляд його падає на висунуті шухляди. Він просить мене дати йому одну сорочку.
Я задовольняю його прохання, до речі, дуже неохоче. Кожен має свої недоліки, я, наприклад, люблю свої сорочки. Правда, його сорочка вже не тримається купи, й він дуже радий, що може скинути її і надягти одну з моїх.
Я пропоную йому крісло біля письмового стола, а сам сідаю на канапу спиною до вікна.
— Дякую, Емманюелю, за сорочку, — з гідністю каже Фюльбер, застібає комірець, зав'язує сіру плетену краватку й уважно дивиться на мене, чарівно всміхаючись. Він досить кмітливий. Навіть хитрий. Мабуть, відчуває, що тут щось не гаразд, що його наміри опинилися під загрозою й що я являю для нього певну небезпеку: його очі, наче видовжені антени, обережно обмацують мене.
— Ти дозволиш поставити тобі кілька запитань? — нарешті питає він.
— Будь ласка.
— В Ла-Році мені сказали, що ти без особливої довіри ставився до релігії.
— Це правда. Без особливої довіри.
— І що ти вів не зовсім праведне життя.
Він пом'якшує свою фразу посмішкою, але я не відповідаю на неї.
— А що в Ла-Році розуміють під словами "не зовсім праведне життя"?
— Не зовсім праведне щодо жінок.
Я розмірковую, як найдошкульніше йому відповісти. Але мені не хочеться сваритись, і я добираю найзагальнішу фразу:
— Ти й сам добре знаєш, Фюльбере, як важко такому крем'язневі, як ти або я, обійтися без жінки.
По цих словах я підводжу очі й дивлюся на нього. Він немов закам'янів. Вдає зовсім байдужого. Навіть занадто байдужого. Бо мав би з огляду на свою "немилосердну хворобу" запротестувати проти кремезності, яку я йому приписую.
І раптом він усміхається.
— Емманюелю, тобі не набридло відповідати на мої запитання? Я не хотів би, щоб ти подумав, ніби всупереч твоїй волі я сповідаю тебе.
Я знову не відповідаю на його посмішку. Поважно, навіть трохи холодно кажу:
— Ні, не набридло.
— Коли ти востаннє був у божому домі?
— Мені було тоді п'ятнадцять років.
— Кажуть, що на тебе дуже впливав твій дядько, який був протестантом.
Мене не заскочиш так зненацька, і я рішуче відкидаю підозру в єресі.
— Дядько мій був протестант. А я — католик.
— Однак ти охолов до релігії.
— Так, але це було колись.
— А тепер?
1— Ти сам це знаєш.
Ці слова я вимовляю досить різко, і його гарні косі очі здивовано кліпають.
— Емманюелю, — каже він гортанним голосом, — якщо ти натякаєш на своє читання "Старого завіту", то я мушу сказати тобі, що, цілком визнаючи чистоту твоїх намірів, не думаю, що це читання таке вже приємне для твоїх товаришів.
— Вони мене самі попросили.
— Знаю, — каже він незадоволено.
Я мовчу, не прошу навіть пояснення. Втім, я й так усе розумію.
— Я маю намір, — провадить далі Фюльбер, — висвятити в Ла-Році вікарія і з твого дозволу призначити його в Мальвіль.
Я дивлюся на нього, вдаючи, що мене це приголомшило.
— Але ж, Фюльбере, як ти можеш призначити священика? Ти ж не епіскоп.
Фюльбер покірливо опускає голову.
— Звісно, за нормальних часів я цього справді не міг робити. Але тепер обставини змінилися. Церква мусить існувати далі. Бо що буде, коли я раптом помру, не залишивши наступника?
Це вже таке зухвальство, що я не можу більше стримуватися й посміхаюсь.
— Звичайно, — кажу. — Звичайно. Я розумію, що нині неможливо вступити до Каорської вищої семінарії разом з Серрюр'є.
І тут він себе видає. Хоч обличчя в нього незворушне, проте в очах на якусь мить спалахують лють і ненависть, що їх він ледве стримує. Я бачу, що вій не боягуз. І що завжди готовий швидко відповісти навіть на найзухваліший виклик.
— Ти ж знаєш, — провадить він далі надзвичайно спокійно, — що в часи зародження церкви епіскопів обирали віруючі на зборах. Керуючись цим, я можу поставити на голосування віруючих Ла-Рока свого кандидата.
— Мальвіля, — кажу я сухо. — Мальвіля, адже він буде в Мальвілі.
Фюльбер не зважає на мої слова. Намагається знов стати на твердіший грунт.
— Я звернув увагу, — веде він далі неквапливо, — що ти не приходив сповідатися. Ти що, взагалі не визнаєш сповіді?
Знов спроба спіймати мене на єресі!
— Ну що ти, — бадьоро відповідаю я. — Просто мені особисто сповідь не допомагає.
— Не допомагає? — вигукує він удавано здивовано.
— Ні.
Оскільки я більш нічого не додаю, він мовить трохи лагідніше:
— Поясни, будь ласка.
— Ну, коли мені навіть відпускають мої гріхи, я все одно картаю себе за них.
— Отже, ти не хочеш сповідатися, — констатує Фюльбер.
— Ні.
— В такому разі я не знаю, чи зможу допустити тебе до святого причастя.
— Чому?
— Ти й сам добре знаєш, — наче батогом, хльостає він своїм приємним голосом, — що для того, аби одержати причастя, треба, щоб на сумлінні не було й тіні гріха.
— І все-таки ти трохи перебільшуєш, — кажу я.