Перед ним невідступно стояла дружина, і він вимагав, щоб вона змінила поведінку, поки в неї цілі ребра.
О четвертій прибув ще один лист, в якому просто повідомлялося, що коли гроші не будуть одержані цього вечора, справу на другий же ранок буде доведено до відома Фіцджералда і Моя, а також будуть зроблені й інші кроки.
Герствуд мало не скрикнув уголос, так розлютила його наполегливість дружини. Гаразд, він пошле їй ці гроші! Він сам одвезе їх… поїде туди і поговорить з нею, зараз, цю ж мить.
Він одяг капелюх і озирнувся, шукаючи парасольки. Треба, нарешті, якось уладнати цю справу!
Він гукнув візника і під нескінченним дощем поїхав на Північну сторону. По дорозі, докладно обмірковуючи справу, він трохи охолонув. Що вона знає? Що затіяла? Може, вона добралася до Керрі, або… або… хто знає… Друе? А може, вона справді має докази і збирається напасти на нього з засідки? Вона дуже хитра! Не маючи твердого грунту під ногами, вона б не насмілилась так знущатися з нього.
Він почав шкодувати, що не пішов на якусь поступку, що не послав тих грошей. Може, вдасться якось уладнати це зараз. Він побачить, що йому робити. Сваритись він не буде.
Коли Герствуд добрався додому, він уже виразно усвідомлював усю серйозність свого становища і прагнув цілою душею знайти якийсь вихід, зарадати цьому лихові. Він вийшов з екіпажа і збіг на ганок; серце його калатало в грудях. Він вийняв ключа і хотів відімкнути двері, але всередині був інший ключ. Він поторгав двері, але вони були замкнені. Тоді він подзвонив. Відповіді не було. Він знову подзвонив, цього разу дужче — знову ніякої відповіді. Він кілька разів щосили смикнув за шнурок дзвінка, але все даремно. Тоді він зійшов з ганку.
Під сходами були двері в кухню, з залізними гратами від грабіжників. Герствуд підійшов до цих дверей, але одразу помітив, що й вони засунуті засувом, а кухонні вікна зачинені. Що воно за знак? Він ще подзвонив і почекав. Нарешті, бачачи, що ніхто не виходить, він повернувся до екіпажа.
— Очевидно, нікого немає дома, — сказав він, ніби перепрошуючи, візникові, що сховав своє червоне обличчя під широким брезентовим дощовиком.
— Я бачив молоду дівчину он у тому вікні,— відповів візник.
Герствуд підняв очі, але у вікні вже нікого не було. Він похмуро вмостився в екіпажі, відчуваючи полегкість і водночас неспокій.
Так ось що вони намислили! Зачинити перед ним двері і примусити його платити! Далебі, це переходить усі межі!
РОЗДІЛ XXV
Спопелілий трут. Земля тікає з-під ніг
Герствуд повернувся в бар украй збентежений. Боже, боже, у яку халепу він ускочив! Як могло статися, що справа обернулася так жахливо, та ще так швидко! Він просто не міг збагнути, як це все скоїлось. Становище здавалось йому страхітливим, неприродним, нічим не виправданим. Все ніби упало на нього громом з ясного неба.
Час від часу його думки повертались до Керрі. Що ж там таке з нею? Ось уже пізній вечір, а від неї ні листа, ні словечка, хоч вона обіцяла зустрітися з ним уранці. А на завтра вони мали зустрітися знов, щоб їхати… куди? Він усвідомив, що, схвильований ус-іма неприємними подіями, не виробив ніякого плану щодо цього. Він кохав нестямно і за звичайних обставин зважився б на все, щоб її завоювати, але тепер… що ж тепер? А що, як вона про щось дізналася? А що, як вона теж напише йому, що їй усе відомо, що вона більше не хоче з ним мати нічого спільного? Все складається так, що тільки цього й лишається чекати.
А грошей дружині він так і не послав! Герствуд ходив туди й сюди по блискучому паркету в своєму кабінеті, засунувши руки в кишені, з наморщеним чолом, міцно стиснувши губи. Добра сигара трохи потішила його, але ж це не був рятунок від того лиха, що йому загрожувало. Час від часу він стискував кулаки або починав постукувати ногою об підлогу — ознаки напруженої роботи думки. Уся його істота зазнала могутнього потрясіння. Він був на межі того, що може витримати людина. За цей вечір він випив стільки бренді з содовою водою, скільки давно вже не пив. Словом, все свідчило про глибоку внутрішню кризу.
Та хоч скільки він сушив собі голову того вечора, це мало тільки один результат: він послав-таки дружині гроші. Все в ньому протестувало, але після двох чи трьох годин упертої внутрішньої боротьби він нарешті взяв конверт, вклав суму, про яку йшлося, і повільно запечатав.
Потім він покликав Гаррі, хлопчика-служника.
— Однеси на цю адресу, — сказав він, подаючи хлопцеві конверта, — і віддай місіс Герствуд.
— Слухаю, сер! — відповів хлопець.
— Якщо її не буде, принесеш назад.
— Слухаю, сер!
— Ти коли-небудь бачив мою дружину? — спитав Герствуд задля обережності, коли хлопець обернувся йти.
— Аякже, сер! Я її знаю.
— Ну гаразд. Повертайся зразу сюди.
— Відповідь буде?
— Навряд.
Хлопець поспішно пішов, а управитель бару знов поринув у думки. Ну от, з цим покінчено! Зробив, значить, нічого цим сушити собі голову. На сьогодні він зазнав поразки, і тут нічого не вдієш. Та яка це мука — бути отак присилуваному! Він ніби вочевидь бачив, як вона зустрічає хлопця на дверях і посміхається, люто й презирливо. Вона візьме конверта, свідома свого тріумфу. Якби можна було зараз повернути сюди цей конверт, він би його не послав… Герствуд важко перевів дух і витер піт з обличчя.
Щоб трохи розвіятись, він вийшов у залу і приєднався до розмови кількох знайомих, які там випивали. Він спробував зацікавитись тим, що діється навколо, але з цього нічого не вийшло. Думки весь час переносили його додому, він уявляв собі, що там відбувається, і не переставав гадати: що ж вона сказала, коли хлопець передав їй конверта?
Годин через півтори хлопець повернувся. Пакет він, очевидно, вручив, бо, наближаючись до Герствуда, нічого не вийняв з кишені.
— Ну що? — спитав Герствуд.
— Я віддав, як ви сказали.
— Моїй дружині?
— Так, сер.
— Відповіді нема?
— Вона сказала: "Давно вже час".
Герствуд люто насупився.
Того вечора вже нічого не можна було починати. До півночі просидів він у барі, все міркуючи над своїм становищем, потім знову пішов у готель "Палмер". Думки про те, що принесе з собою ранок, заважали йому спати спокійно.
Другого дня він знов пішов у бар і з почуттям тривоги і надії розібрав кореспонденцію. Ні словечка від Керрі! Не було нічого й від дружини, і з цього він зрадів.
Той факт, що він послав гроші, а вона їх прийняла, заспокоював його: справу вже було зроблено, прикрість поступово зникала, а надії на замирення зростали. Сидячи за своїм столом, він міркував, що тепер тиждень або два все, певне, буде тихо, а він матиме час усе обдумати.
Це обдумування почалося з того, що вся його увага зосередилась на Керрі і на тому, як забрати її від Друе. Як бути тепер? Віддавшись цілком думкам про неї, Герствуд дедалі дужче страждав від того, що вона не прийшла на побачення і не написала йому. Він вирішив написати їй до запитання на поштамт Західної сторони, просити пояснень і зустрічі. Думка, що вона одержить цього листа, мабуть, не раніше понеділка, прикро гнітила його. Треба знайти швидший спосіб… але який?
Він думав про те з півгодини, не важачись послати посильного чи поїхати візником просто до неї,— це було б надто ризиковано. Час минав, він нічого не міг придумати. Нарешті він написав листа і знову поринув у думки.
Години минали, а разом з ними танула надія скоро з'єднатися з нею. Він гадав був, що тепер уже тішитиметься, помагаючи їй в готуванні до переходу під його опіку, але вже день кінчається, і нічого не зроблено. Минула третя, четверта, п'ята, шоста година, а листа все не було. Управитель бару безпорадно бігав по своєму кабінету, похмуро переживаючи цілковиту поразку. Так скінчилась для нього метушлива субота, настала неділя, і ще нічого не було зроблено. Усю неділю Герствуд лишався на самоті зі своїми думками, відрізаний від домівки, від збудливого пожвавлення в барі, від Керрі, позбавлений змоги хоч на крихту змінити своє становище. Такої поганої неділі ще не бувало в його житті.
У понеділок з другою поштою він одержав листа, весь вигляд якого свідчив, що він прийшов з юридичної установи, і Герствуд якусь мить зацікавлено розглядав його. На листі стояв штамп адвокатської контори "Мак-Грегор, Джеіймс і Гей", і він починався офіціальним "Вельмишановний добродію", а далі: "Маємо за честь…", після чого стисло повідомлялося, що місіс Джулія Герствуд звернулась до контори з проханням урегулювати деякі питання, стосовні до її утримання та майнових прав, а тому його просять негайно зайти в цій справі.
Герствуд уважно перечитав цей лист кілька разів підряд і тільки головою похитав. Скидалося на те, ніби його сімейні турботи тільки починаються.
— Ну-ну! — за хвилину промовив він уголос. — Це хтозна-що!
Він згорнув листа і сховав у кишеню.
А на додачу до всього лиха від Керрі все не було ні слова. Тепер він був цілком певний: вона дізналася, що він одружений, і розгнівалася за обман. Ця втрата особливо гірка тепер, коли Керрі потрібна йому, як ніколи. Герствуд вирішив, що коли нічого не одержить від неї найближчим часом, то піде до неї і вимагатиме побачення. Він справді глибоко страждав від думки, що вона може його покинути. Адже він щиро кохав її, а тепер, коли перед ним постала реальна загроза втратити її, Керрі здавалася йому ще привабливіша. Він просто знемагав від бажання мати хоч слівце від неї і журливо малював в уяві її образ. Що там вона не думає про нього, а він нізащо не погодиться втратити її. Будь-що-будь цю справу треба уладнати якомога швидше. Він піде до неї і розповість їй про свої сімейні ускладнення, розтлумачить їй, в якому становищі опинився і як потребує її. Невже вона відштовхне його в таку мить? Ні, це неможливо! Він благатиме, поки її гнів не ущухне, поки вона не пробачить йому.
Раптом він подумав: "А що, як її там нема?.. Що, як вона вибралася звідти?"
Він схопився з місця, бо не міг думати про це і спокійно сидіти.
Однак це йому нітрохи не помоглося.
У вівторок все лишалося так само. Він уже наважився побувати у Керрі, та як дійшов до Огден-скверу, йому здалося, що за ним стежать, і він повернув назад за один квартал від її дому.
З тієї спроби вийшла йому тільки ще одна прикрість: повертаючись назад конкою по Рендолф-стріт, він непомітно для себе опинився майже перед самим будинком концерну, де служив його син.