Я розраховувала на те, що ця ніч тебе розкріпачить. А потім я зникну, а ти запам'ятаєш мене назавжди.
План виходив сторінок на сімдесят, і я вже була готова до його реалізації, все в ньому сходилося дуже добре. І тут я дізнаюся про Джейса і вирішую тікати. Негайно. Атестат мені не потрібен. Який у ньому сенс? Але спочатку слід підігнати план під обставини. І тому я цілий день сиджу з нотатником, редагую, включаю в свого "великого коника" Бекку, Джейса, Лейсі й усіх, кого я помилково вважала друзями, щоб, перш ніж кинути їх назавжди, показати їм, як я їх усіх ненавиджу.
Але мені все одно хотілося, щоб поруч був ти. Мене досі вабила думка зробити тебе бодай трохи схожим на крутого героя з моєї дитячої повісті.
А потім ти мене здивував, — провадить Марго. — Я всі ці роки вважала тебе паперовим хлопчиком: ти здавався мені двовимірним — і як персонаж, і як людина, — в житті ти був, певна річ, інший, але все ж таки плаский. Але в ту ніч ти раптом виявився справжнім. І все це вийшло так незвично і прикольно, що я, повернувшись уранці до себе в кімнату, почала скучати за тобою. Мені хотілося зайти до тебе, побути з тобою, поговорити, але я вже вирішила, що поїду, тому треба було їхати. В останню секунду мені спало на думку заповісти тобі Оспрі. Лишити його тобі, щоб ти зробив ще один крок геть від отого-вічно-переляканого-кота.
Ну, отож. Таке. Думати довелося дуже швидко. Я наліпила плакат з Вуді на жалюзі, обвела пісню на платівці, підкреслила два рядки в "Пісні про себе" не тим маркером, яким користувалася, коли читала її для себе. А коли ти пішов у школу, я залізла до тебе через вікно і засунула в двері записку. Потім сама поїхала в Оспрі: почасти тому, що ще не була готова виїхати, а почасти тому, що там треба було прибрати, перш ніж туди потрапиш ти. Зрозумій, я не хотіла, щоб ти хвилювався. Тому я зафарбувала напис — я не знала, що його все ж таки вдасться прочитати. Видерла сторінки з календаря, якими користувалася, зняла мапу — вона там висіла відтоді, як я відшукала на ній Аґлое. А потім я зрозуміла, що втомилася і мені поки нема куди їхати, й лягла спати. Отак я там дві ночі провела — збиралася на мужності, напевно. А ще, може, сподівалася, що ти знайдеш мене швидше. Але потім я все ж таки поїхала. Сюди діставалася дві доби. І відтоді я тут.
Здається, вона закінчила, а в мене є ще одне питання.
— А чому саме сюди?
— Паперове місто для паперової дівчини, — каже Марго. — Я вперше дізналася про Аґлое з книги "цікавих фактів", років у десять-одинадцять. І постійно про нього згадувала. По правді кажучи, коли я ходила в "Сан-Траст", включно з нашою спільною вилазкою, я думала не про те, що всі люди з паперу. Я дивилася вниз і думала, що з паперу я сама. Це я квола, це мене можна зім'яти, а не всіх інших. І от у чому секрет. Людям подобається цей образ паперової дівчини. Завжди подобався. І найгірше те, що він притягував мене саму. Я його культивувала, розумієш?
Це ж здорово — втілити в життя той образ, який подобається всім. Але я сама до кінця не могла повірити в свою паперовість. А Аґлое — те місце, де паперове стає реальним. Цятка на мапі стала справжнім містечком, набагато реальнішим, ніж могли уявити ті хлопці, які втицьнули його на мапу. І я подумала, що паперова дівчина тут теж зможе знайти справжнє життя. В такий спосіб я хотіла сказати дівчині, схибленій на увазі, вдяганці тощо: "Як заїдеш у паперові міста, то вже ніколи не повернешся".
— Графіті на стіні,— кажу я. — Боже, Марго, я стільки покинутих присілків об'їхав у пошуках твого тіла! Я справді… справді думав, що ти померла.
Вона підводиться, якусь хвилю порпається в речах, потім бере Сильвію Плат і читає вголос:
— "Та коли дійшло до справи, шкіра на зап'ясті видалася такою білою і беззахисною, що я не змогла наважитися. Так ніби те, що я зібралася вбити, ховається не під шкірою і не в тонких синюватих жилках, які сіпаються під моїм пальцем, а десь в іншому місці — глибшому, таємничішому, — і дістатися туди буде набагато важче", — Марго знову сідає поруч, обличчям до мене; ми так близько, що торкається тканина наших джинсів. — Я знаю, про що йдеться. Що це за місце — глибше, таємничіше. Це наче внутрішні тріщинки. Зайві шпари, які не сходяться.
— Ідея мені подобається, — кажу я. — Як тріщини в облавку корабля.
— Так, так!
— І рано чи пізно тягнуть на дно.
— Саме так, — погоджується Марго. Ми говоримо дедалі швидше.
— Не можу повірити, що ти не хотіла, щоб я тебе знайшов.
— Вибач. Якщо тобі від цього стане легше, ти мене вразив. І я рада тебе бачити. З тобою добре подорожувати.
— Це що — пропозиція? — запитую я.
— Можливо, — усміхається вона.
Моє серце вже так давно тріпоче, що цю отруту можна витерпіти — ну, майже.
— Марго, якщо ти повернешся додому на літо… Мої батьки сказали, що ти можеш пожити в нас. Або знайдеш собі роботу і квартиру, а потім поїдеш учитися, і тобі більше не доведеться жити з твоїми батьками.
— Біда не тільки в них. Мене знову засмокче, — каже вона, — і я вже не виберуся. Біда не в плітках, не у вечірках і не в усьому цьому лайні, а в тому, що правильне життя — коледж, робота, чоловік і дітлахи — це небезпечна пастка.
Біда в тому, раптом думаю я, що я вірю в коледж, роботу і, може, колись навіть і дітлахів. Я вірю в майбутнє. Може, це мій недолік, але у мене він вроджений.
— Навчання розширює можливості,— нарешті кажу я. — А не обмежує їх.
Марго посміхається.
— Спасибі, адвокате вищої освіти Джейкобсен, — відповідає вона і змінює тему. — Я часто уявляла тебе в Оспрі. Чи звикнеш ти до нього. Чи перестанеш боятися щурів.
— Звик. Мені навіть почало там подобатися. Я провів там ніч, коли всі були на балу.
— Фантастика, — посміхається вона. — Я так і думала, що рано чи пізно тобі сподобається. Мені в Оспрі жодного разу не було нудно, але це тому, що завжди приходила пора повертатися додому. А тут я занудьгувала. Тут нема чого робити, і я так багато читаю! А ще нервую, я ж тут нікого не знаю. Я чекала, що самотність і нерви змусять мене повернутися. Аж ні: це єдине, чого я зробити не можу, К.
Я киваю. Це я розумію. Але я все ж таки роблю ще одну спробу.
— А що потім? Коли скінчиться літо? Як же коледж? І вся решта життя?
— А що? — знизує Марго плечима.
— Ти не хвилюється про, ну, майбутнє?
— "Майбутнє — це безліч нині", — каже вона. На це мені заперечити нема чого, я просто перетравлюю думку, а Марго провадить: — Це Емілі Дікінсон. Я ж кажу, я багато читаю.
Я думаю, що майбутнє заслуговує віри в нього. Але з Емілі Дікінсон сперечатися складно. Марго підводиться, завдає рюкзак на плече, простягає мені руку:
— Прогуляймося.
Коли ми виходимо надвір, вона просить у мене телефон. Набирає номер, я хочу відійти, щоб дати їй поговорити, але вона хапає мене за руку і не відпускає. Ми разом ідемо в поле, вона розмовляє з батьками.
— Привіт, це Марго… Я в Аґлое, штат Нью-Йорк, з Квентином… Е-е-е… ні, мамо, просто думаю, як тобі відповісти по-чесному… Мамо, годі… Не знаю, мамо… Я вирішила поїхати у вигадане місто. Ось що сталося… Не думаю, що повернуся… Можна з Руті поговорити?.. Привіт, сестричко… Так, але я перша тебе полюбила… Так, вибач. Це була помилка. Я думала… Не знаю, про що я думала, Руті, але це точно була помилка, і тепер я дзвонитиму. Мамі, може, й ні, а тобі — так… По середах?.. По середах ти зайнята. Гм. О'кей. А який день тебе влаштує?.. Тоді вівторок… Ага, щовівторка… Ага, і цього вівторка теж, — Марго міцно заплющує очі, зціплює зуби. — О'кей, Руті, передай трубку назад мамі, гаразд?.. Мамо, я тебе люблю. Все буде добре. Точно тобі кажу… Ага, о'кей, і ти теж. Бувай.
Вона зупиняється, згортає мій телефон-книжечку, але не віддає. Стискає його так міцно, що кінчики пальців рожевіють, а потім впускає його на землю. Верещить — недовго, але дуже голосно, — і коли вереск завмирає, я вперше усвідомлюю, наскільки в Аґлое тихо.
— Вона думає, що я зобов'язана їй догоджати і що в мене не може бути ніяких своїх бажань, а коли я не догоджаю — мене викидають. Вона замки змінила. Це перше, що вона мені сказала. Господи Ісусе!
— Співчуваю, — кажу я, розсуваючи високу жовто-зелену траву. — Але з сестрою ти була рада поговорити?
— Так, вона класна. Знаєш, я зла на себе, що не подзвонила їй раніше.
— Авжеж, — погоджуюся я. Марго грайливо мене підштовхує.
— Ти повинен мене тішити, а не засмучувати! — каже вона. — Це ж твоя робота!
— Я й не знав, що моя робота — вам догоджати, пані Шпігельман.
— О-о-о, — сміється вона, — це так маму звати. Який удар! Але так і є… Ну, розкажи мені і про себе. Якщо Бен з Лейсі зустрічаються, у вас там, напевно, щоночі оргії з дівчатками з підтанцьовки?
Ми повільно йдемо нерівним полем. Спершу воно не здається мені великим, але ми йдемо і йдемо, а дерева на обрії не наближаються. Я розповідаю про те, як ми втекли з вручення атестатів, як неймовірно закрутився наш Дрейдел. Про бал, про те, як Лейсі посварилася з Беккою, як я ночував у Оспрі.
— В ту ніч я остаточно переконався, що ти там була, — кажу я. — Ковдра зберегла твій запах.
Її рука торкається моєї долоні, й я хапаю її, бо відчуваю, що руйнувати вже майже нічого. Марго дивиться на мене.
— Я повинна була виїхати. Я дарма тебе перелякала, це безглуздо вийшло, слід було все трохи краще спланувати. Але я справді повинна була виїхати. Розумієш?
— Так, — відповідаю я. — Але гадаю, що тепер ти можеш повернутися. Серйозно.
— Ні, не розумієш, — заперечує Марго, і вона має рацію. Це написано на моєму обличчі: я не можу стати нею, а вона не може стати мною. Може, у Вітмена і був такий дар, але в мене його немає. Мені доводиться питати у пораненого, де болить, бо сам я не можу стати цим пораненим. Єдиний поранений, яким я можу бути, це я сам.
Притоптую траву і сідаю. Марго вкладається поруч зі мною, підставивши під голову наплічник. Тоді я теж лягаю. Вона дістає з наплічника кілька книжок і дає мені — щоб і в мене була подушка. "Вибране" Емілі Дікінсон і "Листя трави".
— У мене було два примірники, — пояснює вона з усмішкою.
— Поема до біса чудова, — кажу я. — Кращої ти і вибрати не могла.
— Насправді я того ранку робила все, скоряючись якомусь імпульсу. Згадала рядки про двері й вирішила, що пасують вони ідеально.