— Можна, я сяду?
— Ви знаєте, я...
— Містере Сміт, я прилетів аж із Нью-Йорка, а в Бостоні пересів на літачок, в якому мене весь час непокоїло, що робитиме моя дружина, коли я віддам кінці, не лишивши заповіту.
— Авіакомпанія "Портленд-Бангор"? — осміхнувся Джонні.
— Так точно, — підтвердив Діс.
— Гаразд, — сказав Джонні. — Я зворушений вашою мужністю й відданістю своїй справі. Я вас вислухаю, але даю вам усього п'ятнадцять хвилин. Мені приписано щоденний пообідній сон. — То була невеличка брехня, але з добрим наміром.
— П'ятнадцять хвилин буде задосить. — Діс присунувся ближче. — Я тільки висловлюю своє припущення, містере Сміт, але, як я розумію, ви заборгували В цих краях десь із двісті тисяч доларів. А це неабиякі гроші, ви згодні?
Усмішка Джонні пригасла.
— Що я кому заборгував, — відказав він, — це моє діло.
— Авжеж, звісно, ваша правда. Я не хотів вас образити, містере Сміт. Так от, "Всепроникний погляд" хотів би запропонувати вам роботу. Досить вигідну роботу.
— Ні. Категорично ні.
— Якби ви тільки дозволили мені викласти...
Джонні сказав:
— Я не практикую як екстрасенс. Я не Джін Діксон, не Едгар Кейс і не Алекс Тенноус. З цим покін-чено. Я зарікся повертатись до цієї теми.
— Можна мені ще дві-три хвилинки?
— Містере Діс, ви, я бачу, не розумієте...
— Всього дві-три хвилинки... — Діс, улесливо всміхнувся.
— До речі, як ви мене знайшли?
— Ми маємо в Мені позаштатного кореспондента з газети "Кеннебек джорнел". Він сказав, що хоч ви й зникли з місцевого обрію, проте, як видно, живете в свого батька.
— То це йому я маю уклінно дякувати, так?
— Авжеж, — весело мовив Діс. — І б'юсь об заклад, що ви таки дякуватимете йому, коли вислухаєте нашу пропозицію до кінця. Можна?
— Катайте, — сказав Джонні. — Але майте на увазі: я свого рішення не зміню, дарма що ви набралися стільки страху, летівши сюди.
— Як вам буде завгодно. У нас країна вільна, еге ж? Справді вільна. Так от, як ви, певно, знаєте, містере Сміт, "Всепроникний погляд" спеціалізується на парапсихології. Як по правді, то наших читачів хлібом не годуй, а дай їм щось таке. Ми маємо щотижневий тираж три мільйони примірників. Три мільйони читачів щотижня, містере Сміт, як вам такий розмах? Як ми цього досягаємо? Пишемо про речі високі, духовні...
— Двоє немовлят-близнюків стали жертвою ведмедя-людожера, — пробурмотів Джонні.
Діс знизав плечима.
— Що вдієш, ми живемо в жорстокому світі, хіба ні? Людей треба повідомляти й про таке. Вони мають право знати. Але на кожний матеріал про низькі матерії ми даємо читачам три інші: як безболісно скинути зайву вагу, як досягти сексуального вдоволення й взаємної відповідності, як наблизитися до бога...
— А ви вірите в бога, містере Діс?
— Як по щирості, то ні, — відповів Діс і всміхнувся своєю улесливою усмішкою, — Але в нас демократична країна, одна з найбільших у світі, правда ж? І кожен — сам собі пастир. А головне — в бога вірять наші читачі. І в ангелів, і в чудеса...
— І у вигнання нечистої сили, і в диявола, і в чорні меси.
— От-от-от, ви правильно вловили. У нас спіритуалістична аудиторія. Люди справді вірять в усю цю потойбічну маячню. Ми маємо угоди з десятьма екстрасенсами, включаючи Кетлін Нолан, найславнозвіснішу ясновидицю Америки. Ми хотіли б укласти таку угоду й з вами, містере Сміт.
— Хотіли б?
— Саме так. Що це для вас означатиме? Ваше фото й невелика колонка з'являтимуться приблизно раз на місяць, у номерах, спеціально присвячених парапсихічним явищам. Щось на зразок: десять видатних ясновидців "Всепроникного погляду" передрікають друге президентство Форда абощо. Ми даємо також спеціальні випуски до Нового року й до Дня незалежності — про шляхи Америки в наступному році. Ці випуски завжди насичені інформацією, холостими пострілами по зовнішній і економічній політиці та іншою всячиною...
— Мені здається, ви не розумієте, — урвав його Джонні. Він говорив дуже повільно, наче до малої дитини. — У мене разів зо два справді траплялися прозирання, можна сказати, я "бачив майбутнє", але це діялось поза моєю волею. А передректи друге президентство Форда я так само не в змозі, як подоїти бика.
Діс зробив великі очі.
— А хто сказав, що ви в змозі? Всі ті колонки роблять наші штатні працівники.
— Ваші штатні... — Остаточно спантеличений, Джонні витріщився на Діса.
— Ну звісно, — нетерпляче відказав той. — Ось, приміром, останні два роки в нас успішно виступає такий собі Френк Росе, спеціалізується на стихійних лихах. З біса приємний хлопець, але, боже ж ти мій, він і дев'яти класів не закінчив. Відбув два строки в армії, а коли ми його знайшли, мив автобуси на міжміському автовокзалі в Нью-Йорку. То як ви гадаєте, ми могли довірити йому робити колонку? Він же й слова правильно не напише.
— Але ж передрікати...
— Свобода слова, цілковита свобода слова. Ви б ще не так здибувалися, коли б знали, як часто весь той читацький люд залюбки ковтає найнесосвітенніші брехні.
— Брехні... — повторив приголомшений Джонні. Він навіть трохи здивувався, відчувши, як на нього накочує лють. Скільки він себе пам'ятав, його мати завжди купувала "Всепроникний погляд", ще з тих часів, коли там уміщували фотографії потрощених, залитих кров'ю автомобілів, одрубаних голів, таємно зроблені знімки страт. Вона свято вірила кожному надрукованому в журналі слову. Певно, як і майже всі інші 2 999 999 читачів. І ось перед ним сидить цей тип із штучною сивиною, в сорокадоларових черевиках та новісінькій, ще з магазинними —складками, сорочці, й розводиться про брехні.
— Машина працює справно, — провадив Діс. — Якщо вам стукне в голову щось цікаве, треба тільки подзвонити нам, а ми вже запускаємо тему в роботу й підносимо читачеві готовий продукт. Ми маємо право включати ваші колонки в свій щорічний збірник "Всепроникний погляд у майбутнє". Проте ви вільні підписати будь-яку угоду з видавництвом. Ми можемо тільки заборонити вам друкувати щось в інших журналах, але хочу вам сказати, що такого майже не трапляється. Виходить навіть куди більше, ніж зумовлено в угоді. Сказати б, підливка до картопляного пюре, — осміхнувся Діс.
— І скільки ж це може вийти? — повільно запитав Джонні, стискаючи руками бильця крісла. У правій скроні ритмічно пульсувала вена.
— Тридцять тисяч на рік у перші два роки, — відказав Діс, — А як здобудете популярність, цю цифру можна й переглянути. І ще одне. Всі наші екстрасенси мають свою певну галузь. Як я розумію, у вас добре йде контакт з предметами. — Діс мрійливо примружив очі. — Отож я вже бачу регулярну рубрику, скажімо, навіть двічі на місяць — не закопувати ж у землю та^" ку вдалу знахідку! Джон Сміт запрошує читачів "Все-проникного погляду" надсилати особисті речі на парапсихологічне дослідження... Або щось таке. Ми, звісно, попередимо, що і речі слід надсилати недорогі, бо назад ми їх не повертатимем. Але ви не повірите, які є придурки, дай їм бог здоров'я. Ви б рота розкрили з подиву, якби побачили, що вони часом присилають. Діаманти, золоті монети, обручки... І ми можемо обумовити в угоді, що всі надіслані речі переходять у вашу власність.
Перед очима Джонні попливли тьмяно-червоні плями.
— Люди надсилатимуть речі, а я забиратиму їх собі. Ви начебто так сказали?
— Саме так. І ніяких проблем. Треба тільки внести відповідний пункт в угоду, щоб усе було законно. Ще трохи підливки до картопляного пюре.
— То припустімо, — мовив Джонні, намагаючись говорити рівно й спокійно, — припустімо, мені... стукне щось у голову, як ви висловлюєтесь, і я подзвоню й скажу, що тридцять першого вересня тисяча дев'ятсот сімдесят шостого року президента Форда уб'ють... Не тому, що я це передчув, а просто мені стукнуло в голову.
— Ну, як відомо, у вересні тридцять днів, — сказав Діс. — Але загалом ви, по-моєму, точно вхопили суть. Ви широко мислите. Це добре. Ви не повірите, як обмежено мислить більшість цього люду. Неначе бояться простягти руку до грошей, що лежать напохваті. Один з наших екстрасенсів, Тім Кларк з Айдахо, два тижні тому написав нам, що на нього зійшло осяяння: наступного року Ерл Батц змушений буде піти у відставку. Ви мені, звісно, вибачте на слові, але кому це, розтуди його, треба? Хто такий Ерл Батц для американської хатньої господарки? А от у вас, Джонні, добрі струми. Ви наче створені для цього діла.
— Добрі струми... — промимрив Джонні.
Діс запитливо дивився на нього.
— Вам що, недобре, Джонні? Ви трохи зблідли.
Джонні думав про жінку, яка надіслала йому шарф.
Мабуть, вона теж читала "Всепроникний погляд".
— З вашого дозволу, я спробую підбити підсумки, — мовив він. — Ви платите мені тридцять тисяч доларів на рік за моє ім'я...
— І фото, не забудьте.
— ...за моє фото і кілька колонок, написаних за мене іншими. А також за рубрику, де я відповідатиму на запитання власників надісланих речей. І як додатковий приварок зможу забирати всі ті речі...
— Якщо юристи це зумовлять.
— ...в свою особисту власність. Така суть угоди?
— Це тільки голий кістяк, Джонні. Ви собі не уявляєте, як у щ>о,му ділі гроші пливуть до грошей. Через півроку ваше ім'я знатимуть усі, і тоді перед вами відкриються безмежні перспективи. Участь у телевізійних шоу. Зустрічі з шанувальниками. Лекційні турне. Ну, і, звісно, книжка, виберете собі якого захочете видавця, вони на екстрасенсів кидають шалені гроші. Он Кеті Нолан почала з такої ж угоди, а тепер загрібає більш як двісті тисяч на рік. Ще й заснувала власну церкву, і податкові органи не можуть підступитись і до цента з її грошей. Вона своєї нагоди не промине, наша Кеті. — Діс, широко всміхаючись, нахилився вперед. — Кажу ж вам, Джонні, безмежні перспективи.
— Я бачу.
— Ну? То що ви про це думаєте?
Джонні й собі подався вперед, до Діса. Однією рукою ухопив його за рукав новісінької сорочки, а другою — за комір.
— Гей! Що ви собі в біса...
Джонні міцніше захопив тканину сорочки обома руками й притяг Діса до себе. За п'ять місяців щоденних фізичних вправ він добре нагнав м'язи.
— Ти питаєш, що я думаю, — промовив він. У голові починало гупати й ломити. — Я тобі скажу. Я думаю, що ти упир, гробокоп, пожирач людських мрій. Я думаю, тобі місце на каторжних роботах. Я думаю, твоїй матері слід було померти від раку другого дня по тому, як вона тебе понесла.