Матінка завжди мріяла про цей шлюб, але це нічого не означає, бо сестра – дівчина свавільна і зробить усе, як сама того захоче. Вона ніколи не погодиться вийти за Аренса Рінгольда.
– Вибачте, але ви помиляєтеся. Вона згодна.
– Хто тобі втовкмачив це в голову, мій любий друже?
– Віола, квартеронка. Вона розповіла мені все.
– Значить, ви знову друзі з Віолою?
– Так, маса Джордже, ми з нею знову дружимо. Це я був винен перед нею. Тепер я вже більше не ревную її. Вона хороша дівчина, їй можна вірити. Я її більше ні в чому не підозрюю.
– Радий це чути. Але скажи, що вона говорила про Аренса Рінгольда і мою сестру?
– Віола сказала мені, що міс Вірджинія бачиться з ним щодня.
– Щодня! Але ж Аренс Рінгольд уже давно не був у нас.
– І знову ви помиляєтеся, маса Джордже. Маса Аренс приїжджає майже щодня. Але тоді, коли ви і маса Галахер ідете на полювання або навчаєте добровольців…
– Ти дивуєш мене, Джеку!
– Це ще не все, маса. Віола каже, що міс Вірджинія зовсім змінилася. Вона вже не сердиться на нього, а уважно слухає, коли він говорить. Віола думає, що вона погодиться вийти за нього. Це буде жахливо! Дуже, дуже жахливо!
– Слухай но, Джеку, – сказав я, – коли я буду їхати, завжди залишайся вдома і стеж за всіма гостями. Та щойно з'явиться Рінгольд, негайно скачи по мене.
– Добре, маса Джордже. Не турбуйтеся, я домчу стрілою, наче блискавка, змащена салом!
Давши таку кумедну обіцянку, негр пішов собі.
Хоча мені все це здалося вельми дивним, повідомленням негра нехтувати було не варто. Ясна річ, що він почасти міг мати рацію. Негр був дуже відданим слугою і навряд чи обдурив би мене. І він надто проникливий, щоб його самого можна було обдурити. Віола мала можливість спостерігати за всім, що відбувалося в нашій родині. Що ж могло змусити її вигадати подібну історію? Сам Джек бачив Рінгольда у нас в домі, а мені про це ніхто не казав. Що ж діяти? Тепер Вірджинію оточили відразу три шанувальники: індіанський вождь, Галахер і Аренс Рінгольд! Невже вона кокетує з усіма? Невже запала на Рінгольда? Ні, це неможливо! Я готовий був допустити кохання до солдата, романтичне захоплення хоробрим і вродливим вождем, але Аренс Рінгольд – писклявий, пихатий сноб, у якого не було жодних чеснот, окрім багатства, – невже це можливо?
Звичайно, могла вплинути матір. Але я ніколи б не подумав, що Вірджинія поступиться. А якщо Віола казала правду, то сестра поступилася або готова поступитися!
"Ох, матінко, матусю! Ти і не здогадуєшся, кого прагнеш ввести у свій будинок і любити як рідну дитину!"
Розділ LVIII
Старий Гікмен
Наступного ранку я вирушив до табору добровольців. Цього разу Галахер поїхав зі мною, бо треба було привести загін до присяги, а тому ми конче мусили бути там. У загоні зібралася досить приємна компанія, хоча він здебільшого вражав своєю кількістю, ніж зовнішнім виглядом. Загін був кінний, але кожен екіпірувався як міг, тож зброя і коні у всіх були різні. Майже всі мали рушниці, але в декого ще збереглися старовинні фамільні мушкети – пам'ять про війни часів американської революції. Решта мали прості мисливські двостволки. Заряджені важким дробом, звісно, вони, не були грізною зброєю в сутичках з індіанцями. Були й пістолети всіх видів, від величезних мідних до маленьких кишенькових – одноствольних і двоствольних. Револьверів ніхто не мав, адже знамениті кольти ще не з'явилися в районах, що межували з індіанською резервацією.
Кожен доброволець мав ніж, зазвичай великий, з широким гострим лезом, подібний до тих, які носять м'ясники. В інших були кинджали зі старовинними орнаментами. У багатьох за поясом стирчали невеликі сокири, на кшталт індіанських томагавків. Цими сокирами власники могли прорубати дорогу в лісі або розтрощити ворогу череп. Амуніція складалася з мішечків з порохом, патронташів з кулями і дробом. Це було звичайне бойове спорядження жителя прикордонної місцевості або мисливця любителя, який полював на оленів.
Кавалерія нашого загону також вирізнялася розмаїтістю. Тут були і високі кістляві шкапи, і кремезні верхові конячки, придатні для далеких поїздок, і міцні, витривалі тубільні коні андалузької породи, і худі, заїжджені кобили, на яких сиділи обшарпані скватери, і прекрасний арабський бойовий кінь – мрія хвацьких молодиків, плантаторських синків, які любили похизуватися на цих чудових скакунах. Багато було добровольців верхи на мулах. Американські та іспанські мули, привчені до сідла, хоч і не можуть зрівнятися з кіньми в атаці, зате здатні позмагатися з ними у військовому поході проти індіанців. У заростях, непрохідних лісових нетрях, де навкруги болото, мул легко прокладає собі шлях там, де кінь на кожному кроці спотикається або провалюється в трясовину. Досвідчені мисливці під час переслідування звіра нададуть перевагу мулу, а не породистому арабському скакуну.
Строкатим було і обмундирування загону. Офіцери майже повністю обмундирувалися, а солдати були вбрані абияк: червоні, сині та зелені вовняні куртки; грубі шерстяні светри; сірі та коричневі; червоні фланелеві сорочки; коричневі, білі, жовті полотняні піджаки, у декого навіть піджаки блакитного кольору. Мисливські куртки з оленячої шкіри, такі самі мокасини і гетри, високі і низькі чоботи з кінської або алігаторової шкіри – всі види взуття, яке носять у Штатах. Головні убори були також розмаїті і фантастичні. Не було хіба високих твердих шоломів і кепі, зате багато кашкетів і капелюхів з вовни та повсті, а також капелюхів, виготовлених із соломи і пальмового листя, з широкими крисами, обдертих і насунутих на лоба. Дехто мав формені кашкети із синього сукна. Тільки вони і надавали військового вигляду їхнім власникам. Однак усіх добровольців цього загону об'єднувала неприборкана жага сутички з противником, бажання помірятися силами з ненависними дикунами, які влаштовували такі безчинства у всій країні. "Коли ж нарешті нас поведуть у бій?" – цим питанням весь час обмінювалися добровольці. Старий Гікмен виявився вельми діяльним. Вік і досвід допомогли йому отримати звання сержанта – його одностайно присудили на виборах. Я кілька разів розмовляв із ним. Мисливець за алігаторами, він завжди був моїм хорошим другом і другом усієї нашої родини. Цього дня він ще раз довів свою відданість, коли завів зі мною розмову, якої я аж ніяк від нього не очікував.
– Нехай індіанці знімуть із мене скальп, лейтенанте, – палко промовив він, – але я навіть і думати не можу про те, що цей осел одружується з вашою сестрою.
– Хто одружується? – здивовано запитав я, гадаючи, що старий має на увазі Галахера.
– Та той, що постійно вештається біля вас. Ця тварюка, клятий тхір – Аренс Рінгольд!
– То он ви про кого! Хіба про це говорять?
– Та по всіх околицях тільки про це й теревенять, дідько б мене ухопив! Джордже Рендольфе, хіба можна йому це дозволити? Ваша сестра – мила дівчина, найвродливіша в наших краях, і віддати її за такого мерзотника, як він! Та я й чути про це не хочу. Подумаєш, він має купу доларів! Запам'ятайте мої слова, Джордже: він зробить її нещасною, занапастить її життя. Це точно, хай йому чорт!
– Я дуже вдячний вам за пораду, Гікмене, от тільки гадаю, що ви марно хвилюєтеся. Нічого з цього не вийде.
– То чому ж усі навколо тільки про це й торочать? Якби я не був давнім другом вашого батька, то не дозволив би собі таку вільність. Але я був його другом, а тепер я ваш друг і тому вирішив поговорити з вами. Ми всі кричимо тут про індіанців і називаємо їх злодіями. Та у всій Флориді, серед усіх індіанських племен не знайти таких злодіїв і шахраїв, як Рінгольди! І батько такий був, і син, і вся їхня клята порода. Старий пішов з цього світу, а куди потрапив, невідомо. Напевно, диявол тримає його в лапах, і гадаю, довго триматиме за всі ті капості, яких він завдав людям на цьому світі. Йому там перепаде і за те, як він поводився з бідними метисами, що мешкають по той бік річки.
– Ви маєте на увазі сім'ю Пауелів?
– Так, то була найбільша несправедливість на світі. Я ніколи й не чув таке в своєму житті. Клянуся дияволом!
– То ви знаєте, що там сталося?
– Звичайно, я знаю кожен їхній підлий крок. Це була найогидніша справа, учинена білою людиною, яка до того ж називає себе джентльменом. Сатаною присягаюсь, так воно і є!
На моє прохання Гікмен докладно розповів усі подробиці пограбування нещасної родини. Я дізнався, що Пауели покинули свою плантацію аж ніяк не добровільно. Для нещасної вдови переселення в чужі місця було найважчим випробуванням у її житті. Річ не лише в тому, що ця садиба вважалася кращою у всій окрузі, з нею були пов'язані всі світлі спогади про щасливе життя, про добро чоловіка… І тільки невблаганний закон в особі шерифа з кийком міг змусити її покинути рідні місця. Гікмену довелося бути свідком цієї сцени. Він описав її простими, але проникливими словами. Розповів мені, як неохоче і з яким сумом уся родина розлучалася зі своєю рідною домівкою. Він чув обурені закиди сина, бачив сльози і благання матері й дочки, чув, як нещасна вдова пропонувала все, що в неї залишилося, – свої особисті речі, навіть коштовності – подарунки її покійного чоловіка, тільки б негідники дозволили їй залишитися під священним покровом будинку, де вона прожила стільки щасливих років.
Та марно вона благала. Безжальні переслідувачі не знали співчуття, і вдову вигнали з її будинку. Про все це старий мисливець говорив схвильовано. Хоча зовнішність його була непривабливою, а мова простою, та він мав чуйне серце і терпіти не міг несправедливості. Він неприязно ставився до всіх, хто брав участь у цій злочинній справі, і від усієї душі ненавидів Рінгольдів. Його розповідь про біди, що спіткали родину Оцеоли, мене дуже обурила і збудила колишнє тепле почуття до молодого Пауела.
Розділ LIХ
Терміновий гонець
Ми з Гікменом від'їхали трохи вбік, аби спокійно порозмовляти. Очевидно, старий мисливець дуже хотів виговоритися. Я очікував, що він повідомить мені нові цікаві подробиці. Я був певен, що він відданий нашій родині, а сам я вже мало не зважився довіритися йому і розповісти про свої негаразди. Гікмен був простою людиною, але мав за плечима чималий життєвий досвід, тож кращого порадника годі шукати.