Є письменники і мислителі, що перебувають зі словом у вічній ворожнечі: мовляв, завжди воно їх обдурює, завжди виявляється невдалим, незграбним, неслухняним до їхніх вимог. Вони ладні розірвати його, знівечити, змінити, аби лише наткнутися на поєднання, потрібне для їхніх думок і образів. У одних це відбувається через велику кількість понять, якими вони володіють, у інших — через мізерність словарного запасу. Для перших виходу немає, тому що їм ніколи не вгамувати бурю, яка несамовитіє в їхніх думках, зате інших може врятувати співдружність зі словами. Треба здружитися з ними, і тоді вони відкриють свою скарбницю. Хто цього не зробить, прирече себе на безвихідну нужду, буде змушений користуватися дедалі вбогішою мовою, звикне до висловів заяложених або до смішного заплутаних.
Буало, довірливо прийнявши думку Горація, переможно вигукує:
... коли думками повна голова,
Гукнеш — і всі до тебе прибіжать слова.
Жоден істинний поет, жоден майстер прози не підпишеться під цими легковажними словами. Один з найбільших поетів сказав нам, що "мова до думок не щира", і як часто думка й слово розділені між собою прірвою! Звичайно, ми мислимо словами, але те, що в них виражається,— це тільки поверхня думки або її загальні контури. Найважче починається з моменту, коли ми намагаємось висловити думку цілком, до дна.
"З усіх можливих фраз,— каже Лабрюйєр,— які покликані виразити нашу думку, є лише одна істинна. Не завжди знайдеш її в мові чи в письмі. А тим часом вона існує, і все, що не являється нею, недолуго й погано і не задовольнить людину високого розуму, яка бажає, щоб її зрозуміли". Ось у цій "людині високого розуму" міститься кожний добрий письменник, а в бажанні, "щоб її зрозуміли", поет братається з філософом, а думка з образом.
Образ — найістотніший елемент поезії, можливо, єдиний, якому ніщо не загрожує — ні час, ні поетична мода. Міняються течії і напрямки, теми й сюжети, мотиви й настрої, міняються умовності, які визначають вибір слів і версифікацію, проте образ лишається завжди, чи то в безпосередній формі, чи в метафорі, чи в порівнянні. Образ—кров поезії.
Поезію, яка побажала б жити тільки абстрактними поняттями, просто годі собі уявити, вона не існує поза образом, і якість останніх визначає і її якість. Образ повинен бути одкровенням, повинен бути виражений свіжими словами, повинен виявляти те, чого жодне око досі не помічало, повинен бути повним, багатим, містити якомога більше барв і обрисів при невеликій кількості слів. І як від каменя, кинутого у воду, чимраз ширше розходяться кола, так і від поетичного образу має розширюватись коло наших думок, охоплюючи дедалі більшу сферу асоціацій. Поетичний образ візуальний, як і справжнє зображення, мальоване фарбами, але для поетичного образу єдиним матеріалом служить слово, і від сили, влучності, виразності, краси вживаних слів залежить усе.
Любов до слова — важка любов. Часто-густо слово не піддається і найполум'янішій пристрасті закоханого в нього митця. Але його завжди перемагає терпіння. "Два з половиною дні я витратив на одну фразу, де, по суті, йшлося про одне-єдине слово, яке мені було потрібне, і я ніяк не міг його знайти. Я повертав фразу і так і сяк, стараючись надати їй форму, в якій уявлюваний мною образ став би видимим і для читача, в таких випадках ut nosci* досить одного штриха, найменшого відтінку..." — писав Віланд Мерку. Історія поезії благоговійно зберігає спогади про сонети, які дозрівали в умах авторів протягом кількох років, сповнених натхнення, розчарувань, відчаю, з безконечними переробками, і в ці чотирнадцять віршованих рядки вписувалась довга й драматична легенда про любов, любов пристрасну й непоборну, до слова. Хосе Марія Ередіа ЗО років працював над збірником сонетів під назвою "Трофеї". Арвер прославився одним-єдиним сонетом, і про нього не забудуть згадати в жодній книзі з історії французької літератури, навіть в енциклопедичних довідниках під прізвищем автора цитується вірш, який кожен знає напам'ять: "Ma vie a son secret, mon âme a son mystère..." ("Є в житті моєму свій секрет, у душі моєї — таємниця...").
* Щоб пізнати (латин.).
Крім нечисленних винятків на зразок легковажного Луцілія, який міг, за свідченням Горація, протягом години продиктувати двісті рядків, стоячи на одній нозі, або плідного Ламартіна, який володів легким пером (що помітно з його творів), майже всі поети зовсім не були схожі на свої пам'ятники, де їм вистачає арфи й крилатого генія, що схилився над вухом у ролі суфлера. Словацький у період містицизму признавався, нібито пише тільки те, що йому диктують ангели, одначе рукопис "Короля Духу" свідчить, як уперто й пристрасно поет шукав досконалої словесної форми, як боровся з непіддатливим іноді словом, а між тим для нього слово було куди слухнянішим, ніж для багатьох інших.
Письменники в Польщі не надто охоче висловлюються про власні й про чужі пошуки та досягнення в галузі стилістики. У нас не могли б з'явитися листи, якими (і в таку епоху!) обмінювались між собою Расін і Буало, котрі вели суперечки про правильні й неправильні звороти. Не бувало в нас і дискусій (а якби вони виникли, то їх, мабуть, підняли б на сміх), які на товариських обідах влаштовували Флобер, Доде, Золя, Тургенев, Гонкури, перелицьовуючи окремі вирази й слова. Настороженість у цих питаннях властива навіть і тим французьким письменникам, котрі на зразок Клоделя з презирством відвертаються від "ідолопоклонства перед словом", одначе ж у недавно опублікованому його листуванні з Андре Жідом ми читаємо:
"Який ви неперевершений стиліст! Як блискуче користуєтесь синтаксисом! Я запам'ятав сторінку, де зустрічаються в одній фразі два недоконаних минулих в умовному способі, що пройняли мене захватом". Сам Гонкур не зміг би піти далі, Гонкур, який після прочитання двох грубих томів "Ви ховання почуттів" знайшов для вираження свого захоплення лише два слова: "les cris suaves" ("солодкі зойки"). Цей взасмний контроль вимагав від письменників дисципліни, беї неї французька мова не набула б своїх чудових якостей.
Якщо ми заглянемо в античність, то виявимо там таку ж турботу про мову. Грекам у цьому немає рівних. У них існувало щось на зразок поетичних лабораторій, і ми могли б ознайомитися з ними детальніше, якби їхня література дійшла до нас повністю збережена. Тоді ми побачили б на сотнях і тисячах прикладів те, що тепер нам вдається роздивитись ніби в приглушеному світлі стертих написів, а саме: що протягом багатьох поколінь існування грецької культури греки невтомно розробляли одну й ту ж тему, той самий мотив, ті ж образи, метафори, навіть ті самі звороти в пошуках нових поєднань слів, нової поетичної фрази, нових відтінків. Фрагмент шліфували, як діамант, піддаючи кожного рачу новому випробуванню освітленням, забарвленням, обрисами. Треба неабияк вдуматися, вдивитися, вслухатись, щоб виявити найтоншу відмінність там, де на перший погляд видно тільки копію. Іноді єдиним результатом такої праці поколінь виявлявся вірш, що його потім якийсь майстер включав у свою поетичну скарбницю й робив його безсмертним.
Це була епоха слуху. Кожен вірш і кожна фраза прози розроблялися передусім органами мови. Поезія кружляла по світу частіше в живому слові, ніж у формі книжки. Книжки були поодинокі й дорогі. Підручну бібліотечку, вибране з улюблених поетів, зберігали в пам'яті. Чудова дикція декламаторів і акторів однаковою мірою виявляла переваги й недоліки поетичного твору, всі немилозвучності, які в ньому зустрічалися, вади версифікації, невдалі вислови різали слух, звучали, як фальшиві ноти в музиці. А втім, і книжки тоді читалися вголос. Святий Августин дуже здивувався, побачивши, як святий Амброзій "тільки очима водив по сторінках, тільки серце його підтримувало думку, а голос і язик не діяли". І святий Августин обговорює з приятелями дивну поведінку єпископа, висловлює різні домисли щодо настільки незвичного поводження з книжкою. Після винаходу книгодруку епоха слуху скінчилась. Як у сприйнятті поезії, так і в її створенні зорова форма, графіка набула чільного значення. Ковзаючи неуважним поглядом по сторінці, читач виділяє рими чи асонанси в їхній буквеній формі, і їм доводиться здійснювати довгий шлях крізь приховані реакції наших голосових і слухових органів, перш ніж ми сприймемо їхнє звучання.
Книгодрук позбавив художню літературу не однієї з її чарівностей, які таїлися в старовинних рукописах. Книжці, що розходиться в тисячах примірників, цілковито між собою схожих і безликих, притаманна посередність будь-якої масової продукції. Але поети вже давно ставляться байдуже до графічної форми, в якій з'являються їхні твори. Більшості авторів так хочеться бачити їх надрукованими, що вони мріють про появу своїх віршів хоча б у газеті між хронікою та оголошеннями, складеними поганим шрифтом, на дешевому папері, який завтра валятиметься на смітнику. Треба податися в Китай, там можна знайти давню й вишукану культуру вірша, вона не тільки в словах, але і в знаках, якими слова зображені, в ретельному виборі цих знаків, в добре обдуманій каліграфії, в якості паперу й орнаментах, що прикрашають папір. А в Європі дивоглядів на зразок книжок з алюмінію з віршами Марінетті або віршів Малларме, виписаних самим автором на предметах домашнього вжитку, лишилося зовсім мало.
Відмова від розділових знаків іде від Аполлінера. Йому буцімто набридли протести редакторів і коректорів, що ніяк не хотіли помиритися з його примхливою розстановкою ком і крапок, і він перестав ними користуватися взагалі. Це значною мірою ускладнило сприйняття вірша, але в Аполлінера знайшлося багато послідовників, і декотрі з них пояснювали, що, прибираючи крапки й коми, вони дають вказівку: вірші слід читати монотонно, як псалми. То було непряме, можливо, неусвідомлене повернення світської поезії до її релігійних джерел. Але і в прози багато клопоту з розділовими знаками. Закони пунктуації не можуть послатися на давню і добре обгрунтовану традицію, тому посилаються на логіку і тут-таки грубо її порушують. Ми пам'ятаємо, як виведений з терпіння Бой-Желеньський захищав "святе право на кому" для письменників.