Всі тривоги кудись одійшли. Він забув Лілла і Колмена, забув про путівник і загадкове зникнення Федора. Навіть Джо й діти перебували десь на задньому плані. Так, од цього острова багато залежить, і він дав себе заполонити радісним сподіванням.
Вони сховали речі в розколину скелі й почали оглядати острів з якоюсь дитячою наївністю, весь час усвідомлюючи, що вони тут самі, посеред цього теплого зеленкуватого моря; попереду ще цілий день, а може, й ніч на острові. І хоч Руперту дуже хотілося щось знайти, його водночас не полишало веселе почуття, ніби вони просто приїхали погуляти. Ось вони поснідають, потім поплавають та вляжуться на піску проти ласкавого сонця. Та Руперт не міг дозволити собі таку розкіш: він знову згадав про мету, що його привела сюди.
Він так далеко заїхав, щоб одшукати рештки храму Ахіллеса. Може, десь тут, під шаром землі, лежить статуя героя, висічена античним майстром. Треба тільки розібратися, де казка, а де історія. Легенда свідчила, що богиня Фетида 1 подарувала цей острів своєму синові Ахіл-лесу, що він тут жив і пас кіз. Одначе стародавні поганські міфи, в основі яких, напевно, була історія якогось реального героя або воїна, ніколи не пов'язувала Ахілла з морем.
— Отож,— казав він Ніні, поки вони сиділи під пекучим сонцем на горбі,— Ахілл поселився тут, мабуть, значно пізніше. Він завжди був найулюбленішим героєм чорноморських поселень. І все ж я не можу збагнути, де і як вони могли влаштовувати ігрища на його честь. Дивно. Адже тут немає жодного обтесаного рукою каменя.
— Руїни могло засипати землею.
НьТут навіть, немає місця, де б міг стояти подібний храм. Верхівка острова скоріше вивітрилась, аніж обвалилась. Якби тут було колись селище або храм, ми неодмінно знайшли б що-небудь..
Ви засмучені?
— Не дуже,— засміявся вйн.— Врешті-решт, це була лише мрія.
— Тоді навіщо було їхати сюди?
— Мабуть, я теж романтик,— признався він.— Ахілл один із тих героїв, що їх сам бог велів оточувати романтичним ореолом. Мітрідат, хоч і не сподобався вам, був реальною людиною зі всіма людськими слабостями і вадами. Ахіллес — напівбог Золотої доби. Він найхоробріший і найщасливіший серед вояків Агамемнона. Якби не він, пе здалася б Троя. Перш "ніж почати війну, грекам довелося розшукати Ахілла. Він виграв найжорстокіші січі з троянцями, захопив за дев'ять років двадцять одне місто, а коли його друг Патрокл був убитий Гектором, викликав останнього на бій, здолав його у смертному герці, й поволік за своєю колісницею.
— Який жах!
— Під час поховання Патрокла він приніс у жертву не твприн, як звичайно, а двадцять рабів. Ось, очевидячки, єдиний відгомін варварства, що зберігся в Гомера — він сам соромився цього.
— Ахілл був капризний, наче дитина.
— Всі греки такі. Це було ознакою їх героїчної й щирої натури.
— І ви пими захоплюєтесь? Ви — такий серйозний і розсудливий.
— А чом би й ні? Ми живемо в світі, який знехтував усі надбапня, де панують гроші, брудне політиканство й жага насильства, яка не має нічого спільного з хоробрістю або честю. В нашому житті так мало краси. А в них було багато, попри всі оті варварські забобони.
— Краще спитали б, чому у вашому світі не залишилось нічого святого,— мовила Ніна повчальним тоном.
— Ми не раз питаємо себе... але не знаходимо відповіді,
— Тоді оцініть наші досягнення.
— О ні! Звиняйте! — вигукнув він.— Ваш комунізм нітрохи не кращий за капіталізм.
; — Неправда! Він тільки мляво посміхнувся.
— Гаразд. Навіщо нам сперечатися, коли ми не в силі чимось зарадити...
— Ви надто швидко здаєтесь.
— Я ніколи не здаюсь! І щоб вам доказати, роздивлюся уважніше.— Ставало жарко, і він зняв сорочку. (Ніна сиділа під парасолькою).—Припустимо, що я грецький архітектор і хочу поставити тут храм,— де краще?
— На узвишші,— запропонувала Ніна.-*— Десь отут. Давайте глянемо ще з того боку.
— Спершу треба визначити, де шукати. Якщо тут будували храм або каплицю, то десь на сході, куди падає вранішнє сонце. Тобто, там, де ми висіли; в давнину те місце теж було, мабуть, для цього найзручніше.
Сонце пекло в голову, і він обмотав її сорочкою. Рушили голим схилом униз. Чайки кигикали над берегом. Підійшовши до скель, стали уважно оглядати верхівки, чи помає де обробленого людською рукою каменя або черепка. Руперт зрідка копав. Спершу обстежили урвище, потім берег. Стоячи у воді по коліна, з туфлями в одній руці і парасолькою в другій, Ніна весело мовила:
— Ми ніби шукаємо грибів. Росіяни люблять збирати гриби. Особливо восени.
— Давайте оглянемо весь острів поблизу берега,— запропонував Руперт.
Зодягли купальні костюми й подибали далі.
Та вода й сонце вабили до себе, і вони знову стали двома дітьми, що бавились на березі. "Та й чи так уже важливо ганятися за примарами минулого?" — подумав Руперт. Його знову опанували сумніви. Ніна йшла над самою водою, збираючи мушлі та одганяючи чайок. Ось вона знайшла гніздо пеліканів, і це обрадувало Руперта: у всіх храмах Ахіллеса вони вважалися священними птахами, охоронцями олтаря. Його азарт відродився.
Стало нестерпно жарко, і вони попливли. Обідали в невеличкій розколині між скелями. Судновий кок не пошкодував для них червоної ікри, сьомги, в'яленої й копченої риби, та ще й надавав зварених яєць, курку, яблук, чорного хліба, голландського сиру, дві пляшки солодкого — вже аж надто — рожевого мускату і два великі термоси з водою.
— Не дивно, що рюкзак такий важкий,— засміявся Руперт.
Вони ніжилися в затінку, поки йому не здалося, що він марно гайнує час. І знову побрів островом, зазираючи в кожну шпару.
— На Півночі,— сказала Ніна, чалапаючи за ним під парасолькою,— мисливці вірять, що коли йти та думати про звіра, то неодмінно на нього натрапиш. А про що ж думати мені? — засміялась вона.— Храму тут і в помині нема.
— Добре,— мовив він.— Я знаю, що ви мені не вірите. Отже, давайте так: я шукатиму черепки, а ви монети.
— Монети?
— Так. Вони бувають усюди.
— Та вони ж дуже малі...
— Нічого. Шукайте.
— Гаразд! — весело погодилась вона, і, опустившись на коліна, стала обстежувати кожну грудочку.
Потім раптом засміялася, скочила й побігла, а він уперто продовжував рити, лаючи себе, що поперся в таку даль за якоюсь химерою.
* * *
Було душно. Зайшовши за горб, він побачив Ніну, яка солодко спала під парасолькою. Вона розкрила очі, посміхнулась і вказала пальцем на обрій.
— Блискавка,— пояснила йому.
Там простягнулась чорна смуга, яку час од часу розтинали громовиці.
— Поспіть ще трохи,— сказав він.
— Ні. Буде гроза. Нема чим дихати.
Він теж це відчував. Море стало свинцевим, небо потемніло, гроза грізно насувалась. Ніна пішла сховати одяг і рюкзак, а Руперт вибіг на скелю й раптом побачив на схилі поблизу берега залишки якогось житла.
Він здогадався, що за останньої війни там, очевидно, стояла батарея; спустившись, побачив сховок, збитий із дубових колод та вкритий бляхою. Судячи з усього, тут була позиція 80-міліметрової зенітної батареї. Навколо валялися металеві ящики з-під набоїв.
"Жаль,— подумав він,— навіть тут усе засмічено рештками війни". Поряд валявся колючий дріт — найбридкіше її свідчення.
Він хотів викупатись, та почув голос Ніни.
— Дивіться! — гукнула вона, виринаючи з-за скелі та держачи щось у руці.— Гляньте, що я знайшла! Ви таки мали рацію, Руперте.
На долоні в неї лежав шматочок олова чи бронзи, і хоч він був геть заліплений землею, дуже нагадував старовинну монету.
— Грецька,— одразу визначив Руперт. З одного боку було бородате обличчя, з другого — колісниця і кілька грецьких літер. Він знав розміри тетрадрахми і статера; ця монета нагадувала александрійський статер.— Де ви знайшли?
— Я хотіла зірвати травинку,— пояснила Ніна, ведучи його.— Монетка виявилася під корінням.
— Вам пощастило! Це може бути важлива знахідка.
— От бачите. А я спершу вам не вірила.
Ніна так хвилювалась, що коли він узявся копати, нетерпляче розгрібала землю руками. Руперт її зупинив.
— Я буду рити, а ви просіюйте землю крізь пальці.
— Гаразд.
Ніна не на жарт захопилася. Вони оглядали кожну грудочку, а коли їй попадався камінчик, Ніна так довго його розглядала, ніби самим поглядом могла перетворити на монету.
Пойняті запалом, вони забули про час і не звертали жодної уваги на задуху. Раптом розітнувся удар грому, ніби рик велетенського звіра, що одганяв їх од свобї печери.
— Почалось! — злякано мовила Ніна.— Дивіться!
На північному сході все небо затягло сизими хмарами: почорніла земля, спохмурніло море, і навіть сонячне проміння, що осявало їхні обличчя, здавалося темним. Море збурунилось, наче од гігантського поштовху, і блискавка розколола чорний світ сліпучим ятаганом.
— Мерщій! Треба все поховати,— кинувся Руперт. Вони побігли, і хмари геть запнули сонце, а громовиці
сліпили та оглушували їх.
Дощ почався тільки згодом. Це було ще тільки попередження бурі. Руперт і Ніна бігли островом, гублячи речі, спотикаючись та підтримуючи одне одного; забігли під накриття, вмиваючись потом. Руперт глянув угору — дах був як решето.
— Забув лопату! — похопився він і вибіг.
— Не треба! Верніться! — гукала Ніна навздогін. Блискавка рубанула золотим мечем по шапці горба.
Руперт помахав рукою й побіг: буйство стихії відродило в ньому хлопчиська. Але хутко захекався. Знайшовши лопату, постояв, ДИВЛЯЧИСЬ, ЯК бурхання вітру кремсає хвилю. Ніби смерч раптом наскочив, а потім усе стихло.
— Чудово! Ану мерщій!'— щдгїняв він себе вголос. ТІерша велика крапля, ніби свинцева куля, полоснула
його по плечу.
— Руперте! — вискочивши з-під даху, гукала Ніна.
Він кинув споглядати грозу і побіг; чорне небо розкололося, й линув дощ. Вхопивши Ніну за руку, Руперт потяг її схилом, а на них падали теплі потоки води.
Під дощем Руперт взявся оглядати дах. Він вирівняв лопатою гнуті листи й позакладав камінням прогалини. Мокре волосся падало йому на лоба. А тут ще й Ніна рюмсала: вона боялась грози. Море шугало на скелі' валами мутної води й бурої піни, і згодом нічого не було видно крізь густу пелену чорного дощу.
— Руперте! — зойкнула Ніна, коли блискавка врізалась у землю зовсім поруч.
— Не бійтеся! — вигукнув він і підсковзнувся. Земля геть розкисла, а дощ переможно тарабанив по лопаті.
Вбігши під накриття, Руперт став біля Ніни, мокрий, ледве переводячи дух.