Спав він чи не спав, але тон цих слів так вразив серце його дочки, що вона підступила до злиденного ліжка, на якому лежав батько, і поцілувала його в чоло. Він розплющив очі.
– Це ти, Дельфіно?
– Ну, як ви себе почуваєте? – спитала дочка.
– Добре, – мовив він. – Не турбуйся, я скоро вийду. Ідіть, ідіть, дітоньки, будьте щасливі.
Ежен провів Дельфіну додому, але, стурбований станом батька Горіо, відмовився обідати в неї й повернувся в "Дім Воке". Горіо вже встав і сидів за столом. Б’яншон сів так, щоб добре бачити обличчя вермішельника. Коли той узяв хліб і понюхав його, щоб визначити, з якого сорту борошна його спечено, Б’яншон постеріг у цьому русі цілковиту відсутність того, що можна було б назвати свідомістю дії. Він спохмурнів.
– Сідай-но ближче до мене, кошенівський пансіонере! – сказав Ежен.
Б’яншон охоче пересів, тим більше що так він був ближче й до старого.
– Що з ним? – спитав Растіньяк.
– Якщо не помиляюсь, йому скоро кінець. В його організмі відбувається щось незвичайне; мені здається, йому загрожує апоплексія. Хоч нижня частина його обличчя спокійна, але риси верхньої стягуються до лоба, бачиш? Крім того, його очі немов запорошені тонким пилом, а це свідчить про крововилив у мозок. Завтра вранці буде видніше.
– Чи є засоби проти цього?
– Ніяких. Смерть можна було б відтягти, якби знайти спосіб викликати відлив крові до ніг. Але, якщо симптоми не зникнуть до завтрашнього вечора, – стариганові кінець. Чи не знаєш ти, що саме викликало його захворювання? Мабуть, він пережив якесь сильне потрясіння, що відбилося на його душевному стані.
– Так, – сказав Растіньяк, пригадуючи, як обидві дочки безперестану терзали батька.
"Дельфіна принаймні любить свого батька", – подумав Ежен.
Увечері, в Італійській опері, Растіньяк заговорив з пані де Нусінген обережно, щоб не дуже стурбувати її.
– Не хвилюйтеся, – відповіла вона на перші ж слова Ежена, – мій батько дужий. Правда, сьогодні вранці ми його трохи помучили. Всі наші статки під загрозою. Ви уявляєте наслідки цього лиха? Я б не пережила цього, але ваше кохання зробило мене нечутливою до всього, що раніше я сприйняла б як смертельне горе. Тепер я боюся одного, що було б для мене справжнім лихом, – втратити ваше кохання, яке дало мені відчути радість життя. Поза цим почуттям мені до всього байдуже, ніщо мені не миле. Ви для мене – все! Мені хочеться бути багатою, але тільки для того, щоб ще більше подобатись вам. Я, собі на сором, ніжніша як коханка, аніж як дочка. Чому? Не знаю. Все життя моє – у вас. Батько дав мені серце, але ви навчили його битися. Хай мене засуджує цілий світ, що мені до того? Аби тільки ви – хоч у вас і немає підстав дорікати мені, – простили гріх, на який мене штовхає непереможне кохання. Невже ви думаєте, що я – невдячна дочка? О ні, не можна не любити такого доброго батька, як наш! Але чи могла я приховати від нього природні наслідки наших нещасливих шлюбів! Навіщо він допустив це? Хіба він не повинен був подумати за нас? Я знаю, тепер він страждає так само, як і ми з Назі; та що ж ми можемо зробити? Втішити його? Нічим не втішиш. Наша покора завдала б йому більшого горя, ніж наші нарікання. Буває таке становище в житті, коли все пройняте гіркотою.
Ежен мовчав, слухаючи це наївне висловлювання щирого почуття. Парижанки часто фальшиві, страшенно суєтні, егоїстичні, кокетливі, холодні, зате, щиро покохавши, вони віддають своїм пристрастям більше почуття, ніж інші жінки: вони підносяться над своєю дріб’язковістю і стають божественно-величні. А крім того, Ежена вразив глибокий і здоровий розум Дельфіни, властивий жінці, коли вона міркує про найприродніші почуття і коли якась гаряча пристрасть віддаляє її від них.
Пані де Нусінген була ображена мовчанням Ежена.
– Про що ви думаєте? – спитала вона.
– Про те, що ви мені сказали. Досі я гадав, що люблю вас дужче, ніж ви мене.
Вона всміхнулась, але стримала в собі радісний порив, аби провадити розмову в рамках світської пристойності. Їй ніколи ще не доводилося чути таких трепетних слів юного й щирого кохання. Ще кілька слів – і вона б не стрималася.
– Ежене, – мовила Дельфіна, міняючи тему, – ви, здається, не знаєте, що робиться в світі? Весь Париж завтра буде у віконтеси де Босеан. Рошфіди і маркіз д’Ажуда вмовилися нічого не розголошувати; але завтра король підписує шлюбний контракт, а ваша бідолашна кузина ще нічого не знає. Вона не зможе відмінити прийому, проте маркіз на бал не прийде. Про це тепер тільки й мови.
– І світ потішається з підлоти, бере в ній участь! Хіба ви не розумієте, що це вб’є пані де Босеан?
– Ні, – всміхнулася Дельфіна, – ви не знаєте таких жінок. А втім, увесь Париж прийде завтра до неї, буду і я. Це вам я завдячую таке щастя.
– Скажіть, – спитав Растіньяк, – може, це одна з тих безглуздих пліток, що їх так багато точиться в Парижі?
– Завтра ми знатимем правду.
В пансіон Воке Ежен не повернувся. Він не міг відмовити собі в насолоді потішитися своєю новою квартирою. Напередодні йому довелося піти від Дельфіни о першій годині по півночі, а тепер Дельфіна пішла від нього десь о другій годині. Наступного ранку він пізно встав і до півдня чекав на пані де Нусінген; вона приїхала поснідати з ним. Юнаки такі жадібні до цих милих утіх, що Растіньяк майже забув за батька Горіо. Звикати до кожної з цих гарних речей, які йому належали, було для нього нескінченним святом. Пані де Нусінген своєю присутністю надавала всьому особливого чару. І все-таки о четвертій годині коханці подумали про батька Горіо, згадавши, як він мріяв оселитись у цьому домі. Ежен сказав, що треба негайно перевезти сюди старого, а то він іще зовсім розхворіється, і побіг у "Дім Воке". Ні Горіо, ні Б’яншона за столом не було.
– Ну, – сказав йому художник, – нашому батькові Горіо ось-ось капут. Б’яншон нагорі, біля нього. До старого приходила його дочка, графиня де Ресторама, потім він надумав вийти з дому, і йому погіршало. Скоро наше товариство втратить одну зі своїх найліпших прикрас.
Растіньяк побіг сходами нагору.
– Пане Ежене! Пане Ежене, вас кличе хазяйка, – гукнула Сільвія.
– Пане, – сказала йому вдова, – добродій Горіо і ви мали виїхати п’ятнадцятого лютого. Минуло вже три дні – сьогодні вісімнадцяте; вам обом доведеться заплатити мені за цілий місяць, та якщо ви поручитесь за батька Горіо, то мені досить буде вашого слова.
– Чому? Хіба ви йому не довіряєте?
– Довіряти? А що, як стариган помре, не прийшовши до пам’яті? Його дочки не дадуть мені жодного ліара, а все манаття старого не варте й десяти франків. Сьогодні вранці він виніс свої останні столові прибори, не знаю навіщо. Причепурився, мов юнак. Хай мені Бог простить, але, здається, він навіть нарум’янився, – наче помолодшав.
– Я за все відповідаю, – сказав Ежен, здригаючись від жахливого передчуття катастрофи.
Він піднявся до Горіо. Старий лежав у ліжку, біля нього сидів Б’яншон.
– Добрий день, батьку, – мовив Ежен.
Бідолаха лагідно всміхнувся юнакові і відповів, повертаючи до нього скляні очі:
– Як вона себе почуває?
– Добре. А ви?
– Непогано.
– Не втомлюй його, – сказав Б’яншон, відводячи Ежена в куток.
– Ну що? – спитав Растіньяк.
– Його може врятувати тільки чудо. Стався крововилив; я поставив йому гірчичники. Добре, що він їх відчуває, вони подіяли.
– Можна його перевезти?
– Ні в якому разі. Доведеться лишити його тут; йому потрібна тиша й цілковитий спокій.
– Добрий мій Б’яншоне, – сказав Ежен, – нам удвох доведеться доглядати його.
– Я вже викликав головного лікаря з нашої лікарні.
– І що ж?
– Він скаже свою думку завтра ввечері; обіцяв зайти після денного обходу. На лихо, цей нещасний дідуган утнув сьогодні вранці якусь легковажну штуку, а що саме – не хоче розказати. Він упертий, як мул. Коли я його питаю, він удає, ніби не чує або спить – щоб не відповідати. А коли розплющить очі, то починає стогнати. Вранці він кудись виходив, тинявся невідомо де. Взяв усе, що мав цінного, і, мабуть, облагодив якусь кляту оборудку, що відібрала в нього останні сили. Приходила його дочка.
– Графиня? – спитав Ежен. – Висока, ставна брюнетка з блискучими гарними очима, із стрункими ніжками?
– Атож.
– Залиш нас на хвилину, – сказав Растіньяк, – я його висповідаю, мені він усе розкаже.
– Я піду пообідаю. Тільки будь обережний, не хвилюй його; є ще невелика надія.
– Не турбуйся.
– Завтра вони добре веселитимуться, – сказав батько Горіо, коли вони лишилися самі. – Вони їдуть на великий бал.
– А що це ви сьогодні робили, тату, що так розхворілись, аж у ліжку доводиться лежати?
– Нічого.
– Анастазі приходила? – спитав Растіньяк.
– Так, – відповів Горіо.
– Ну, кажіть же мені правду. Чого вона ще у вас просила?
– Ах, – зітхнув старий, зібравши всі сили для відповіді, – вона така нещасна, моя доня! В Назі немає жодного су після тієї історії з діамантами. Для балу вона замовила гаптовану золотом сукню, яка їй, мабуть, дуже до лиця. А негідниця кравчиня відмовила їй у кредиті, і покоївка Назі заплатила власними грішми тисячу франків за цей туалет. Нещасна Назі, до чого вона дійшла! Мені аж серце краялося. Але покоївка помітила, що Назі попала в неласку в де Ресто, побоялася втратити свої гроші й намовила кравчиню не віддавати сукні, поки не буде заплачено тисячі франків. Узавтра бал, сукня готова, Назі в розпачі. Вона хотіла позичити в мене мої столові прибори й заставити їх. Чоловік вимагає, вона неодмінно пішла на цей бал і показала всьому Парижеві свої діаманти, а то, мовляв, ходить чутка, ніби вона їх продала. Хіба Назі може сказати цьому страховищу: "Я винна тисячу франків, сплатіть їх". Звичайно, ні! Я добре це зрозумів. Її сестра, Дельфіна, буде там у розкішному туалеті. Анастазі не повинна поступатися перед молодшою сестрою. Вона так плаче, бідна моя доня. Вчора я почував себе вельми приниженим, бо не мав отих дванадцяти тисяч франків! Я ладен віддати все своє нікчемне життя, аби тільки спокутувати цю провину. Ось бачите! Я міг витримати все, а коли не стало грошей, це вбило мене. О! Я швиденько причепурився, прифрантився, продав за шістсот франків свої прибори і пряжки, потім заставив на рік свою довічну ренту за чотириста франків готівкою дядечкові Гобсеку.