Його охопив невтримний потяг до справжньої солідності. Адже у великій комерції просто необхідна якась мінімальна чесність і повага до укладених угод чи просто вірність даному слову. Бо' чому б тоді, питав він себе, чес-' ність взагалі цінували так високо, якби без неї можна було обійтись? Адже кінець кінцем вона є основою всього буржуазного устрою. Треба видушувати зі свого персоналу все, що дасться, а потім укладати ці кошти в чесні легальні фінансові операції. А якщо не можна навіть власному компаньйонові довіряти, то як тоді спокійно віддаватися справам?
Нарешті, годині о сьомій, прийшов Браун.
Цей дім завжди був найзручнішим місцем для їхніх зустрічей. Тут за Брауном ніхто не стежив. Вважалося нетактовністю шпигувати за працівником Скотленд-Ярду в такому місці. Зрештою, ні в чиє особисте життя ніхто не має права стромляти носа!
Браун відразу накинувся на Макхіта з докорами.
— Як ти можен/і досі оидіти тут! — кричав він, бігаючи по кімнаті, мов тигр у клітці.— Я ж попереджував, що твої справи кепські! Розслідування провадить Бічер, а він — найненадійніший з моїх підлеглих! Коли він зачує слід, його вже* не можна втримати, він забуває про всяку дисципліну. Ця людина здатна заарештувати свого партнера за зеленим столом! Сьогодні вдень проведено експертизу трупа. Бічер такого наговорив експертам, що вони визнали факт убивства. Основна підозра падає на тебе.
Найстрашніше — це отой лист. Вона *к у ньому прямо погрожує тобі, що викриє таємницю Ножа. А що вона про це знала?
— А хто такий отой Ф'юкумбі?
— Служник мого тестя, відставний солдат. Останнім часом, здається, вчащав до Мері.
Браун щось записав у себе на манжеті.
— ОТара каже, що в тебе є алібі, тільки ти не можеш скористатися з нього.
— Так. Це протокол наради правління. Про неї ніхто не повинен знати.
— 6 тільки один доказ на твою користь: ті докери, що зустріли її в порту, не бачили при ній ніякого супутника. Але та записка, що ти нею викликав її на вечір до того шинку,— це просто жах! А її ж підшито до справи!
Браун знову розкричався. Хай Макхіт виїздить негайно, як стій!
Макхіт докірливо подивився на нього й сентиментально мовив:
— А я не такого чекав від тебе! Я сподівався, що ти по-іншому поставишся до мене, коли я в такій тяжкій скруті, зацькований і зраджений усіма, з надією звернусь до тебе, Фредді! Наші дотеперішні взаємини давали мені право сподіватися, що ти скажеш: "Ось тобі притулок, Маку! Відпочинь тут! Якщо вже ти втратив свою честь, то я дам тобі змогу принаймні врятувати твоє добро!"
— Як це розуміти?! — визвірився Браун. Макхіт журливо глянув на нього.
— Я не можу керувати своїми справами з-за кордону. Чи ти як гадаєш? Оппер каже мені, що моя репутація пропала, коли я сяду у в'язницю, але я з цих слів зрозумів, що вони пограбують мене, коли я виїду за кордон. Я повинен лишатися на своєму посту. Сісти до тебе у в'язницю і там провадити далі роботу. Мені, мов робочій коняці, судилося здохнути в хомуті, Фредді!
— Не забувай,— притишеним голосом нагадав йому Макхіт,— що мені довірило свою долю дуже багато маленьких людей. І ти теж серед них. Твої гроші теж пропали, якщо я залишу Лондон. Ну, ти якось_переживеш утрату, але для інших це буде кінець.
Браун знову щось буркнув.
— За все це я маю дякувати моєму тестеві,— скаржився Макхіт.— Він мене терпіти не може. Я ніколи по-справжньому не зважав на його інтриги. Це, знаєш, як ото буває з хворим зубом. Поболює потроху, але ти не звертаєш уваги. Гадаєш — поболить та й перестане. Не хочеш про нього думати. А потім одного ранку встаєш, аж тобі щоку рознесло, мов на опарі.
Вони просиділи вдвох ще добру годину, і Браун невесело розповів усе, що знав про містера Пічема, винуватця всієї халепи.
Містер Дж.-Дж. Пічем був не абихто. Поліція добре знала його. Пічемова крамниця музичних інструментів уже не раз правила за тему серйозних розмов у Скотленд-Ярді. Вперше — років двадцять тому. Уже тоді поліція хотіла ліквідувати його підприємство, але не спромоглася. Браун розповів Макхітові всю ту історію:
— Ми добре знали, що там у нього робиться під тією вивіскою, й він теж пронюхав, що ми готуємось завдати йому удару. І прийшов до Скотленд-Ярду сам. У нас він виголосив цілу промову, безсоромну, крутійську, про право бідняків смердіти і таке інше. Ми, звісно, вигнали його й провадили своє. Однак незабаром помітили, що він теж не сидить згорнувши руки. Якраз тоді в Уайтчепелі в най-злиденніших кварталах збиралися відкрити пам'ятник якомусь там філантропові, що саме в тому районі витівав усякі дурні витівки проти зловживання алкоголем — здається; роздавав задарма лимонад, найнявши для цього молоденьких дівчат, теж нібито від чогось урятованих. На відкриття пам'ятника — великої білої статуї — мала прибути королева. Ми трошечки підготували той район. Не можна ж було дозволити, щоб її величність побачила його в натуральному вигляді, в якому він штовхав своїх мешканців на зловживання алкоголем. Півсотні відер вапняного розчину зробили чудеса. Ми перетворили цю ганебну пляму в якусь подобу бульвару. Із смітників зробили дитячі майданчики, напівзаваленим будинкам надали цілком затишного вигляду; найстрашніші місця поприкривали гірляндами. Із вікон кімнаток, де жило по десять-п'ятна-дцять душ, звисали восьмиметрові прапори; я ще пам'ятаю, як ті пожильці скаржилися, що держаки займають забагато місця в їхніх комірчинах. Адже ця голота навіть не срромиться своїх смердючих нір! З одного дому розпусти ми вигнали весь персонал і прибили над дверима вивіску:
"Притулок для пропащих жінок"; адже так воно й було по суті. Одно слово, доклали всіх зусиль, щоб надати районові більш-менш привабливого, затишного і пристойного вигляду. Та під час генеральної репетиції, коли оглянути його приїхав сам прем'єр, стався скандал. Із-за новеньких вазонів у вікнах свіжопобілених будинків виринули знайомі огидні мармизи професіональних жебраків містера Пічема. їх були сотні, тисячі. І вони зустріли карету прем'єра національним гімном! Ми з самого початку відмовились від спроб якось загримувати тамтешніх дітей; тут уже нічим очей не замилиш, адже тоненьких рахітичних рученят та ноженят не прикриєш і шовком. А привезти дітей полісменів — яке з цього пуття?. Адже потім серед них нишком прослизне одне справжнє, тутешнє, і на питання гладкого рум'яного прем'єра, скільки йому років, відповість: "Шістнадцять",— хоч на вигляд йому не більше п'яти. А біля самого пам'ятника стояли підлітки, і з їхніх очей вишкірялась уся гнилизна світу. Вони гуртками виходили із найближчого шинку, несучи в руках повітряні кульки та льодяники. Звісно, огляд закінчився ганебним провалом, і ми мусили пітона компроміс із містером Піче-мом. Вирішили, що краще з ним не зв'язуватись. Ось якого тестя ти знайшов на свою голову, Маку! Це тобі не жарти!
Браун був щиро стурбований. Він готувався до тяжкої боротьби. Попри всі свої численні вади він був добрий товариш. Вони з Маком разом служили в Індії. Мак міг покластися на його вірність, як на кам'яну гору.
— Вірність,— не раз мовляв у вузькому колі начальник поліції, старий вояк,— можна зустріти тільки в солдатів. Яка цьому причина? Відповідь дуже проста: од вірності залежить життя солдата. Про вірну людину кажуть: "Із ним можна йти коней красти". Отож-бо й є/ Солдат повинен мати змогу красти коней разом зі своїм товаришем. Де Не крадуть коней, там не буває й вірності. Розумієте? Коли ти мусиш іти в багнетну атаку — здебільшого, треба сказати, сам не знаючи, за що й за кого,— коли мусиш бити, колоти й рубати на всі боки, тобі потрібна певність, що поруч тебе — вірний товариш, який так само б'є, коле й рубає. Тільки в таких умовах розвивається ця найвища людська чеснота вірність. Солдатові вона взагалі дається разом із професією. Він буває вірний не тільки якомусь там конкретному другові: адже він не сам вибирає собі роту. І тому він повинен, бути вірним узагалі. Цивільні мавпи цього не розуміють. До них не доходить, як це, приміром, генерал може бути вірним своєму монархові, а потім республіці, як, наприклад, маршал Мак-Магон. Мак-Магон завжди зберігатиме вірність. Коли впаде республіка, він знов додержуватиме вірності королю. І так без кінця! Тільки це і є справжня вірність.
Коли Макхіт прощався з Брауном, той уже більш-менш вмирився з друговим наміром сісти за грати. Заспокоєний, пішов він диктувати листа начальникові в'язниці. Вони домовилися, що Макхіт сам прийде до Скотленд-Ярду й віддасть себе в руки поліції. Але, сідаючи в омнібус, Макхіт згадав про Поллі, і його з новою силою облягли прикрі думки, які гнітили його вже кілька годин. Він змінив свій намір і поїхав до Нанхеду.
Приїхав додому він годині о восьмій і здивовано побачив нагорі, в вікні кімнати Поллі, світло. Адже вона вже давно мусила бути у батька.
Перед садочком, зовсім*не ховаючись, походжали полісмени в цивільному.
Засвітилося ще в одному вікні. Поллі, напевне, поралась на кухні. Отже, вона збиралась ночувати ще тут.
Макхіт рішуче попростував до дверей будинку. Біля хвіртки його затримали. Відчувши, як хтось іззаду поклав йому на плече руку, він кивнув головою. Агенти дозволили йому зайти поговорити з дружиною.
Поллі справді стояла біля плити. Вона відразу зрозуміла, що це за люди за спиною в Мака, але здивувалася тільки з того, що він лишився в Лондоні.
— Ти ще не перебралась додому? — сердито спитав він, зупинившися в дверях кухні.
— Ні,— спокійно відповіла вона.— Я була у Фанні Крайслер.
— Ну й що?
— Вона їде до Швеції.
— Але я не їду,— похмуро сказав він.— Наготуй мені переміну білизни.
До в'язниці він пішов із тяжкою тривогою на серці. Тривожила його Поллі.
Другого ранку його, за дорученням містера Пічема, відвідав Воллі. Він завів мову про розлучення й дав зрозуміти, що в разі згоди Макхіта для нього може знайтись виправдувальний матеріал.
— Навіщо вам здався цей суд? — спитав адвокат.— Ваше підприємство процвітає. Погодьтесь на розлучення, й ніякого суду не буде.