Містер Бепс — дуже солідний фахівець, сер Барнете; по суті, він… наш учитель танців.
Поля страшенно вразило, як грунтовно змінилася після цього думка сера Барнета про містера Бепса, і як сер Барнет розлютувався та злісно глипав на нього через усю кімнату. Він був такий обурений, що, розповідаючи про цей випадок леді Скетлс, він дозволив собі послати містера Бепса к бісу і сказав, що зустрівся із не-при-то-ре-нним і ней-мо-вір-ним зухвальством.
Спостеріг Поль і ще одну річ: містер Пастир, вихиливши кілька чарок глінтвейну, розвеселився. Танці взагалі були церемонні, а музика — доволі врочиста, ледь що не церковна, тож після глінтвейну містер Пастир заявив містеру Тутсові, що зараз він пожвавить вечірку. По чому містер Пастир не тільки Почав танцювати, напропале, але й підбурювати музикантів, щоб ті грали щось веселіше. Ще далі він став упадати коло дам, а танцюючи з міс Блімбер, шепнув їй — шепнув їй! (досить, проте, голосно, що й Поль почув) отакі чудові рядки:
Якби й мав я серце з облуди,
Я б ніколи не скривдив Вас!
Поль чув, як він це ж саме повторив чотирьом дамам поспіль. Так, містер Пастир мав усі підстави признатися Тутсові, що боїться, якби завтра все це не вилізло йому боком!
Така — відносно кажучи — розпусна поведінка трохи занепокоїла місіс Блімбер. А надто — зміна в характері музики, що почала просякати простацькими, вуличними мелодіями й могла, природно, образити почуття леді Скетлс. Але леді Скетлс була така великодушна, що попросила місіс Блімбер не турбуватися і з найбільшою ввічливістю вислухала пояснення про те, що містер Пастир іноді стриму не знає. Вона зауважила навіть, що, як на людину свого стану, він особа вельми приємна і що їй дуже подобається простота його зачіски (волосся в містера Пастира, як уже згадувалося, мало ледве чверть дюйма завдовжки).
Раз, коли танці на хвилину перервалися, леді Скетлс сказала Полеві, що він, видно, дуже любить музику. Поль відповів, що й дійсно її любить, а якщо й леді Скетлс її любить, то вона повинна послухати, як співає Флоренс. Виявилося, що леді аж вмирає від бажання мати цю приємність, і хоча Флоренс чемно відмовлялась, як могла, боячись співати перед такою кількістю людей, та коли Поль прикликав її до себе і мовив: "Ну, Фло! Прошу тебе! Для мене, моя голубонько!" — вона пішла просто до рояля. Коли всі трохи розступилися, щоб Поль міг бачити сестру, і коли він побачив її за роялем — таку юну, таку милу і гарну, таку ласкаву до нього, коли він почув її голосок, такий щирий і ніжний, що тремтів серед загальної тиші,— золота ниточка між ним і цілим його життям та щастям, — він одвернувся, щоб заховати сльози. І плакав він не тому, — як сам пояснив, — що пісня була занадто смутна чи жаліслива, а тому, що дуже любить Флоренс.
Флоренс любили всі. Та й як же могло бути інакше? Поль заздалегідь знав це, і глянувши на нього, коли він сидів між подушок, склавши руки й недбало підгорнувши під себе ногу, мало хто здогадався б, яке почуття тріумфу та захоплення розпирало його дитячі груди, коли він дивився на Флоренс. Щедрі слова похвал на адресу "Домбієвої сестри", що їх не шкодували учні, дійшли й до вух Поля. Всіх захоплювала її врода, скромність і самовладання; раз у раз хтось кидав фразу про її розум та освіченість. І довкола, ніби зроджене самим повітрям літньої ночі, витало ледь уловне почуття сердечності, загальної симпатії до нього й до Флоренс, що діяло на Поля заспокійливо і зворушливо.
Він не знав, чому усе, що він бачив, відчував і про що думав того вечора — все сучасне й минуле, суще й відсутнє,— мішалося, наче барви у веселці або в розкішному пташиному пір'ї, коли його освітлює сонце, або на потьмянілому небі, коли те ж таки сонце сідає за обрій. Багато речей, над якими він думав останнім часом, проходили перед ним у музиці. Та тепер вони не привертали його уваги, — і, схоже було, вже й не привертатимуть більше — а спокійно пропливали собі далі, за вікном самотності, через яке він дивився вже багато років, слався, десь далеко-далеко, безкраїй океан, де, наче розбиті об берег хвилі, вщухали його фантазії, які його займали ще вчора. Той таємничий шум, що так вабив його, коли він лежав у своїм візку колись на узбережжі, вчувався йому тепер у пісні Флоренс, у гаморі голосів, у звучанні кроків, відбивався якось на обличчях довкола і навіть у неоковирній люб'язності містера Тутса, що часто підходив потиснути йому руку. Він вчувався йому і в тій доброті, якою його тут оточували, і навіть його репутація дивака була якимсь чином — тільки не знати, яким, — пов'язана з цим шумом. Отак маленький Поль сидів собі, мріяв, прислухаючись та придивляючись до всього, і був цілком щасливий.
Нарешті настав час від'їзду, і всі заметушились. Сер Барнет Скетлс підвів Скетлса-молодшого, щоб той попрощався з Полем, а сам спитав, чи Поль не забуде передати привіт своєму таткові, а також і те, що сер Барнет Скетлс сподівається, що їхні сини заприятелюють. Леді Скетлс поцілувала Поля, розгладила йому волосся на проділ і потримала трохи на руках. Навіть місіс Бепс — бідолашна місіс Бепс! — Поль так зрадів, коли вона відірвалася від нот того джентльмена, що грав на арфі, і підійшла попрощатися з ним так само сердечно, як інші.
— На все краще, докторе Блімбере, — мовив Поль, простягаючи йому руку.
— Бувайте здорові, мій юний друже, — відповів доктор.
— За все вдячний вам, сер, — сказав Поль, безневинно дивлячись в зловісне обличчя. — Скажіть, будь ласка, щоб подбали за Діогена, сер.
Діоген був собака, що до Поля не мав жодною друга. Доктор пообіцяв, що за час його відсутности Діогена доглядатимуть якнайкраще, а Поль, ще раз подякувавши й потиснувши йому руку, так зворушливо-щиро попрощався з місіс Блімбер і Корнелією, що місіс Блімбер від цієї миті геть чисто забула про свій намір сказати леді Скетлс про Ціцерона, до чого готувалася цілий вечір. Корнелія взяла руку Поля в свої й мовила: "Домбі, Домбі, ви завжди були моїм найкращим учнем. Нехай благословить вас Бог!.."
А Полеві сяйнуло: з цього видно, як легко бути несправедливим до людини, — так щиро він подумав про міс Блімбер, хоч та й катувала його.
— Домбі від'їжджає! Маленький Домбі від'їжджає! — загомоніли юні джентльмени, і всі, включно з родиною Блімберів, посунули вслід за Полем і Флоренс униз по сходах, до холу. Такого, як голосно зауважив містер Пастир, за все життя його тут ще не траплялось. Та важко сказати, чи то була правда, а чи вплив глінтвейну. Слуги, з дворецьким на чолі, і собі хотіли бачити, як від'їжджає маленький Домбі, і навіть підсліпуватий молодик, що зносив книги та валізи в карету, яка мала відвезти Поля і Флоренс на нічліг до місіс Піпчін, помітно зм'як.
Ніжні почуття, що їх всі до одного юні джентльмени відчували до Флоренс, не завадили їм влаштувати галасливі проводи Полеві. Вони вимахували капелюхами, штовхалися на сходах, щоб ще раз потиснути йому руку, гукали поодинці: "Не забувай мене, Домбі!" — і взагалі виказували почуття, не властиві молодим честерфілдам. Коли Флоренс, перед тим як виходити, закутувала Поля, він пошепки питався — чи чує вона їх? чи могла б вона забути таке? чи приємно їй усе це? — і живий захват горів у його очах.
Нарешті він повернувся, щоб востаннє окинути поглядом усі ці обличчя, і здивувався, що їх так багато, що всі такі ясні і розпромінені й громадяться перед ним стіною, як глядачі у переповненому театрі. Вони колихалися й пливли, мов у рухомому дзеркалі, і раптом Поль опинився у темряві карети, притулений до Флоренс. Потім, коли Поль згадував про заклад доктора Блімбера, він завжди бачився йому таким, як у цю останню хвилину, — і не як спогад про дійсність, а як сон з тисячею очей.
А втім, це було не зовсім останнє враження. Було ще щось — містер Тутс, який, несподівано спустивши віконце карети, заглянув досередини, зайшовся дурним сміхом і спитав: "Домбі тут?" — та, не чекаючи на відповідь, захряснув вікно. Але й це був ще не кінець з містером Тутсом: поки карета зрушила з місця, спустилася рама з протилежного боку, і містер Тутс точно тим самим тоном спитав: "Домбі тут?" Точно так само зареготав і зник.
Як же сміялася Флоренс! Поль часто згадував це і сам сміявся, згадуючи.
Потім, найближчого дня й далі, діялось таке, що Полеві згадувалось дуже невиразно. Чому дні й ночі, замість їхати додому, перебував він у місіс Піпчін? Чому він лежав у ліжку, а Флоренс сиділа побіч? Бачив він у кімнаті батька, чи то була тільки тінь його на стіні? Справді він чув, а чи йому здавалось, як доктор, говорячи про когось, сказав, що якби того когось забрали раніше, не давали здійснитись його мріям, що тільки й живили його слабкий дух, то він би вже давно згас?
Він не міг навіть пригадати, чи казав він раз по раз сестрі: "Ох, Фло, відвези мене додому і будь зі мною весь час!" але йому здавалося, що казав. Іноді він і сам ніби чув, як каже: "Відвези мене додому, Фло! Відвези мене додому!"
Але коли він приїхав-таки додому і його віднесли нагору сходами, що їх Поль відразу впізнав, він виразно пригадував, як довго-довго тарахкотіли під ним колеса карети, а він лежав, і Флоренс сиділа поруч, а стара місіс Піпчін сиділа навпроти. Він упізнав і своє ліжко, куди його поклали, і тітку впізнав, і міс Токс, і Сюзанну. Але було й щось нове, і то віднедавна, і воно турбувало його.
— Я хочу поговорити з Флоренс, будь ласка, — сказав він, — тільки з Флоренс, одну хвилинку!
Вона нахилилась над ним, а всі решта відійшли набік.
— Флоренс, голубонько, чи був у холі тато, коли мене виносили з карети?
— Так, мій любий.
— А він не заплакав і не пішов до себе в кабінет, коли побачив мене?
Флоренс похитала головою й притислася губами до його щоки.
— Я дуже радий, що він не плакав, — сказав Поль. — А мені здалося, він плакав. Не кажи йому, що я питав про це, Фло.
Розділ п'ятнадцятий
ДИВОВИЖНА ВИНАХІДЛИВІСТЬ КАПІТАНА КАТЛА І НОВІ КЛОПОТАННЯ НА КОРИСТЬ УОЛТЕРА ГЕЯ
Протягом кількох днів Уолтер вагався, не знаючи, яке рішення прийняти в Барбадоській справі, і навіть плекав слабку надію, що містер Домбі сказав не те, що хотів, і ще, може, відмовиться від свого наміру. Та ніщо не підтверджувало цієї гадки (по суті — неймовірної), а що час минав і йому не було чого втрачати, то Уолтер поклав не відтягувати більше і братися до дії.
Найдужче непокоїло його питання, як повідомити про зміну свого становища дядька Сола, для котрого, як він передчував, це буде жорстоким ударом.