Морський Вовк

Джек Лондон

Сторінка 40 з 52

Але мені бракувало досвіду, тим-то доводилося без кінця пробувати й так, і сяк і винаходити самому навіть найпростіше. Поки я зробив намет — і день минув. А вночі пішов дощ, намета затопило, Мод промокла і мусила повернутися знову в шлюпку.

Другого ранку я обкопав намет неглибоким рівчаком, та за годину раптовий подув вітру, що налетів з-за скелястого муру, зірвав мій намет і кинув на пісок ярдів за тридцять.

Мод посміялася з мого похнюпленого виду, а я сказав:

— Тільки-но вітер стихне, я попливу в шлюпці оглядати острів. Тут в десь, певно, пост і люди. А кораблі мусять відвідувати пост. Хіба можливо, щоб ці котики не були під охороною якоїсь країни? Але, перш ніж відпливти, я хотів би влаштувати вас тут по змозі вигідніше.

— Я воліла б із вами попливти,— тільки й відказала вона.

— Вам би краще залишитись. Ви й так досить натерпілися. І без того це диво, що ви ще живі. Не така це велика приємність — пливти в шлюпці чи то під вітрилом, чи то на веслах під дощем. Вам потрібен відпочинок, і я хотів би, щоб ви залишилися тут і відпочили.

Якась підозріла волога застелила її прекрасні очі; вона опустила їх долі й відвернулася.

— Я радніша б із вами попливти,— сказала вона тихим голосом, у якому чулося благання.— Я могла б хоч трошки помогти вам...— її голос урвався.— А коли що-небудь станеться з вами? Подумайте, як я тут залишуся сама.

— О, я буду дуже обережний,— відповів я,— і не запливу так далеко, щоб не вернутись до ночі. Одно слово, я гадаю, що вам куди краще залишитись, відпочити і як слід виспатись.

Вона повернулась і подивилася мені в очі. Її погляд був рішучий, але лагідний.

— Будь ласка, прошу вас,— сказала вона лагідно, дуже лагідно...

Я набрався духу і знову похитав головою. А вона все чекала й дивилась на мене. Я шукав слова, щоб відмовити вдруге, але вже сам вагався. Та ось радісний вогник блиснув їй в очах, і я зрозумів, що програв. Після такого несила було сказати "ні".

Пополудні вітер затих, і ми почали готуватися, щоб вирушити завтра вранці. Потрапити в глиб острова з нашої бухти було неможливо, її оточувала висока й стрімка скеляста стіна, що обабіч сягала до самої води.

Ранок був похмурий і сірий, але спокійний. Я прокинувся завчасу й почав ладнати шлюпку.

— Дурень! Кретин! Єгу! 25 — зарепетував я, вирішивши, що час будити Мод. Та цього разу я кричав в удаваному розпачі, а сам без кашкета весело витанцьовував на березі. Відкинувши край вітрила, Мод вистромила голову.

— Що там таке? — сонно запитала вона, хоч і не без цікавості.

— Кава! — закричав я.— Що ви скажете, коли я вас пригощу філіжанкою кави? Гарячої кави... просто з вогню?..

— Боже мій! — пробурмотіла вона.— Як ви налякали мене! Це жорстоко. Я вже заспокоїлася, змирилася з думкою, що ми її не матимемо, а тепер ви знов дражните мене.

— А ось дивіться! — сказав я.

Біля підніжжя навислих скель я назбирав трохи сухото ломаччя й трісок і наколов та настругав їх для підпалу. Із свого записника я вирвав аркушик паперу, а зі скриньки з набоями добув один набій до дробовика. З нього я ножем виколупав клейтух і висипав порох на рівний камінь, Потім витяг з гільзи капсуль і поклав на камінь у купку пороху. Все було готово. Мод виглядала з намету. Держачи папір у лівій руці, я вдарив по капсулі каменюкою. Збилась хмарка білого диму, блиснуло полум’я, і край паперу зайнявся.

Мод радісно заплескала в долоні.

— ІІрометей! — вигукнула вона.

Але я не мав часу ділити з нею ту радість. З маленьким вогником треба було поводитись обережно, щоб він як слід розгорівся. Я підкладав стружку за стружкою, тріску за тріскою, поки нарешті вогонь затріщав, охопивши їх полум’ям. Ніколи я не сподівався, що нас приб’є до безлюдного острова, тим-то й не взяв з собою ані чайника, ані якого іншого куховарського начиння; але тим часом я скористався черпаком із шлюпки. А згодом, коли ми під’їли частину консервів, порожні бляшанки (а їх було немало) замінили нам кухонний посуд.

Я закип’ятив воду, а Мод заварила каву. І яка ж смачна виявилась та кава! Крім того, я підсмажив м’ясні консерви з розмоченими галетами. Сніданок вийшов добренний, і ми сиділи біля вогню куди довше, ніж годилося б заповзятливим мандрівникам. Сьорбаючи гарячу чорну каву, ми обговорювали своє становище.

Я був певен, що ми знайдемо якийсь пост в одній із бухт, бо знав, що ліжбиська на Беринговому морі охороняються. Але Мод,—мабуть, щоб підготувати мене до можливого розчарування,— висунула думку, що ми відкрили нікому не відоме ліжбисько. Настрій у неї був гарний, і вона говорила про наше скрутне становище досить весело.

— Якщо ваша правда,— сказав я,— тоді нам треба буде готуватися до зимівлі. Нашого харчу не вистачить, але тут є котики. Восени вони відпливають, а отже, скоро мені доведеться вже подумати про запас м’яса. Мусимо також зробити якийсь курінь і назбирати чимбільше дров. Та й натопити котикового лою для освітлення теж треба. Словом, роботи в нас буде подостатком, якщо ми не знайдемо на острові людей. Хоч я таки певен, що на острові люди є.

Однак вона мала слушність. Ми довго пливли в піввітру попід берегом, обдивляючись у бінокль кожну бухточку, і кілька разів приставали до берега та висідали, проте ніде не знаходили ніяких ознак людського житла. Правда, скоро ми переконалися, що не ми перші висіли на Острів Зусиль. На березі сусідньої бухти ми знайшли розбиту шлюпку. То була промислова шлюпка, бо мала кочети, обмотані плетеницею, на прові з правого боку стояк для рушниці, і я прочитав напівстертого написа білою олійною фарбою: "Газель № 2". Шлюпка лежала тут давно, бо її вже наполовину занесло піском, а дошки потріскались і почорніли від негоди. На кормі я знайшов іржаву рушницю десятого калібру й надломлений кортик, геть переїдений іржею.

— Їм пощастило вибратися звідси,— сказав я бадьоро, хоч серце моє аж завмерло, коли я подумав, що десь тут, на цьому березі, можуть лежати побілілі людські кістки.

Мені не хотілося, щоб настрій Мод затьмарився від цієї знахідки, тому я знову відштовхнув нашу шлюпку від берега й поплив попід північно-східним мисом. У південнім частині піщаного надбережжя не було; незабаром після полудня ми обійшли чорний виступ берега і закінчили своє плавання навколо острова. Він мав у обводі десь миль із двадцять п’ять, а завширшки був від двох до п’яти миль. Перебувало на острові, навіть за найскромнішою оцінкою, тисяч двісті котиків. З південно-західного кінця острів був найвищий і помалу нижчав до північного сходу, де берег підносився над водою всього на кілька футів. За винятком нашої бухточки, скрізь береги були положисті й через півмилі від води переходили, сказати б, у скелясті луки, порослі мохом і тундровою травою. Там і вилежувались табуни котиків; старі самці стерегли свої гареми, а молоді трималися зосібна.

Докладнішого опису Острів Зусиль не вартий. Усюди якщо не гострі скелі, то болота, і з усіх боків відкрита дорога штормовим вітрам: морські хвилі невпинно вгризаються в його береги; повітря весь час аж гуде від реву двохсот тисяч морських тварин. Сумне це й непривабливе оселисько. Мод, що готувала мене до можливого розчарування й була бадьора та жвава цілий день, раптом сама зажурилась, коли ми повернулися до нашої бухточки. Вона мужньо силкувалась приховати це від мене, але, розпалюючи багаття, я знав, що Мод тихенько плаче в наметі, увіткнувшись обличчям в укривало.

Тепер була моя черга вдавати веселого. Я намагався грати свою роль якнайкраще і, певно, мав успіх, бо Мод знову заусміхалась і навіть, збираючись зарання спати, заспівала мені пісню. Це я вперше чув її спів. Я лежав біля вогню і слухав у захваті: вона таки в усьому, геть в усьому була правдивий митець і голос мала хоч і не сильний, та на диво приємний і виразний.

Я, як і перше, поклався в шлюпці і тієї ночі довго не міг заснути. Дивлячись на зорі, яких так давно не було видно на небі, я обмірковував наше становище. Такої відповідальності, яка лежала на мені тепер, досі я не знав. Вовк Ларсен мав рацію, кажучи, що я стою на батькових ногах. Мої повірники дбали за мене про мій маєток. Я не знав узагалі ніякої відповідальності. Лише на "Привиді" я навчився відповідати за себе. А нині вперше зроду на мене лягла відповідальність за когось іншого. І мов навмисне та відповідальність була щонайтяжча, бо ж я відповідав за жінку, що була для мене єдиною в світі, моєю любою "жіночкою", як я ніжно називав її подумки.

РОЗДІЛ XXX

Не дивно, що ми назвали той острів Островом Зусиль. Цілих два тижні ми гарювали, щоб збудувати халупу. Мод уперто силкувалася допомагати мені, і я мало не плакав над її подряпаними закривавленими руками. Та воднораз я й пишався нею. Ця тендітна, пещена жінка вміла просто героїчно терпіти наші тяжкі знегоди й змушувати себе до надсадної, мов у простої селянки, праці. Вона носила своїми руками каміння, що з нього я складав стіни, і слухати навіть не хотіла, коли я благав її покинути цю роботу. Та врешті вона погодилася взяти на себе щось легше: варити їжу та збирати на зиму дрова й мох.

Стіни будовано без великих труднощів, і все йшло добре, поки я не став перед проблемою даху. Яка користь із чотирьох стін без покрівлі? Але з чого ж її зробити? Щоправда, ми мали дві пари запасних весел. Вони могли правити за крокви; та чим я їх укрию? Мохом — нічого не вийде. Тундровою травою — теж. Вітрило ж було нам потрібне для шлюпки, а брезент уже почав протікати.

— Вінтерс покрив свою хатину шкурами моржів,— сказав я.

— А тут є котики,— докинула вона.

Другого дня ми подались на полювання. Я не вмів стріляти, але почав учитись. Витративши на трьох котиків із тридцять набоїв, я побачив, що мені їх не вистачить навіть, щоб навчитися стріляти. Вісім набоїв уже пішло на розпалювання багаття, поки мені спало на думку зберігати жар, прикриваючи його сирим мохом, і в моїй скриньці залишалося тепер не більше як сотня набоїв.

— Нам треба бити котиків кийками,— заявив я, переконавшися, що стрільця з мене не вийде.— Я чув на "Привиді", що їх і так б’ють.

— Вони такі гарненькі,— заперечила Мод,—що я навіть подумати не годна, як ми будемо це робити. Це ж просто звірство. Інша річ стріляти...

— Нам треба чимсь укрити хатину,— відказав я суворо.— Зима на порозі.

37 38 39 40 41 42 43