Не знаю вже, який у мене був кумедний вигляд, але тепло мені було дуже. Слабкий і сонний, ліг я на диван і міцно заснув.
Мабуть, я бачив сон, живлений тим образом, що так довго займав мій розум, але я прокинувся з відчуттям, ніби моя бабуся приходила до мене і схилялася наді мною, і прибирала волося з мого обличчя, і вкладала мою голову зручніше, і потім стояла й дивилася на мене. Слова "гарний хлопчик" та "бідолашний хлопчик" начебто звучали в моїх вухах. Але звичайно, коли я прокинувся, нічого не вказувало на те, що ці слова могла говорити моя бабуся, бо вона сиділа біля венеціанського вікна і дивилася на море з-за зеленого віяла, що було встановлено на поворотному пристрої і могло повертатися в будь-який бік.
Ми пообідали незабаром після того, як я прокинувся. На стіл подали смажену курку й пудинг. Я нагадував пташку в тенетах і не міг вільно ворушити руками. Але бабуся сама обмотала мене, і я не наважувався поскаржитися на незручність. Увесь цей час я намагався розв'язати питання: що вона зробить зі мною. Але вона обідала в глибокому мовчанні й лише іноді проникливо дивилася на мене та вигукувала:
– Помилуй нас!..
Ці вигуки аж ніяк не могли пояснити мені хоч щось.
Коли зняли скатертину й поставили на стіл трохи хересу (якого й мені налили чарочку), бабуся знову послала нагору по містера Діка. Той приєднався до нас і намагався виглядати якомога мудрішим, поки бабуся змушувала його прислухатися до мого оповідання, що його вона видобувала з мене частинами, ставлячи нові й нові запитання. Під час моєї розповіді вона очей не спускала з містера Діка. Коли б не це, бідолашний джентльмен заснув би. А коли він намагався усміхнутися, бабуся суворою гримасою спиняла його веселощі.
– І що тільки впало в голову цій бідолашній дитинці, що вона вийшла заміж вдруге? – сказала бабуся, коли я закінчив. – От цього я вже зрозуміти не можу!
– Може, вона закохалась у свого другого чоловіка? – зазначив містер Дік.
– Закохалася? – повторила моя бабуся. – Що ви цим хочете сказати? Нащо їй треба було це робити?
– А може, – мовив містер Дік, подумавши трохи, – для задоволення?
– Задоволення, ще б пак! – відказала моя бабця. – Надзвичайне задоволення для бідолашної дитинки довіритися цьому псові, який хотів обдурити її так чи інакше. І на що тільки вона сподівалася, хотіла б я знати! Був уже в неї один чоловік. Бачила вона, як помер Девід Копперфілд, який з самої колиски бігав за восковими ляльками. Народилося в неї немовля – ох, вона сама була дитиною, коли породила немовля, що сидить тут, тієї ночі в п'ятницю! – чого їй ще треба було?
Містер Дік потайки підморгнув мені, ніби підтверджуючи, що проти цього вже нічого заперечити не можна.
– Вона навіть не спромоглася дитину народити як слід, – вела далі бабуся. – Куди поділася сестра цієї дитини – Бетсі Тротвуд? І не народилась! О, і не кажіть мені цього!
Містер Дік зовсім перелякався.
– Отой куций лікар, що хилить голову набік, – продовжувала бабуся, –Джіліпс, чи як там його звати, що він собі думав? Він спромігся лише цвірінькати мені, наче дрізд – дрізд він і є! – "це хлопець!". Хлопець! Ну й купа ж дурнів усі вони!
Щирість цього вигуку надзвичайно злякала містера Діка; та і я теж затремтів, правду кажучи.
– А потім, ніби цього не вистачало, ніби їй мало було втратити сестру цієї дитини – Бетсі Тротвуд, – сказала моя бабуся, – вона ще вдруге виходить заміж – іде собі й виходить за Мердерера[8] чи як там його. І збирається погубити ще й цю дитину! А звідси природні наслідки, як міг передбачити кожний, крім немовляти – він блукає і мандрує, мов той Каїн, а ще й вирости не встиг.
Містер Дік суворо глянув на мене, ніби пересвідчуючись, що я – справжній Каїн.
– Та ще оця жінка з єретицьким ім'ям, ця Пеготті, вона й собі вирішила побратися! Мало вона бачила, скільки зла випливає з таких речей, бере й виходить після всього заміж. Дуже сподіваюся, – сказала бабуся, похитуючи головою, – що чоловік її – один з тих шибайголів, про яких ми в газетах читаємо, що вони б'ють жінок кочергою! Хай, хай він всипле їй як слід!
Я не міг стерпіти, що так ганьблять мою стару няньку. Я сказав бабці, що вона помиляється цього разу. Пеготті, сказав я ще, була найвірнішою, найвідданішою, найбезкорисливішою подругою і служницею. Вона ніжно любила мене і обожнювала мою бідолашну матір, і тримала на своїх руках її голівку, коли та помирала, і отримала її останній вдячний поцілунок. Я почав задихатися від спогадів і вибухнув сльозами, намагаючись сказати на завершення, що дім Пеготті міг бути моїм власним домом, і що я, звичайно, звернувся б до неї шукати собі втіху і притулок, коли б не боявся спричинити їй неприємностей через її скрутне становище. Я вибухнув сльозами, як я казав, коли намагався виголосити цю промову, схилився на стіл і закрив руками своє обличчя.
– Гаразд, гаразд! – сказала бабуся. – Дитина добре робить, що захищає тих, хто захищав її... Дженет! Осли!
Коли б не ті нещасні віслюки, ми, безперечно, швидко б порозумілися. Бабуся вже поклала руку мені на плече і, підбадьорений її увагою, я вже хотів кинутися їй на шию та благати в неї захисту. Але раптовий наскок ослів і безлад на моріжку поклали край нашій сердечній розмові. Міс Бетсі обурено заявила містерові Діку, що вона твердо вирішила просити підтримки законної влади і ще до чаю вжити заходів проти свавільного переходу дуврських ослів через її садибу.
Після чаю ми посідали біля вікна, – мабуть, для зручнішого спостереження за напасниками. З сутінками Дженет поставила на стіл свічки та дошку для гри в трик-трак і засмикнула штори.
– Ну-с, містере Дік, – мовила бабуся, знову насупившись і піднявши палець угору, – я збираюся поставити вам ще одне запитання. Подивіться на цю дитину!
– На Девідового сина? – спитав містер Дік, намагаючись надати своєму обличчю якомога уважнішого виразу.
– Саме так, – відказала моя бабуся. – Що б ви з ним зробили тепер?
– З Девідовим сином? – перепитав містер Дік.
– Авжеж, – відповіла моя бабуся, – з Девідовим сином!
– О! – сказав містер Дік. – Так! Що зробив би з ним?.. Я його поклав би в ліжко!
– Дженет! – скрикнула моя бабуся з тим самим урочистим і переможним виглядом, що я помітив раніше. – Містер Дік розв'язує всі наші труднощі одним разом. Коли ліжко буде готове, ми відведемо хлопчика нагору і покладемо спати.
Дженет доповіла, що ліжко цілком готове; мене відвели нагору і поклали спати. Та вели мене, наче полоненого. Моя бабуся йшла попереду, а Дженет прикривала тил. Одна тільки обставина давала мені певну надію: бабуся зупинилася на східцях і спитала, чого це пахне димом. Дженет доповіла, що то вона спалила на кухні мою сорочку. Але в спальні, куди мене провели, не було нічого, крім кумедного мотлоху, в який я був загорнутий. І коли мене залишили там, з маленьким недогарком, який, за словами бабусі, мав горіти точно п'ять хвилин, я почув, як вони замкнули двері ззовні. Обміркувавши це, я визнав за можливе, що бабуся моя, не знавши нічого про мене, мала підозри, ніби в мене вже стало звичкою тікати, тому вжила запобіжних заходів, аби утримати мене в безпеці.
Кімнатка моя була приємна, на горішньому поверсі, з вікна відкривався краєвид моря, осяяного блискучим місяцем. Я помолився, і свічка згасла. Пригадую, як тихо дивився я на відблиск місяця у воді, ніби сподіваючись прочитати в сторінках хвиль своє майбутнє життя чи побачити мою матір з немовлям, що сходить цією осяйною стежкою з неба і дивиться на мене як тоді, коли я бачив її любе обличчя востаннє. Цей урочистий настрій змінився почуттям вдячності й спокою, коли, обернувшись від вікна, я глянув на вкрите білою ковдрою ліжко і уявив собі, як приємно буде відпочити в цих сніжно-білих простирадлах. Я згадав усі ті пустельні місця, де я спав під нічним небом. Я молився, щоб ніколи мені не бути більше безпритульним і ніколи не забувати безпритульних. Пам'ятаю, як ніби я поплив цією сумною зоряною стежкою над морем, далеко у світ мрій.
XIV. Бабуся вирішує щодо мене
Зійшовши вранці, я побачив бабусю. Поклавши лікті на стіл, накритий для сніданку, вона так глибоко замислилась, що не помітила, як вода перекипала через край чайника й затоплювала всю скатертину. Мій прихід вивів її з задумливості. Безперечно, саме я був об'єктом її думок, і мене більше ніж будь-коли цікавило, що збирається вона зробити зі мною. Але я не насмілювався виявляти свою цікавість, щоб не образити бабусю.
На жаль, я не міг так вправно володіти очима, як язиком, тож не спускав їх з бабусі впродовж усього сніданку. Я не міг витріщатися на неї безперервно, але бачив, що вона теж частенько зиркала на мене з таким дивним виглядом, ніби я був надзвичайно далеко від неї, а не на іншому боці маленького круглого стола. Поснідавши, бабуся сперлася на спинку крісла, звела докупи брови, склала руки і почала дивитися на мене з такою пильною увагою, що я зовсім розгубився. Щоб приховати своє збентеження, я з новим завзяттям заходився снідати, але досить незграбно: мій ніж застрягав у виделці, а виделка спотикалася через ніж; шматок бекону, коли я його різав, несподіванно підстрибнув високо у повітря замість того, щоб опинитись у мене в роті, і я кілька разів захлинався чаєм, бо він затікав мені в горлянку якимось іншим шляхом. Нарешті я облишив сніданок і сів, похнюпившись, під допитливим поглядом своєї бабусі.
– Гей! – проказала моя бабуся після довгої мовчанки.
Я глянув на неї і якнайшанобливіше зустрів її гострий світлий погляд.
– Я написала до нього, – вела вона далі.
– До?..
– До твого вітчима. Я надіслала йому листа, написавши, що мушу потурбувати його, або ж ми обоє зазнаємо лиха, хай буде він певний.
– А він знає, де я, бабусю? – стривожено спитав я.
– Я йому про це написала, – відповіла бабуся, кивнувши головою.
– Чи ж мене… віддадуть... йому? – пролепетав я.
– Не знаю, – відказала бабуся. – Побачимо.
– О! Що мені робити, – вигукнув я, – коли доведеться повернутися до містера Мердстона?
– Я не знаю нічого про це, – сказала моя бабуся, похитуючи головою. – Принаймні нічого не можу сказати. Побачимо!
По цих словах я зовсім занепав духом, наче важкий камінь ліг мені на серце. Бабуся нібито перестала звертати на мене увагу.