Але ніяких здогадів не висловив і нічого не сказав про сцену, свідком якої був минулої ночі.
"Здається, він нічого не знає,— думала Луїза.— Якщо ні, то все ще може лишитися таємницею між мною і братом. Генрі я напевне умовлю. Але чому його досі немає? Я цілу ніч не спала, все чекала його. Певно, він наздогнав Моріса, і вони помирилися. Сподіваюся, що так, нехай навіть і в барі. Генрі не дуже охочий до таких розваг, але після того спалаху, під впливом каяття, міг і порушити свій звичай. І хіба можна його осуджувати? Нічого страшного в тому немає— адже він був у доброму товаристві..."
Важко сказати, куди б завели дівчину ті роздуми,— завершення вони не мали, бо саме повернувся Плутон.
Негр зайшов до їдальні з незвичайно поважним виглядом, з чого можна було здогадатися, що він приніс неабиякі новини.
— Ну? — гукнув господар, не чекаючи, поки Плутон заговорить.— Він там?
— Ні, мас' Вудлі,— відповів негр, і голос його здригнувся від хвилювання.— Його там нема... панича Генрі нема. Але... але...— нерішуче провадив він.— Нігерові тяжко казати, але... там його кінь.
— Його кінь? Де? Сподіваюся, не в спальні?
— Ні, мас', не там... і не в стайні, а там... біля воріт.
208
__ Його кінь біля воріт? Але чому тобі тяжко про це
казати?
__ Тому, мас' Вудлі... тому що той кінь... кінь панича
Генрі... тому що він...
__ Та кажи ж ти до пуття, недорікуватий нігере!
Чому "тому що"? Голова в коня не на місці? Чи, може, він загубив хвоста?
— Ой, мас' Вудлі, нігер боїться, що кінь загубив більш як голову чи хвоста... боїться, чи він не загубив їздця.
— Що? Карий скинув Генрі з сідла? Не мели дурниць, Плутоне! Мій син чудовий вершник. Не може такого бути, щоб він не вдержався в сідлі... не може бути!
— Ой ні! Я не казав, що скинув. Милий Боже! Я боюся, щоб не гірш... Ой, любий мас', нічого я вам більш не скажу. Ідіть самі до воріт і подивіться.
Плутонові слова — хоч він і не сказав нічого певного,— а особливо його дивна поведінка, викликали вже справжню тривогу, отож не тільки сам плантатор, а й його дочка та племінник квапливо підвелися з-за столу й слідом за чорним кучером пішли до воріт гасієнди.
Те, що вони там побачили, сповнило всіх трьох жахливим передчуттям.
Один з негрів-невільників стояв, тримаючи за вуздечку осідланого коня. Карий кінь, ще мокрий від нічної роси, нечищений і видимо негодований, хропів і бив копитом, так наче зовсім недавно уникнув страшної небезпеки, на яку наразився разом з вершником. На його лопатках, передніх ногах, на крилах сідла було виразно видно якісь темні цятки, плями й пасмуги — темніші від слідів роси, темніші від його карої шерсті, схожі кольором на скипілу кров. Так, то були цятки, плями й пасмуги крові!
Звідки прибіг той кінь?
пРеРії— Негр-невільник перейняв його на довколишній рівнині, коли, гнаний інстинктом, з попущеними поводами, що теліпалися в нього між ніг, він біг до гасієнди.
Чий то був кінь?
Такого запитання не виникало ні в кого. Всі присутні •шали, що то кінь Генрі Пойндекстера. у . (1)ХТО не спитав і чия то кров на шерсті коня та сідлі, троє, кого ця справа найближче стосувалась, поду— [209] мали про ту саму людину, що одному з них доводилася сином, другій — рідним, а третьому — двоюрідним: братом.
Ті темні плями, на які вони дивилися безтямними очима, були кров'ю Генрі Пойндекстера. Вони в тому не сумнівалися.
Розділ XXXVIII МЕСНИКИ
Швидко, але, як видно, правильно витлумачивши ті страшні докази, знавіснілий від горя батько скочив у сідло й погнав чвалом до форту.
Колхаун сів на свого коня й помчав слідом за ним.
Тривожна звістка дуже скоро поширилась по всій окрузі. Прудкі вершники рознесли її вгору й униз по річці, аж до найвіддаленіших плантацій.
Індіанці на стежці війни! Вони вже тут, під боком, знімають скальпи! Молодий Пойндекстер став їхньою першою жертвою!
Генрі Пойндекстер — благородний і великодушний юнак, що не мав жодного ворога в цілому Техасі! Хто ж, як не індіанці, міг пролити цю невинну кров? Тільки команчі здатні на таку жорстокість.
Ніхто з вершників, які ще тієї ж години з'їхалися на плац форту Індж, не мав сумніву, що це вчинили команчі. Лишалося тільки невідомим — як, коли і де.
На перше з цих питань досить переконливо відповідали плями крові на шерсті коня та сідлі. Той, кому належала ця кров, був застрелений або пронизаний списом просто в сідлі. Найбільше плям було з правого боку, і вони мали такий вигляд, наче по них щось мазнуло,— це було помітно й на лопатці коня, й на крилі сідла. Певно, те "щось" було тілом вершника, що безживно падало з сідла на землю.
Деякі з присутніх — прикордонні старожили, що мали досвід у таких справах,— з не меншою певністю визначали й час, коли вчинено злочин.
За їхніми словами, кров була пролита близько десяти годин тому.
Був уже полудень. Отже, вбивство сталося десь о другій годині, ночі. [210]
Та чи не найбільшу вагу мало трете запитання — принаймні тепер, коли злочин уже було вчинено.
Де його вчинено? Де шукати тіло?
А відтак — і де шукати вбивць?
Ось які справи обговорювала рада місцевих плантаторів і військових, спішно зібрана у форті Індж і керована комендантом форту, поруч якого мовчки стояв прибитий горем батько.
Остання проблема була особливо складна. На компасі прерій, так само як і на компасі мореплавців, тридцять два румби, отож будь-яка експедиція, що вирушає на пошуки воєнного загону команчів, має вибирати з-поміж тридцяти двох можливих напрямків, і тільки один буде правильний.
Хоч було відомо, що рідні краї тих диких кочівників на заході, це не могло багато зарадити в пошуках: адже словом "захід" означували величезне півколо, що тяглося на сотні миль. До того ж команчі вийшли на стежку війни і цілком могли підступити до загубленого на берегах Леони поселення й зі сходу. Це було навіть імовірніше, бо ті винахідливі воїни часто вдавалися до таких воєнних хитрощів.
Вирушати навмання, маючи лише одну можливість із тридцяти двох, здавалося просто нерозумним. Пропозиції поділитися на кілька груп і шукати в різних напрямках не підтримав майже ніхто, та й сам майор рішуче відхилив її. Убивць могло бути й з тисячу, а переслідувачів — удесятеро менше: півсотні драгунів з гарнізону форту й десь стільки ж вершників з місцевого населення. Загін мав триматися разом, бо окремі групи індіанці могли відрізати від інших і нищити поодинці.
Цей доказ визнали переконливим. Навіть нещасний батько і начебто не менш уражений горем двоюрідний брат пристали на думку обачнішої більшості, підтриману авторитетом коменданта форту.
Отож ухвалили вирушити одним загоном.
Але в якому напрямі? Про це й далі точилися суперечки.
Розсудливий піхотний капітан привернув до себе загальну увагу, запропонувавши з'ясувати, куди міг поїхати юнак, якого вважали вбитим. Хто бачив Генрі Поиндекстера останній?
Передусім узялися розпитувати його батька та двоюрідного брата. [211]
Плантатор востаннє бачив сина в їдальні за вечерею і гадав, що той одразу ж пішов спати. і
Колхаунова відповідь була не така однозначна й мало кого задовольнила. Він розмовляв з двоюрідним братом пізніше, тоді побажав йому на добраніч, і в нього склалося враження, що той мав іти до своєї спальні. j
Чому ж Колхаун приховував те, що сталося насправді? Чому не розповів про сцену в саду, свідком якої він
був? п
Чи не боявся він розкрити перед людьми свою принизливу роль у всій тій історії? —'і
Та хоч би що його спонукало, а правду він приховав, і відповідь його здалася багатьом нещирою. і
Нещирість відставного капітана видалася б їм ще очевиднішою, якби вони мали причини його підозрювати або принаймні довший час на те, щоб обміркувати його відповідь. Та несподівано світло сяйнуло з того боку, звідки його ніхто не чекав. Власник готелю "Напоготові", який прийшов на ту раду без запрошення, проштовхався наперед і заявив, що хоче повідомити про дещо важливе, а власне, про те, чого вони марно дошукуються: коли Генрі Пойндекстера бачили востаннє й в якому напрямі він поїхав.
Свідчення Обердоффера, викладені наполовину по-англійському, наполовину по-німецькому, зводилися ось до чого.
Моріс-мустангер, що після своєї дуелі з капітаном Колхауном мешкав у його готелі, того вечора дуже пізно кудись поїхав — як, до речі, і в попередні кілька вечорів. До готелю він повернувся аж десь після півночі й, побачивши, що там ще відчинено — в барі сам* пиячила компанія багатих гультяїв,— зробив те, ще давно мав би зробити: зажадав рахунок і, на превели кий подив старого Доффера, розплатився за все де останнього цента.
Де він узяв ті гроші й чому так поспіхом залишиї готель, знав, за словами Обердоффера, хіба що "готт" (57)_ А сам власник готелю знав тільки те, що мустангеі поїхав, забравши з собою весь свій "мотльох",— яї звичайно робив, вирушаючи в прерію ловити дикиї коней. Через те німець гадав, що він і тепер подався ні оті свої лови.
(57) Бог (нім.).
[212]
Та яким чином усе оте стосувалося справи, що її обговорювала рада? А таки неабияким, хоча й з'ясувалося це тільки наприкінці розповіді, коли свідок виклав істотніші відомості.
Хвилин за двадцять після того, як мустангер поїхав, у двері готелю постукав "Генріх Пойндекс;тер" і запитав про містера Моріса Джеральда, а коли йому сказали, що той недавно поїхав, і пояснили, куди він міг податися, "мольодий дшентльмен" швидко поскакав туди ж, наче мав намір його наздогнати.
То було все, що знав і міг розповісти містер Обер-
доффер. . ...
Хоч у його свідченнях були деякі незрозумілі деталі, проте загалом вони давали загонові ключ до пошуків, указуючи, в якому напрямі слід вирушати. Якщо Генрі Пойндекстер поїхав з Морісом-мустангером чи слідом за ним, його треба було шукати на тій дорозі, якою мав їхати ловець диких коней.
Чи знав хтось, де мустангерова оселя?
Ніхто не міг назвати певного місця, хоч декотрі гадали, що вона має бути десь у верхів'ях річки Нуесес, на її притоці Аламо.
Отож і ухвалили їхати шукати зниклого юнака або його тіло на береги Аламо, де могло знайтись і тіло мустангера,— і тоді довелося б мститися кривавим дикунам не за одного вбитого, а за двох.
Розділ XXXIX КАЛЮЖА КРОВІ
Хоч загін був досить великий — куди більший за ті, що їх звичайно збирають прикордонні жителі, вирушаючи на пошуки сусіда, який заблудився в прерії,— проте посувався дуже обережно.
На те була причина.