Правда, герцогині це не завдає особливих незручностей, адже він їй усе-таки не чоловік і не завжди перебуває біля неї...
І вдавшись до маневру, до якого жінки часто вдаються у взаєминах між собою, Елена д'Ерувіль почала нашіптувати на вухо Модесті плітки, що їх поширювали про поета заздрісниці пані де Шольє. Ця розмова, звичайна в жіночому товаристві, дає уявлення про те, яка запекла боротьба уже точилася навколо статку графа де Лабасті.
За десять днів думка мешканців Шале про трьох претендентів на руку Модести зазнала помітних змін. Ці зміни були аж ніяк не на користь Каналісові і випливали з міркувань, які мали б навести на глибокі роздуми людей, увінчаних славою. Досить глянути, з яким азартом любителі ганяються за автографами, і стане очевидно, що славетна людина збуджує серед публіки найжвавіщу цікавість. Але мало хто з провінціалів уявляє собі, до яких прийомів удається знаменитість, коли пов'язує краватку, прогулюється бульварами, ловить витрішки або їсть котлету, і тому, коли вони бачать людину, що стала улюбленцем моди або купається в промінні більш чи менш скороминущого успіху, який, проте, завжди збуджує заздрощі, в них вихоплюються вигуки: "Оце так!", "Дивовижно!" та інші в такому ж дусі. Хай там як, а чари чужої слави, навіть заслуженої, діють недовго, а особливо на людей недалеких, схильних до насмішки або заздрісних. Для таких ореол чужої слави спалахує і гасне із швидкістю блискавки. Власне, слава, як і сонце, світить та гріє тільки здалеку, а коли до неї наблизишся, вона стає холодна, як льодовики на вершинах Альп. По суті, лише ті, хто рівний великій людині, справді усвідомлюють її велич, бо вони скоріше, ніж так звані вульгарні шанувальники, перестають помічати в ній вади, притаманні людській природі. Щоб подобатися постійно, поет мусить удаватися до фальшивої люб'язності, властивої людям, яким прощають їхню нікчемність за послужливі манери та приязну мову; бо крім таланту, від поета вимагають також банальних достойностей салонного героя і сімейних чеснот у дусі Беркена. Великий поет Сен-Жерменського передмістя не захотів підкорятися цьому суспільному законові й тому незабаром помітив, як приголомшений подив, спричинений його розбалакуваннями в перші вечори, змінився образливою байдужістю. Розум, якщо ним розкидаються надто щедро, впливає на душу так само, як блискуча вітрина кришталевих виробів на очі. Одне слово, осяйний фейєрверк Каналісових балачок швидко стомив людей, яким, за їхнім висловом, подобалося все ґрунтовне. Змушений незабаром виступити в ролі людини звичайної, поет зустрів на цьому шляху чимало підводних рифів, тоді як Лабрієр зумів здобути прихильність тих, кому спочатку видався відлюдьком. Провінціали захотіли помститися Каналісові за славу, віддавши перевагу його другові. Найкращим людям властиві ці риси характеру. Доповідач палати державного контролю, людина добра й проста, не ображав нічийого самолюбства. Придивившись до нього ближче, усі відкрили в ньому щиру вдачу, велику скромність, здатність берегти таємницю не гірше за вогнетривку шафу і чудове вміння триматися в товаристві. Як політичного діяча, герцог д'Ерувіль ставив Лабрієра значно вище за Каналіса. Поет — мінливий, непостійний і шанолюбний, як Tacco — любив розкіш, велич і влазив у борги; тоді як молодий службовець палати державного контролю мав спокійну й лагідну здачу, жив розважливо, приносив суспільству користь, не сурмлячи про це в усі сурми, ждав винагороди, не напрошуючись на неї, і навіть мав уже деякі заощадження.
Своєю поведінкою Каналіс тільки підтверджував невигідну думку, що склалася в буржуа, які спостерігали за ним. За останні два-три дні він став похмурий, нетерплячий, часто впадав у меланхолію, яка не мала очевидної причини і яку можна було пояснити хіба що мінливістю настрою та нервовим темпераментом — тобто рисами вдачі, властивими всім поетам. Насправді ж ці "химери" (за висловом провінціалів) були спричинені тривожним усвідомленням своєї провини, з кожним днем більшої, перед герцогинею де Шольє, якій Каналіс повинен був написати і все не міг на це зважитись. Лагідна пані Дюме і статечна пані Латурнель пильно спостерігали за Каналісом, і його примхлива вдача стала темою багатьох розмов між ними та пані Міньйон. Каналіс відчув на собі наслідки цих балачок, не знаходячи їм пояснення. Його вже не розпещували увагою, на обличчях уже не з'являвся захоплений вираз, як у перші дні, а до Ернеста тим часом почали дослухатися. Ось чому в останні два дні поет докладав відчайдушних зусиль, щоб полонити серце Модести, і, користаючись із кожної хвилини, коли міг залишитися з нею на самоті, намагався обплутати її сіттю палких признань. Яскравий рум'янець Модести дав зрозуміти обом паннам д'Ерувіль, що вона з великою втіхою вислуховує прекрасну любовну арію в чудовому виконанні і, стурбовані успіхом противника, вони, як читач уже знає, вдалися до звичайного в таких випадках ultima ratio* жінок, до тієї обмови, яка рідко не влучає в ціль, бо викликає в людини непереборну фізичну відразу.
* Останній аргумент (латин.).
Сідаючи за стіл, поет помітив, що чоло його богині затьмарилось. Він збагнув, що це наслідок підступної каверзи старої панни д'Ерувіль і визнав за необхідне освідчитися Модесті, як тільки йому вдасться залишитися з нею наодинці. Почувши кілька дошкульних, хоч і ввічливих реплік, якими обмінялися Каналіс та обидві вельможні діви, Гобенгейм штурнув ліктем Буча, свого сусіда, й показав очима на поета та обер-шталмейстера.
— Вони потоплять один одного,— прошепотів він карликові на вухо.
— Каналіс має досить таланту, щоб потопити себе без сторонньої допомоги,— відповів Буча.
Під час обіду, сервірованого з небаченою розкішшю, герцог домігся великої переваги над Каналісом. Модеста напередодні отримала свою амазонку і, природно, заговорила про верхові прогулянки. Розмова повернула так, що дівчина мимоволі висловила бажання подивитись на полювання з гончаками, розвагу досі їй не знайому. Герцог відразу ж запропонував показати їй це видовище в королівському лісі, розташованому за кілька льє від Гавра. Маючи тісні зв'язки з князем де Кадіньяном, обер-єгермейстером, він ухопився за нагоду розгорнути перед очима Модести картину королівської розкоші, звабити її пишнотою придворного світу і пробудити в ній бажання проникнути туди завдяки заміжжю. Каналіс перехопив погляди, якими обмінялися панни д'Ерувіль з герцогом; ці погляди так промовисто говорили: "Спадкоємиця наша!", що поет, чиї ресурси обмежувалися особистим чаром, вирішив негайно домогтися від дівчини запоруки її прихильності. Модеста була майже налякана тим, що у своїх взаєминах із д'Ерувілем зайшла далі, ніж їй хотілося, і тому, гуляючи після обіду в парку, вона умисне трохи випередила з Мельхіором решту товариства. Пославшись на жіночу цікавість, таку природну для молодої дівчини, вона надала поетові можливість здогадатися про суть плітки, яку розповіла їй сестра обер-шталмейстера. У відповідь на обурений вигук Каналіса вона попросила його зберігати мовчанку, і поет їй це обіцяв.
— У вищому світі лихослів'я вважають цілком законним способом боротьби,— сказав він.— Вашу чесну душу воно обурює, я ж із нього сміюся, я навіть задоволений. Якщо панни д'Ерувіль удаються до цього засобу, то, мабуть, вони вважають, що інтересам його ясновельможності загрожує неабияка небезпека.
І відразу ж, скориставшись перевагами такої довірчої розмови, Каналіс почав жартівливо виправдовуватись перед Модестою: він говорив так дотепно, так пристрасно і так поетично дякував їй за довіру, в якій він поспішив угледіти проблиск кохання, що дівчина відчула себе зв'язаною з поетом не менше, ніж з обер-шталмейстером. Розуміючи, що настала слушна мить і треба бути рішучим, Каналіс освідчився їй у коханні. Він давав Модесті клятви, в яких його поезія сяяла, наче місяць, майстерно викликаний у потрібну хвилину на небо, він натхненно описував красу своєї білявої супутниці, так прегарно вдягненої з нагоди сімейного свята. Вдавана екзальтація, якій сприяли вечір, листя дерев, небо й земля, вся природа, завела закоханого шукача багатства далі, ніж того вимагав тверезий глузд; несподівано для самого себе він заговорив про свою безкорисливість і завдяки витонченості свого стилю дав нове тлумачення давньої теми Дідро: "Півтори тисячі франків і моя Софі!"115 або "Хоч хліб із водою, аби мила з тобою", тобто улюбленої теми всіх закоханих, які чудово знають про багатство майбутнього тестя.
— Добродію,— сказала Модеста, вдосталь натішившись мелодією цього чудово виконаного сольного номера з варіаціями на давно відому тему,— завдяки свободі, яку надали мені батьки, я змогла вас вислухати, але звернутися ви насамперед повинні до них.
— То пообіцяйте ж мені,— вигукнув Каналіс,— що ви з радістю виконаєте волю батьків, якщо я доб'юся їхньої згоди!
— Я знаю,— відповіла вона,— що мій батько має одну примху, яка може образити законну гордість такого стародавнього роду, як ваш. Річ у тім, що граф де Лабасті хоче передати онукам своє ім'я і титул.
— О люба Модесто, на яку тільки жертву не погодиться чоловік, аби довірити своє життя такому ангелові-охоронцю, як ви!
— Ви, звичайно, зрозумієте, що я не можу за одну мить вирішити долю всього свого життя,— відповіла Модеста і підійшла до панн д'Ерувіль.
У цей час дві шляхетні діви намагалися полестити марнославству куцого Латурнеля, щоб привернути його на свій бік. Панна д'Ерувіль, яку надалі ми називатимемо тільки родовим ім'ям, на відміну від її племінниці Елени, дала зрозуміти нотареві, що посада голови гаврського суду, якою Карл X дозволив їм розпоряджатися, буде гідною винагородою за його талант і чесність непідкупного слуги закону. Буча прогулювався з Лабрієром і схвильовано стежив за успіхами зухвалого Мельхіора; він знайшов спосіб поговорити з Модестою, затримавши її на кілька хвилин біля ґанку, в той час, коли всі поверталися в дім, щоб сісти за неодмінний віст.
— Сподіваюся, мадмуазель, ви ще не називаєте його Мельхіором? — спитав він у неї пошепки.
— За цим затримки не буде, мій Таємничий карлику,— відповіла Модеста з усмішкою, що могла б урвати терпець навіть ангелові.
— О святий Боже! — вигукнув клерк, і його довгі руки, обвиснувши, мов батоги, торкнулися сходинок ґанку.
— А що такого? Хіба він гірший за цього злостивого й похмурого Лабрієра, якому ви співчуваєте? — провадила вона, прибравши на одну згадку про Ернеста того гордовитого вигляду, таємницю якого знають тільки дівчата; здається, ніби їхня невинність наділяє їх крильми, і вони підносяться на недосяжну височінь.— Чи не ваш Лабрієр узяв би мене без посагу? — промовила вона після хвилинної мовчанки.
— А ви спитайте про це у вашого батька,— відказав Буча, відійшовши на кілька кроків убік, щоб відвести Модесту далі від вікон.— Вислухайте мене, мадмуазель.