Треба думати, вони загинули. Це означає, що років за десять — п'ятнадцять нас відтиснуть у пустелю остаточно, і там ми всі загинемо без їжі та без води. Кажуть, що у пустелі також живуть люди. Я в це не вірю, але багато хто з шановних старост вірить і стверджує, нібито ці жителі пустелі такі самі жорстокі й кровожерні, як солдати. А ми — люди миролюбні, воювати ми не вміємо. Багато хто з нас помирає, і ми, певно, не доживемо до остаточного кінця, проте ми зараз правимо народом і мусимо думати не тільки про себе, а й про наших дітей. Бошку, — сказав він, — подай, будь ласка, чаю шанованому Пекарю. По-моєму, заснув Пекар.
Пекаря розбуркали, сунули йому в плямисту руку гарячу чашку: він обпікся, зашипів, і принц-герцог повів далі:
— Наш друг Мак пропонує вихід. Він прийшов до нас з боку солдатів. Солдатів він ненавидить і каже, що пощади чекати від них не можна, усі вони там обдурені тиранами і хочуть нас знищити. Мак хотів спершу озброїти нас і повести на бій, але переконався, що ми слабкі й воювати не можемо. І тоді він вирішив дістатися до жителів пустелі — він у них також вірить, — домовитися з ними і повести їх на солдатів. Що вимагається від нас? Благословити цей намір, пропустити жителів пустелі через наші землі і забезпечити їх харчем, поки точитиметься війна. І ще наш друг Мак запропонував: дайте йому дозвіл зібрати усіх наших розвідників, які захочуть, він навчить їх воювати і поведе через Блакитну Змію, щоб підняти повстання. Ось такі, коротко, наші справи. Нам зараз потрібно вирішити, і я прошу висловлюватися.
Гай скосив очі на Максима. Друг Мак сидів, підігнувши під себе ногу, величезний, коричневий, непорушний, мов скеля, навіть не як скеля, а як велетенський акумулятор, готовий розрядитися будь-якої миті. Він дивився у дальній куток, на Чаклуна, проте погляд Гая відчув негайно і повернув до нього голову. І раптом Гай подумав, що друг Мак уже не той, яким був колись. Він згадав, що давно вже не усміхався Мак своєю знаменитою сліпучою усмішкою, що давно він не співав своїх гірських пісень і що очі у нього втратили колишню лагідність і добру іронію, тверді зробилися очі, оскляніли якось, наче і не Максим це, а ротмістр Чачу. І ще згадав Гай, що давно вже перестав друг Мак кидатися у всі кутки, як веселий допитливий пес, зробився стриманим, і з'явилася у ньому якась суворість, цілеспрямованість якась, доросла діловита зосередженість, ніби цілився він самим собою у якусь мішень, що її спостерігає лише він... Дуже, дуже перемінився друг Мак, відтоді як всадили у нього повну обойму з важкого армійського пістолета. Раніше він жалів усіх і кожного, а тепер не жаліє нікого. Що ж, може, так і треба...
Проте страшну він усе-таки справу замислив, різня буде, велика різня буде...
— Щось я не второпав, — озвався лисий виродок, зважаючи на вдяганку, нетутешній. — Чого це він хоче? Щоб варвари сюди до нас прийшли? Так вони ж нас усіх переб'ють. Що я, варварів не знаю? Усіх переб'ють, жодної людини не залишать.
— Вони прийдуть сюди с миром, — сказав Мак, — або не прийдуть зовсім.
— Нехай уже ліпше зовсім не приходять, — сказав лисий. — 3 варварами краще не зв'язуватися. Тоді вже краще прямо до солдатів вийти під кулемети. Усе якось від своєї руки загинеш, у мене батько солдатом був, з Фортеці...
— Це, звичайно, правильно, — мовив Бошку задумливо. — Але ж, з іншого боку, варвари можуть і солдатів прогнати, і нас не зачепити. Отоді й буде усім добре.
— Чому це вони раптом нас не зачеплять? — заперечив більмастий. — Усі нас споконвіку зачіпали, а ці раптом не зачеплять?
— Але ж він з ними домовиться, — пояснив Бошку. — Не чіпайте, мовляв, лісовиків, і край, а інакше, мовляв, не приходьте.
— Хто? Хто домовиться? — спитав Пекар, вертячи головою.
— Та ось Мак. Мак і домовиться...
— Ах, Мак... Ну, якщо Мак домовиться, тоді, може, і не зачеплять.
— Чаю тобі дати? — спитав Бошку. — Адже засинаєш, Пекарю.
— Та не хочу я твого чаю.
— Ну, випий чайку, чашечку лише. Що тобі,важко? Більмастий зненацька підвівся.
— Піду я, — сказав він. — Нічогісінького з цього не вийде. І Мака вони заб'ють, і нас також не помилують. Чого нас милувати? Однаково років за десять нам усім край. У мене в громаді вже два роки діти не народжуються. Дожити б до смерті спокійно, та й по всьому. А так самі вирішуйте, як знаєте. Мені однаково.
Він вийшов, перекособочений, незграбний, перечепившись об поріг.
— Так, Маку, — похитуючи головою, мовив П'явка. — Пробач нам, але нікому ми не віримо. Як можна варварам вірити? Вони в пустелі живуть, пісок жують, піском запивають. Вони страшні люди, із залізного дроту скручені, ні плакати не вміють, ні сміятися. Що ми для них? Мох під ногами. Ну от прийдуть вони, поб'ють солдатів, сядуть тут, ліс, ясна річ, випалять... Навіщо їм ліс? Вони пустелю люблять. І знову ж таки нам край. Ні, не вірю. Не вірю, Маку. Марна це справа.
— Авжеж, — сказав Пекар. — Не потрібно це нам, Маку. Дозволь уже нам померти спокійно, не чіпай нас. Ти солдатів ненавидиш, хочеш їх потрощити, а ми тут до чого? У нас ні до кого ненависті немає. Пожалій нас, Маку. Адже нас ніхто ніколи не жалів. І ти хоча й добра людина, але також нас не жалієш... Адже не жалієш, га, Маку?
Гай знову глипнув на Максима і зніяковіло відвів очі. Максим почервонів. Почервонів до сліз, нахилив голову і затулив обличчя рукою.
— Неправда, — сказав він. — Я жалію вас. Але я не тільки вас жалію. Я...
— Ні-і, Маку, — настійливо мовив Пекар. — Ти тільки нас пожалій. Адже ми найнещасніші люди у світі, і ти це знаєш. Ти про свою ненависть забудь. Пожалій, і все...
— А чого йому нас жаліти? — озвався Горішник, по самі очі обмотаний брудними бинтами. — Він сам солдат. Коли це солдати нас жаліли? Не народився ще солдат, який би нас пожалів...
— Лебедики, лебедики! — строго сказав принц-герцог. — Мак — наш друг. Він бажає нам добра, хоче знищити наших ворогів...
— А от що вийде, — розважливо сказав лисий з нетутешніх. — Припустимо навіть, що варвари виявляться дужчими від солдатів. Поб'ють вони солдатів, повалять їхні трикляті вишки, захоплять усю Північ. Нехай. Нам не шкода. Нехай вони т£м ріжуть одне одного. Але нам користь яка? Нам тоді остаточний край: на Півдні будуть варвари, на Півночі знову ж таки варвари, над нами все ті ж самі варвари. Ми їм не потрібні, а коли не потрібні — під корінь нас. Це одне... Тепер уявімо, що солдати варварів одіб'ють. Одіб'ють вони варварів, і покотиться уся ця війна через нас і на Південь. Що тоді? Тоді знову ж нам гаплик: на Півночі солдати, на Півдні солдати і над нами солдати. Ну, а солдатів ми знаємо...
Зібрання зашуміло, затуркотало, що правильно, мовляв, лисий рече, усе точно, проте лисий ще не закінчив.
— Дайте договорити! — обурився він. — Чого ви розгелготілися, їй-бо? Це ж іще не все. Іще може бути, що солдати варварів переб'ють, а варвари — солдатів. Ось тут нібито нам якраз і жити. Ба ні, знову не виходить. Бо ще упирі є. Поки солдати живі, упирі ховаються, кулі бояться, солдатам наказано упирів стріляти. А вже як солдатів не стане, тут нам цілковитий гаплик. З'їдять упирі й кісток не залишать.
Ця ідея страшенно вразила зібрання.
— Правильно каже! — пролунали голоси. — Це ж треба, які голови у них на болотах... Авжеж, братове, про упирів ми якраз і забули... А вони не сплять, вони свого ждуть... Не потрібно нам нічого, Маку, нехай іде як іде... Двадцять років якось прожили і ще двадцять протягнемо, а там, дивись, і ще...
— І розвідників йому віддавати не можна! — підвищив голос лисий. — Мало що вони самі хочуть... їм що — вони і вдома не живуть. Шестипалий оно днює і ночує на тому боці. Соромно сказати — грабує там і п'є. їм добре, вони вишок триклятих не бояться, голови у них не болять. А суспільству як? Дичина на Північ тікає. Хто до нас її з Півночі гнатиме, якщо не розвідники? Не давати! І приструнчити їх треба гарненько, вкрай розбестилися. Вбивства там учиняють, солдатів викрадають і катують, мовби і не люди... Не пускати! Вкрай розбестяться...
— Не пускати, не пускати... — підтвердило зібрання. — Як ми без них? А ми їх годували-поїли, ми їх народили та виростили, відчувати мусять, а вони, знай собі, вигоди шукають, як би посваволити...
Лисий нарешті вгамувався, сів на місце і став жадібно ковтати вихололий чай. Зібрання також вгамувалося, стихло. Старі сиділи непорушно, намагаючись не дивитися на Максима.
Бошку, понуро киваючи, мовив:
— Треба ж, яке у нас безщасне життя! Нізвідки порятунку немає. І що ми кому зробили?
— Народжували нас даремно, от що, — сказав Горішник. — Без тями нас народжували, не вчасно... — Він простягнув порожню чашку. — І ми даремно народжуємо. На загубу. Так, так, на загубу...
— Рівновага... — проказав зненацька гучний хрипкий голос. — Я вам уже говорив це, Маку. Ви не захотіли мене зрозуміти...
Невідомо було, звідки лунає голос. Усі мовчали, скорботно похиливши голови. Лише птах на плечі Чаклуна куйовдився, відкриваючи і закриваючи жовтого дзьоба. Сам Чаклун сидів нерухомо. Його очі були заплющені, тонкі сухі губи стиснуті.
— Але тепер, сподіваюсь, ви зрозуміли, — вів далі нібито птах. — Ви хочете порушити цю рівновагу. Що ж, це можливо, ви спроможні це зробити. Проте питається — навіщо? Хто-небудь просить вас чинити так? Ви бачите, що ні. Тоді що ж вами рухає?..
Птах наїжачився і сховав голову під крило, а голос усе лунав, і тепер Гай утямив, що балакає сам Чаклун, не розтуляючи вуст, не зворухуючи жодним м'язом обличчя.
Це було дуже страшно, і не лише Гаю, а й усьому зібранню, навіть принцу-герцогу. Тільки Максим дивився на Чаклуна похмуро і з якимось навіть зухвалим викликом.
— Нетерпіння стривоженої совісті! — виголосив Чаклун. — Ваша совість розбещена постійною увагою, вона починає скиглити за найменшої незручності, і розум ваш поштиво схиляється перед нею, замість того щоб гримнути на неї і вказати її місце. Ваша совість обурена існуючим устроєм, і ваш розум слухняно й квапливо шукає шляхи змінити його. Проте устрій має свої закони. Ці закони виникають з устремлінь величезних людських мас, і змінюватися вони можуть також тільки зі зміною цих устремлінь... Отже, з одного боку — устремління величезних людських мас, з другого — ваша совість, втілення ваших устремлінь.