— Він вказав через плече на вершину пагорба. — Там нагорі є альтанка з видом на озеро. Він... е-е, проводить більшу частину часу там.
— Зрозуміло. — Вона розглянула стежину, яка вилася повз цвинтар і далі нагору по схилу. — Хм. Не знаю, як краще висловитися... він тверезий?
Граф глянув на сонце і стис зморшкуваті губи.
— В цю годину, ймовірно, вже ні. Попервах, повернувшись додому, він пив тільки після обіду, але поступово став починати все раніш. Мене це жахливо турбує, але я нічого можу з цим поробити. Хоча якщо його виразка знову почне кровоточити, я можу... — Він запнувся і напружено вдивився в її обличчя, намагаючись прочитати на ньому підтвердження своїм неясним припущенням. — Мені здається, він прийняв ескобарську поразку занадто близько до серця. Його відставка була зовсім необов'язковою.
Корделія здогадалася, що старий граф не був втаємничений імператором в деякі аспекти ескобарської кампанії. "Це не провал надломив його дух, а успіх", — подумала вона. А вголос вона сказала:
— Вірність імператору є для нього справою честі, я знаю. — "Можливо, останнім бастіоном цієї самої честі, а ваш імператор зрівняв його з землею задля досягнення своєї грандіозної мети..."
— Може вам піднятися до нього, — запропонував старий. — Хоча... повинен вас попередити, сьогодні в нього не занадто гарний день.
— Я розумію. Дякую.
Він проводжав її поглядом, коли вона вийшла за огорожу і почала підніматися по звивистій стежині, затіненій листям дерев. В основному це були завезені з Землі дерева, але серед них траплялися й інші різновиди — очевидно, місцевого походження. Особливо вражала жива огорожа, зарості якої були опушені квітами (принаймні, вона припустила, що це квіти — Дюбауер знав би точно), що нагадують рожеві страусові пера.
Альтанка виявилася побудованою з потемнілих від негоди дерев в частково східному стилі. З цього місця відкривався прекрасний краєвид на блискуче озеро. По прозористих стінах піднімалися лози, які немов прикріплювали її до кам'янистого ґрунту. Альтанка була відкрита з усіх чотирьох боків. Все вмеблювання складалося з пари пошарпаних шезлонгів, великого вицвілого крісла, ослінчика для ніг і маленького столика, на якому стояли два графини, кілька келихів і пляшка з густою білою рідиною. Форкосиган сидів, відкинувшись в кріслі: очі закриті, босі ноги на лаві, пара сандалій недбало відкинута вбік. Корделія зупинилася на порозі альтанки, з насолодою роздивляючись його. На ньому були старі чорні формені штани і дуже цивільна сорочка з несподівано яскравим квітчастим малюнком. Він явно не голився сьогодні. Вона розглянула, що на пальцях ніг в нього ростуть невеликі тверді чорні волоски — такі ж, як на руках. Вона вирішила, що їй безперечно подобаються його ноги; і безумовно, їй не буде складно перейнятися безглуздою ніжністю до кожної частинки його тіла. Але його хворобливий вигляд тішив значно менше. Втомлений, і навіть більш ніж втомлений.
Він відкрив очі й потягнувся за кришталевим келихом з бурштиновою рідиною, потім начебто передумав і взяв замість нього білу пляшку. Поруч з нею стояла невелика мірна стопка, але він зневажив нею, зробивши ковток білої рідини безпосередньо з горлечка. Знущально посміхнувшись пляшці, він замінив її на кришталеву стопку. Відсьорбнув, потримав напій в роті, нарешті проковтнув і ще глибше занурився в крісло.
— Рідкий сніданок? — поцікавилася Корделія. — Так само смачно, як вівсянка з сирним соусом?
Його очі широко розкрилися.
— Ти, — хрипко вимовив він через мить, — не галюцинація. — Він спробував встати, але потім, певно, передумав і знову впав в крісло, заціпнувши від зніяковілості. — Я не хотів, щоб ти бачила...
Корделія піднялася по сходинках в тінь альтанки, підсунула один з шезлонгів до його крісла й сіла. "Чорт, — подумала вона, — я збентежила його, спіймавши в такому виді. Як заспокоїти його? Зі мною він буде завжди почувати себе невимушено..."
— Я намагалася зателефонувати тобі, коли прилетіла вчора, але так і не змогла тебе застати. Певно, це надзвичайне пійло, коли вже ти чекаєш від нього галюцинацій. Налий мені теж, будь ласка.
— Думаю, тобі більше сподобається інше. — Він налив їй з другого графина. Вигляд у нього як і раніше був трохи очманілий. Спонукувана цікавістю, вона спробувала вміст його чарки.
— Фу! Це не вино.
— Бренді.
— В таку ранню годину?
— Якщо я починаю відразу після сніданку, — пояснив він, — то до обіду, зазвичай, вже досягаю несвідомого стану.
А до обіду вже недалеко, подумала вона. Його мова спершу ввела її в оману: Форкосиган говорив зовсім чітко, лише трохи повільніше й нерішучіше аніж звичайно.
— Напевно, повинна існувати і не така отруйна загальна анестезія. — Золотаве вино виявилося чудовим, хоча трохи сухуватим на її смак. — Ти щодня цим займаєшся?
— Боже, ні. — Він зіщулився. — Якнайбільше — два-три рази в тиждень. Один день п'ю, інший — мучуся похміллям. Похмілля не гірше сп'яніння відволікає від тяжких думок... А ще частенько метушусь за дорученнями батька. За останні п'ять років він серйозно здав.
Ейрел поступово отямлювався, після того як початковий страх здатися їй огидним почав відступати. Він випрямився в кріслі, знайомим жестом потер обличчя, немов намагаючись стерти заціпеніння, і спробував завести невимушену розмова:
— Яка красива сукня. Набагато краща від тієї жовтогарячої штуки.
— Дякую, — відповіла вона, охоче схопившись за запропоновану тему. — На жаль, не можу сказати того ж про твою сорочку — може це я випадково побачила зразок твого смаку?
— Ні, це був подарунок.
— Ти мене заспокоїв.
— Щось на зразок жарту. Кілька моїх офіцерів скинулися і подарували її мені з нагоди мого першого адміральського звання, перед Комарром. Я завжди згадую їх, коли вдягаю її.
— Дуже мило. Тоді, напевно, доведеться звикати до неї...
— Троє з чотирьох вже мертві. Двоє загинули біля Ескобару.
— Зрозуміло. — От тобі і безтурботна розмова. Корделія похитала в руці келих, перекочуючи залишок вина на дні. — Знаєш, ти огидно виглядаєш. Блідий якийсь, одутлий.
— Так, я перестав тренуватися. Ботарі зовсім ображений.
— Я рада, що в Ботарі не було занадто великих неприємностей через Форрат'єра.
— Все висіло на волоску, але мені вдалося його витягти. Допомогли свідчення Ілліана.
— І все-таки його відправили у відставку.
— Почесну відставку. За медичними показниками.
— Це ти порадив своєму батьку взяти його на службу?
— Так. Схоже, це було саме те що треба. Він вже не буде нормальний в нашому розумінні цього слова, але принаймні в нього є форма, зброя і деякі правила, яким треба підкорятись. Схоже, це дає йому психологічну опору. — Він повільно провів пальцем по краю стопки з бренді. — Розумієш, він був ординарцем Форрат'єра протягом чотирьох років. Коли його перевели на "Генерал Форкрафт", він вже був хворий. На грані роздвоєння особистості: розшарування спогадів і тому подібне. Моторошна справа. Очевидно, роль солдата — це єдина людська роль, з якою йому під силу впоратися. Вона дозволяє йому віднайти деяку самоповагу. — Він посміхнувся їй. — А от ти, навпаки, виглядаєш справді чудово. Ти можеш... е-е... погостювати якомога довше?
На його обличчі читалося невпевнене бажання, безмовна пристрасть, придушена нерішучістю. "Ми так довго сумнівалися, — подумала вона, — Що це вже стало звичкою". Потім вона зрозуміла: він побоюється, що вона всього лиш приїхала в гості. Неймовірно далекий шлях для дружньої бесіди, любов моя. Все-таки п'яний.
— Скільки захочеш. Коли я повернулася додому, то виявила, що... там все змінилося. Або я сама змінилася. Все попсулося. Я перелаялася майже зі всіма і полетіла, ледь уникнувши... е-е, серйозних неприємностей. Мені нема дороги назад. Я подала у відставку — відіслала заяву з Ескобара... Всі мої речі — в багажнику флаєра, на якому я прилетіла.
Вона тішилася захватом, що спалахнув у його очах: він нарешті збагнув, що вона приїхала назовсім. Ну, отже, все гаразд.
— Я б встав, — вимовив він, потіснившись в кріслі, — але чомусь спочатку в мене відмовляють ноги, а вже потім — язик. Я б зволів впасти до твоїх ніг трохи гідніше. Але незабаром я оклигаю. А поки, може, ти переберешся до мене?
— З радістю. — Вона пересіла. — Але я не розчавлю тебе? Я ж не пушинка.
— Зовсім ні. Терпіти не можу мініатюрних жінок. Ах, от так набагато краще.
— Дійсно. — Вона прилаштувалася в нього на колінах, оповила руками його груди, опустила голову йому на плече і ще обхопила його одною ногою, щоб вже остаточно завершити захоплення. Її бранець видав якийсь незрозумілий звук — чи смішок, чи зітхання. Їй хотілося, щоб ця мить тривала вічно.
— Знаєш, тобі доведеться відмовитися від ідеї алкогольного самогубства.
Він схилив голову набік.
— А я ж бо думав, що дію досить непомітно.
— Не надто.
— Ну що ж, не заперечую. Це неймовірно незручний спосіб.
— Так, ти стривожив свого батька. Він так дивно на мене подивився.
— Сподіваюся, не вороже. В нього є такий особливий спопеляючий погляд. Доведений до досконалості десятиліттями практики.
— Зовсім ні. Він мені посміхнувся.
— Боже милостивий. — В куточках його очей з'явилися сміхотливі зморщечки. Корделія розсміялася і повернула голову, щоб краще розглянути його обличчя. От так то краще...
— Я і поголюся, — пообіцяв він в пориві ентузіазму.
— Тільки не перестарайся через мене. Я ж теж пішла на спокій. Як кажуть, сепаратний мир.
— Дійсно, мир. — Він увіткнувся їй у волосся, вдихаючи його аромат. М'язи його розслабилися — наче хтось враз послабив надто туго натягнуту тятиву.
***
Через кілька тижнів після весілля вони подалися в свою першу спільну поїздку — Корделія супроводжувала Форкосигана в його регулярному паломництві до імператорського військового госпіталю в Форбарр-Султані. Вони їхали в автомобілі, позиченому в графа; за кермом сидів Ботарі, який виконував явно звичну для себе роль водія й охоронця в одній особі. Корделії, що вже починала розуміти сержанта досить добре, щоб бачити крізь його непроникну маску, він здавався напруженим.
Він непевно глянув поверх голови Корделії, яка сиділа між ним і Форкосиганом.
— Ви розповіли їй, сер?
— Так, про все. Все нормально, сержант.
Корделія заохочувально додала:
— Я думаю, ви чините правильно, сержант.