Треба було будити Салула і Гейса, які мали в останню мить взяти керівництво до своїх рук.
— Чи проїхали Скелі Ластівчиних Гнізд? — спитали вони, прокинувшись.
— Минули.
— Чому не розбудив нас?
— Ви ж казали, що нам треба їхати далі.
— Воно то так, але, може, там були товариші?
— Як я не придивлявся, нічого не можна було помітити. Якби був хто, то сам здогадався б і погукав нас.
— Ну, то будемо стежити тепер. Найголовніше — знайти місце, де можна було б пристати.
Проїхали ще з годину, але зручного місця не було видно. Все ті ж самі стрімкі скелі та рифи перед ними. Позаду вже запалювалось небо, однак навколо почав збільшуватись туман і разом з тим зовсім ущух вітер. Скоро стало так темно, що за кілька кроків нічого не можна було розглядіти.
— Це вже зовсім кепсько, — незадоволено пробурмотів Гейс.
— Нічого. Зараз повіє ранковий вітерець і розжене туман, — втішив Салул.
— Але ж дуже холодно. Знімімо наш парус і одягнімося. Все одно нам пливти далі не треба, а тільки шукати, де пристати.
Ця пропозиція сподобалась усім, і вони дружно заходилися ділити парус. У цю мить з лівого боку, від моря, почулося тихе, розмірене хлюпання води. Товариші причаїлись, завмерли.
Хлюпання наближалось. Сумніву не могло бути: це був човен. Але чий? Свій чи ворожий? І що робити з голими руками, коли ворожий?
Ці думки миттю промайнули в головах товаришів. Хоч вони вже звикли до всіляких несподіванок, але серце стислося від жаху… Беззбройні, нерухомі, безпомічні, вони могли загинути в ту мить, коли вже прибули на місце.
А може, це свої товариші або якісь тубільці?.. Проте знаку не подаси, треба чекати.
І ось подув перший легкий ранковий вітерець. Заклубочився туман, розсунулись у ньому щілини, знову зсунулись. Але цієї короткої миті досить було, щоб помітити ворожий човен, на деякій віддалі від нього голландський військовий корабель, а з другого боку, на березі, якусь чорну дірку.
— За мною! — крикнув Салул і кинувся у воду.
— Стій! — почули вони вслід, і разом з тим пролунали постріли. Але туман знову зсунувся, постріли припинились, і знову стало тихо.
Салул поплив через помічений ним прохід між двома рифами, за ним прямували його товариші. Незабаром еони побачили в стрімкій скелі печеру, в яку просто запливли.
Через двадцять-тридцять метрів намацали дно. Точніше сказати, це було не дно, а різної вишини стовпи, які то виглядали з-під води, то лишалися внизу, ніби палі під мостом. Такі самісінькі стовпи були і по боках печери. Спочатку нічого не можна було розглядіти, однак згодом очі звикли, і виявилося, що вся печера складена з таких стовпів, які звисали навіть вверху. Вони були рівні, переважно шестигранні, кінці їх були так само рівно зламані, і здавалося, все це зроблено руками людини. Насправді ж це були природні, так звані базальтові стовпи з застиглої лави, розмитої водою.
Стовпи були мокрі, слизькі, і триматися на них було дуже важко. Втікачі якось вилізли на них і почали чекати.
Лише тепер почули вони в печері гармонійні чудові звуки. Здавалося, тисячі малесеньких срібних дзвіночків дзвеніли в усіх кутках. Звучало все: і повітря, і стіни, і вода, і стеля. Але окремих звуків не можна було розрізнити: всі вони зливалися в прегарну мелодію. Мимоволі хотілося сидіти нерухомо і слухати цю таємничу чарівну музику.
— Знов музика? — вигукнув Гейс. — Невже ж знову риби дають нам концерт?
— Ні, — засміявся Салул, незважаючи на серйозність становища, — це краплі падають зверху, і розноситься луна.
Але їм було не до музики. Треба було чекати серйозних подій. Надворі щохвилини ставало світліше й світліше. Видно, зійшло сонце. Попереду виднілася половина входу в печеру, через який можна було бачити лише близький відрізок моря. Відбите від води блакитносіре світло створювало в печері таємничий морок.
— А що ми робитимемо, коли вони полізуть сюди? — промовив один з рибалок. — Зброї у нас нема. Чи знайдеться вихід звідси?
При цьому всі оглянулись назад, де чорнів хід в глиб печери.
— Тут ми ще поборемось! — строго сказав Салул.
— За таких умов лізти сюди і прямо нападати їм немає сенсу, — додав Гейс. — Вони можуть лише зачинити нас тут і вартувати.
— Принаймні ми матимемо перепочинок, а там побачимо.
Надворі панувала тиша, наче нікого не було і нічого не трапилось. Через півгодини втікачі помітили, що вода досягла того місця, де вони сиділи.
— Починається приплив, — сказали вони і піднялися трохи вище.
Та через деякий час вода добралася й туди.
— Доки ж вона буде підійматись? — вже з тривогою загомоніли вони. — І невідомо, в якому стані зараз приплив: починається чи кінчається?
Вилізли ще вище. Далі — більше. Ось уже вода заповнила весь вхід. Товариші забилися в найглухіший куток печери. Тут уже не було стовпів, але замість цього випирались гострі роги застиглої лави.
Вода біля входу булькала. Через деякий час люди відчули, що їм стало погано: важче було дихати, загуло у вухах.
— Тиск повітря збільшується, — сказав Гейс. — Доведеться витримати ще одну неприємність.
Раптом почувся страшенний гуркіт, ніби вибух. Земля здригнулась, вода завирувала, кинулась на них і мало не змила.
Зате на кілька хвилин стало легше дихати.
— З гармати стріляють, хочуть розбити печеру, — промовив Салул.
— Не розумію я їх, — задумливо сказав Гейс. — Невже води заради кількох чоловік думають зруйнувати скелі? На це у них невистачить ні гармат, ні снарядів. Та тепер, коли вхід закрито, вони повинні стріляти просто по суцільній горі. Не розумію.
А тиск повітря знову почав збільшуватись. У найважчу мить почувся вибух, і після цього на деякий час стало легше дихати. Але від кожного вибуху в печері робилося щось незвичайне. Вода кидалася вгору, ніби під нею вибухнула міна, а в повітрі здіймався такий вихор, що не можна було утриматись на місці.
— Невже вони пускають на нас міни? — здивувались товариші.
Але не було помітно руйнування, яке повинно бути від міни. Знову стало важко дихати, навіть важче, ніж раніше. І знову вибух освіжив повітря. Так повторилося кілька разів. Перерви між вибухами ставали дедалі довшими, але разом з тим і все важче було переносити посилений тиск повітря. Найголовніше ж — після кожного вибуху вода підіймалася все вище й вище. Втікачі лізли все далі й далі, а вода все наздоганяла їх.
— Розумію тепер, в чому справа! — крикнув раптом Рейс. — Ми знаходимось наче в порожній пляшці, яка повернута боком і наповнюється водою. Вибухи — це булькання у великому масштабі. — Щоразу виходить повітря (тому нам тоді і дихати легше), але ж зате на його місце входить вода.
— Отже?.. — виразно сказав Салул.
— Отже, все залежить від того, чи підвищиться приплив настільки, щоб наповнити нашу пляшку. Є ще надія, що повітря в тому кутку, де ми знаходимось, не матиме такої сили, щоб вирватись геть.
Нарешті, вони доповзли до кінця печери. Вибухи припинились.
— Може, вже приплив скінчився? — зраділи бідолахи.
Один з них спустився до води, постояв деякий час і з прикрістю переконався, що вона ще піднімається.
— Але добре, що вибухів більше нема, — втішив Рейс. — Можливо, решта повітря збережеться і затримає воду.
Тут вони почули чи то свист, чи то сичання.
— Змія!
У цій темряві таке сусідство було не дуже приємне. Почали прислухатися, звідки йде сичання, йшло воно звідкілясь вверху і при цьому було одноманітне, рівне, безупинне. Значить, це була не змія.
— Це ж повітря виходить через якусь щілину! — вигукнув Салул. — Може, вихід є?
Але Гейс лише похитав головою.
— Якби був вихід, — сказав він, — то не було б ні вибухів, ні цього самого сичання. Тут, мабуть, лише малесенька дірочка. Можливо, що її можна поширити і зробити собі прохід. А якщо ні, то ця дірочка погубить нас: тепер вода не може заповнити наш куток, бо повітря не пускає її. А коли повітря все вийде, то його місце займе вода.
— В такому разі давайте зараз же пробивати собі прохід!
Заходилися працювати. З перших же кроків намацали, що з боків стіни суцільні, але спереду навалено каміння та земля. Видно, тут колись завалилась печера.
Енергійно почали вивертати каміння, відгрібати землю. Покалічили руки, пооббивали ноги. Підбадьорювало те, що все ж таки каміння і земля піддавалися.
А вода все прибувала…
— Товариші! — сказав, нарешті, Гейс. — Хоч земля піддається, хоч колись ми кудись докопаємось, проте зараз ми повинні шукати порятунку там, вгорі, де щілина.
— Але як туди дістатися? Це було завдання!
А вода. все прибувала…
І ось вгорі почувся постріл! Один, другий… а потім почалася стрілянина, як на війні. Бухнула гармата з моря…
— Наші! Наші там б'ються! А ми тут, як у пастці. Гей! Товариші! Сюди!
Але де там було почути голос з-під землі під час стрілянини.
А вода поволі, але невпинно підіймалась…
VII. БОРОТЬБА ЗА ЗБРОЮ
Перша перемога. — Нові воєнні операції. — Один одного обійшли! — Критична мить. — Несподівана допомога. — Нерет. — Машину знов пущено. — Хоч бачить око, та зуб не бере.
Коли "Саардам" зник за горизонтом, повстанці повернулися до першого тимчасового складу зброї, щоб переправити її в головну печеру. Почали були вже готувати свою машину, як почули голоси:
— Військовий корабель!
З заходу наближався чорний міноносець. Ішов повільно, придивляючись до берегів. Він міг підійти не раніше, як через годину. Можна було підготуватися.
— Закидати ящики зеленими гілками! — крикнув Сурат. — Озброїтись і заховатися за скелями!
Закипіла гаряча робота. За півгодини і речі і люди сховалися в зелені. Через деякий час наблизився міноносець. На палубі видно озброєну команду. Відомий нам мічман, а тепер капітан ван-Хорк розглядає берег у бінокль. Але нічого, крім скель і дерев, він не бачить.
Повільним, спокійним ходом міноносець пішов далі.
— До Ластівчиних Гнізд попрямував, — казали товариші. — Спізнився, братіку.
Сурат призначив десять найспритніших товаришів, пояснив їм завдання, і, ховаючись за скелями, вони поповзли вслід за міноносцем. Решті наказано, щоб вони не рухались і мовчали, коли б навіть почули постріли.
Міноносець під'їхав до Скель Ластівчиних Гнізд і зупинився. З рухів командирів та команди було видно, що вони не розуміють, де тут міг бути притулок для досить великого корабля.
Сурат з товаришами тимчасом пішов на свій попередній спостережний пункт.
Міноносець нерішуче постояв на місці, потім під'їхав трохи вперед, посунувся назад, досліджуючи берег.