Не треба залишатися тут.
— У мене добрий куток,— сказав він, немов виправдуючись.
— Знаю, знаю, але в нас тепер великий будинок, і Веста з нами живе. Невже ти не поїдеш? Лестер також тебе запрошує.
— Ти мені одно скажи,— зажадав він,— одружені ви чи ні?
— Звичайно,— хоробро збрехала вона.— Давно одружені. Спитай хоч Лестера, коли приїдеш.
їй коштувало великих зусиль витримати його погляд, але вона не опустила очей, і він їй повірив.
— Ну що ж,— сказав він,— давно пора.
— Так ти поїдеш, тату? — не відставала вона. Герхардт безпорадно розвів руками. Ласкава наполегливість Дженні зворушила його до глибини душі.
— Так, поїду,— сказав він і відвернувся, але плечі в нього тремтіли, і Дженні зрозуміла, що він плаче.
— Зараз, зі мною?
Замість відповіді він зник у темних дверях складу — пішов збирати свої речі.
Розділ XXX VIII
Оселившись у Дженні, Герхардт негайно приступив до виконання різноманітних обов'язків, призначених, на його думку, спеціально для нього. Він взяв на себе турботи по опаленню й по ділянці, не припускаючи думки, щоб платили чужій людині в той час, коли сам він сидить без роботи. Дерева навколо будинку в жахливому стані, заявив він дочці. Треба дістати пилку та садовий ніж, і весною він ними займеться. У Німеччині знаються на таких речах, а ці американці — безпорадний, непрактичний народ! Потім Герхардт зажадав цвяхів та столярного інструмента і поступово відремонтував всі шафи та полиці. За дві милі від будинку він знайшов лютеранську церкву і вирішив, що вона краща від тієї, до якої ходив у Клівленді, а пастор — воістину людина, угодна богові. Вій зразу ж наполіг, щоб Веста кожної неділі,ходила з ним до церкви, і слухати це хотів ніяких відмовок.
Починаючи нове життя в Хайд-Парку, Дженні та Лестер були не зовсім спокійні: 'вони знали, що їм буде нелегко. На Північній околиці 'Дженні легко, уникала знайомства і розмов з сусідами. А тут будинок, який вони займали, був на очах; слід було чекати, що сусіди вважатимуть своїм обов'язком з'явитися до них з візитом, і Дженні доведеться грати роль досвідченої хазяйки. Вони з Лестером докладно все обміркували, і він вирішив — нехай думають, що вони чоловік та жінка. Веста фігуруватиме як дочка Дженні від першого чоловіка, м-ра Стовера (дівоче прізвище м-с Герхардт), який помер зразу після народження дитини. Хайд-Парк був розташований так далеко від фешенебельного центра Чікаго, що Лестер вважав себе застрахованим від зустрічі з міськими знайомими. Він пояснив Дженні, як їй належить триматись, щоб перша гостя не застигла її зненацька.
Не минуло й двох тижнів, як перша гостя справді з'явилась,— то була м-с Стендл, особа, яка користувалась пошаною серед сусідів і жила через п'ять будинків від Дженні, також у чудовому особняку з газонами. Вона приїхала у власній колясці, повертаючись з поїздки по крамницях.
— Чи вдома місіс Кейн? — запитала вона у нової покоївки Жаннет.
— Вдома, мем,— відповіла та.— Дозвольте вашу візитну карточку.
І вона віднесла карточку Дженні, яка з цікавістю прочитала незнайоме ім'я.
Коли Дженні увійшла до вітальні, м-с Стендл, висока брюнетка з допитливими очима, сердечно привіталася з нею.
— Я вирішила взяти на себе сміливість порушити вашу самітність,— сказала вона чарівливо люб'язним тоном.— Я ваша сусідка, живу навскіс від вас. Білі кам'яні ворота — можливо, ви звернули увагу?
— Так, звичайно,— відповіла Дженні.— Я добре знаю цей будинок. Ми з містером Кейном милувалися ним ще першого разу, коли приїжджали сюди.
— Прізвище вашого чоловіка я, звичайно, чула, а мій чоловік зв'язаний з електричною фірмою "Уілкс і К0"..
Дженні кивнула головою. По тону м-с Стендл було зрозуміло, що це — досить велике й прибуткове підприємство.
— Ми живемо тут уже кілька років, і я чудово розумію, як незатишно себе почуваєш у новій частині міста. Сподіваюсь, ви зберетесь до мене. Я була б дуже, дуже рада. Мій прийомний день — четвер.
— Із задоволенням,— відповіла Дженні, здригаючись в душі від передчуття цієї тяжкої церемонії.— 3 вашого боку було дуже люб'язно зайти до нас. Містер Кейн дуже зайнятий, але як тільки він трошки звільниться, ми обоє будемо раді бачити в себе вас і вашого чоловіка.
— І ви приходьте вдвох якось увечері, — сказала м-с Стендл.— Ми живемо дуже тихо. Мій чоловік — не любитель театрів і виїздів. Але з сусідами ми підтримуємо найдружніші стосунки.
Дженні привітно посміхнулася. Гостя зібралася йти, і Дженні провела її до дверей.
— Як я рада, що ви така чудова,— відверто сказала м-с Стендл, стискаючи їй руку.
— Дякую вам, — сказала, зашарівшись, Дженні. — Справді ж, я не заслужила такої похвали.
— Ну, то я ждатиму вас. До побачення.
І вона з посмішкою помахала на прощання рукою.
"Здається, зійшло непогано,— думала Дженні, дивлячись услід колясці, що віддалялася. — Вона приємна жінка. Треба буде розповісти Лестеру".
Побували у них і якісь м-р та м-с Кармайкл Берк, і м-с Філд, і м-с Боллінгер; вони або залишали свої карточки, або заходили посидіти й поговорити. Дженні, побачивши, що її вважають гідною пошани, всіляко намагалася не осоромитись. І це їй чудово вдавалося. Вона була гостинна й привітна; у посмішці її відчувалася добрість, у манерах — цілковита природність, вона справляла чудове враження: Гостям своїм вона розповідала, що останній час жила на Північній околиці, що її чоловік, м-р Кейн, давно мріяв оселитися у Хайд-Парку, що з нею живуть її батько і дочка від першого шлюбу. Вона висловлювала надію й надалі підтримувати знайомство з своїми милими сусідами.
Вечорами вона доповідала про своїх гостей Лестеру,— сам він не мав великого бажання заводити знайомство з цими людьми. Дженні поступово добирала смаку.
Ти подобалося заводити знайомства, і вона сподівалася, що в новій обстановці Лестер звикне бачити в ній добру жінку й ідеальну супутницю життя. І тоді, можливо, коли-небудь він одружиться з нею. і
Проте перші враження не завжди бувають міцними, в чому Дженні скоро переконалася. Сусіди прийняли її до свого товариства, либонь, надто поспішно, а потім поповзли чутки. Якась м-с Соммервіл, сидячи в гостях у м-с Крейг, найближчої сусідки Дженні, натякнула в розмові, що їй дещо відомо про Лестера.
— Так, так. Ви знаєте, любенька, репутація в нього не зовсім...— вона звела догори брови й погрозила пальцем.
— Та що ви говорите! — стрепенулася м-с Крейг.— А на вигляд він такий статечний, серйозний.
— Почасти це так і є,— промовила м-с Соммервіл.— Він з прекрасної родини. Але чоловік розповідав мені, що він мав зв'язок з якоюсь молодою жінкою. Вже й не знаю, чи вона це, чи ні. З тією вони жили як чоловік і жінка десь на Північній околиці, і він рекомендував її всім, як міс Гервуд чи щось подібне.
— Подумайте тільки! — і м-с Крейг від здивування прицмокнула язиком.— А знаєте, це ж, либонь, та сама жінка. Прізвище її батька Герхардт.
— Герхардт! — вигукнула м-с Соммервіл. — От, от, цілком вірно. І раніше в неї, здається, також була скандальна пригода, у всякому разі — була дитина. Можливо, Кейн потім і одружився з нею—не знаю. Але родина його, оскільки мені відомо, і чути не хоче про її існування.
— Це страшенно цікаво! — вигукнула м-с Крейг. — 1 подумати тільки, що він усе ж таки одружився з нею! А можливо, ні? В наш час так важко знати, з ким доводиться мати справу.
— Ви маєте цілковиту рацію. Іноді просто немає можливості розібратися. А вона нібито дуже мила жінка.
— Чарівна! — підтвердила м-с Крейг.— Така наївна. Вона мене просто зачарувала.
— А може, це все ж не та жінка,— продовжувала гостя.— Я могла помилитися.
— Ну, навряд! Герхардт! І вона сама мені казала, що жили вони на Північній околиці.
— Тоді, виходить, вона. Як дивно, що ви про неї згадали!
— Дуже, дуже дивно,— сказала м-с Крейг, вже обмірковуючи про себе, як їй триматись з Дженні надалі.
Чутки доходили і з інших джерел. Хтось бачив Дженні з Лестером у колясці на Північній околиці; комусь її рекомендували під іменем міс Герхардт; хтось був поінформований про розлад у родині Кейн. Певна річ, теперішнє становище Дженні, чудовий будинок, багатство Лестера, краса Вести — все це сприятливо впливало на думку світу. Дженні тримала себе з таким тактом, так явно була чудовою дружиною й матір'ю і взагалі справляла таке миле враження, що гніватись на неї не було можливості; але в неї було минуле, і про це не забували.
Вперше Дженні відчула, що насувається гроза, коли Веста, повернувшись із школи, раптом запитала її:
— Мамо, а хто був мій тато?
— Прізвище його було Стовер,— відповіла мати, зразу збагнувши, що справа неладна, що хтось бовкнув щось зайве.— А чому це тобі заманулося спитати?
— Де я народилася? — питала далі Веста, не відповідаючи їй і, очевидно, поставивши собі за мету якнайбільше дізнатися про саму себе.
— У Колумбусі, маленька, в штаті Огайо. А що?
— Аніта Боллінгер сказала, що в мене не було ніякого тата і що ти навіть не була одружена, коли я в тебе народилася. Вона каже, що я не справжня дівчинка, а просто невідомо хто. Я так розсердилась, що відлупцювала її.
Дженні мовчки, із застиглим обличчям, дивилася в простір. М-с Боллінгер була в неї у гостях і мало не щиріше від усіх пропонувала їй свою дружбу, а тепер її дочка так розмовляє з Вестою. Де це вона наслухалась?
— Ти не звертай на неї уваги,— сказала, нарешті, Дженні.— Вона нічого не знає. Твій тато був містер Стовер, і ти народилася в Колумбусі. А битися негарно. Коли дівчатка б'ються, вони можуть наговорити різних образливих речей іноді просто так, зопалу. Ти її не чіпай і не підходь до неї, тоді й вона тобі нічого не скаже.
Пояснення вийшло не дуже вдалим, але на певний час воно задовольнило Весту, яка сказала тільки:
— Якщо вона спробує мене вдарити, я їй також дам.
— Та ти зовсім не підходь до неї, розумієш? Тоді вона тебе не вдарить. Думай про свої заняття, а до неї не чіпляйся і не сварись з нею, і вона з тобою не сваритиметься.
Веста побігла, а Дженні глибоко замислилась. Сусіди розпускають плітки. її минуле ні для кого не таємниця. Звідки вони дізналися? Рана, заподіяна серцю Дженні розмовою з дочкою, ще не загоїлася, як її почали роз'ятрювати нові прикрості та образи. Одного разу Дженні зайшла відвідати свою найближчу сусідку м-с Філд і застала її за чашкою чаю з іншою гостею, м-с Бейкер.