Тільки оддалік шумів без угаву прибій. Нестерпно душно, жарко. Повітря густе і таке щільне, що важко дихати. Голова паморочиться. Палахкотять заграви вулканів. Гаряча, багрова ніч...
Ганс спить чуйно. Прислухається до найменшого шелесту і звуків. В мозку прокидаються стародавні інстинкти первісної людини, яку вночі підстерігали тисячі небезпек... Крізь напівзаплющені очі юнак бачить світло. Трохи розплющує повіки... В повітрі літають сліпучо-яскраві кулі. Все нові й нові кулі завбільшки як яблуко, як кавун з'являються в нічній темряві, безгучно шугають, шугають, опускаються і підіймаються.
І раптом одна куля розривається з оглушливим тріском. Всі прокидаються, скрикують. Гра сяючих куль. Наче хтось невидимий перекидається ними.
— Що це?..
— Мабуть, кулясті блискавки, — каже Текер. — Повітря тут надто насичене електрикою.
Піщинки сухо тріщать, немов пересипаються, хоч лежать нерухомо. З стволів рушниць зриваються з тихим тріском сині іскри. Як в охолодженому, перенасиченому вологою повітрі виділяється водяна пара, так і в цій перенасиченій електрикою атмосфері народжуються іскри, кулясті блискавки. Ганс підняв угору руку, ; розставив пальці, і на їх кінцях заскакали вогники. Красиво, але моторошно! Волосся на голові встає і потріскує, наче його розчісують невидимим каучуковим гребінцем.
У горах течуть потоки розпеченої лави. Вона горить тьмяним багровим полум'ям і поступово застигає.
В повітрі безшумно літають рої великих комах. Над ними також тихо ширяють, немов чорні покривала в повітряному вихорі, нічні хижаки, мабуть, тутешні "кажани". Все невідоме, незвичайне, лякає новизною...
Крик у горах... Схожий на людський. У відповідь йому лунає звірине ревіння в лісах, по той бік затоки...
Зникли кулясті блискавки. Полетіли комахи, птахи. Світає...
Зітхає барон, леді Хінтон вторує йому, шумно позіхає , Стормер. Сон тікає від очей. Нікому не спиться... Ганс і Вінклер тихо розмовляють, обговорюючи план виселення "нечистих".
Удосвіта взялися до роботи.
Входи в малі печери, щілини, лази заклали — замурували гадів. Аз великих бічних печер почали викурювати мешканців. Посеред головної печери викопали яму, наповнили її нафтою, підпалили. Пасажирів попередили — забратися якнайвище на скелі: зараз з усіх щілин полізе нечисть.
І справді полізли. Таргани завбільшки як добра вівця. Багатоніжки сплющеними, як у змій, головами І з клешнями, горбаті павуки, чотириногі стрибунці, змії, прозорі, жовті, мов янтар, з очима, наче в риб-телескопів.
Вилізли великі гади, розповзлися по сусідніх печерах, потім поповзла дрібнота, сиві мокриці завбільшки як кролик, червоні черви, що котилися колесом, мордаті "риби" на ластах, які вихилялися, наче морські леви... Здавалося, не буде кінця цій процесії, немов породженій кошмаром ночі. Яка сила-силенна творчих задумів природи! Скільки спроб, експериментів. Яка невичерпна фантазія в шуканнях найкращих форм, найбільш пристосованих до життя!..
Люди сиділи на камінні, не рухаючись, затамувавши подих. Що це? Сон чи маячіння хворої уяви?
Відгриміла гроза. День давно настав. Повітря розрядилося від електрики.
Тільки опівдні припинилося переселення гадів. Догоріла й нафта. Яма ледве курилася. Вінклер, Ганс, Текер і Пінч обережно ввійшли в печеру. Скрізь трупи гадів і комах. Деякі ще звивалися, корчилися, ворушили вусами, дриґали ніжками — а "ніжка" такого павука довша за ногу людини.
Неприємна робота, але сяк-так вичистили печеру, відтягли трупи геть, нафтову яму засипали. Тепер можна жити в печері.
Але жінки не погоджувалися.
— Краще під відкритим небом, під дощем ночувати, ніж у печері. Тут заснеш, а вночі нові гади налізуть.
— Не налізуть, — заспокоював Ганс. — Ми навколо печери ям накопаємо, нафтою наповнимо і вночі запалювати будемо. Всі гади вогню бояться, близько не підповзуть.
Але жінки все одно відмовлялися. Проте коли вночі почалася неймовірна злива, вони теж увійшли в печеру.
Покінчивши з житлом, почали думати про їжу. їсти більше нічого. Треба йти промишляти на берег.
— Сильний прибій, — сказав Текер, — мабуть, викинув на берег багато риби, молюсків. Думаю, нам пощастить знайти їстівних.
Пінч змайстрував вудку. На промисел пішли Пінч, Ганс, Вінклер і Текер. Жінкам доручили зробити постелі з м'яких мохів і лишайників, їх багато росло на схилах гір. Еластичні, м'які, теплі, не гірші за перини. Від ґрунту легко відриваються. Тільки краї нерівні, обрізати, надати форму — і готова постіль. Стормера і Уеллера, озброївши рушницями і ножами, лишили допомагати жінкам і для охорони.
Ловити рибу вудкою Пінчу не довелося. На березі риб, ракоподібних, м'якотілих слимаків лежало дуже багато. Треба було тільки вибрати те, що не встигло зіпсуватися. Гниття тут відбувалося дуже швидко. Запах падла мандрівники почули ще за кілометр від берега. Вздовж лінії прибою ходили зграї безкрилих птахів, схожих на пінгвінів. Оддалік птахи здавалися людьми, вони й на зріст були не нижчі за людину, ходили поважно, перевальцем і голосно кричали. Ганс помітив, що й птахи уникають падла — вибирають свіжих риб, які ще тріпотять.
Птахи були дуже мирними і зовсім не боягузливими. Мандрівники підходили до "пінгвінів", гладили їх. Вони з цікавістю оглядали людей. Незабаром птахи і люди ходили поруч, штовхаючись, як на базарі.
За величезною стіною прибою, що розбивався об пасмо скель, океану майже не було видно. Зрідка над гребенем прибою здіймалася велетенська голова якогось "завра".
Важко було дихати від трупного запаху.
Ось на берег викинуло плескату скойку завбільшки в човен. Цю не донесеш. Ось другу — як чайна таця. Відтягли вбік. Величезна панцирна риба мало не збила з ніг Пінча. Вона ще судорожно билася. Відтягли і її. Ця вже, напевно, свіжа. Велика, кілограмів двісті... Ні, не донести... Довелося вибрати меншу. Вінклер і Ганс взяли на плечі рибу, Пінч і Текер понесли "устрицю".
— Сьогодні на обід буде осетрина і устриці, — сказав Ганс, підходячи до печери. — Грійте швидше в казані воду.
Казан було поставлено на "гасницю" — яму з запаленою нафтою. Вода вже кипіла, а "кухарі" все ще морочилися з провізією; "устриця" не хотіла розкриватися. Стулки її були так щільно з'єднані, що Ганс не зміг відкрити їх навіть сокирою. Панцирна риба теж була міцно заброньована — її ніхто не міг розрубати. Надумали "устрицю" облити окропом. Це допомогло — стулки, нарешті, розкрилися, показалося дуже ніжне блідо-рожеве м'ясо.
Стормер поклав "осетра" на землю догори черевом і рубав з люттю голодної людини. Черево панцерної риби було вкрите значно меншою лускою, яка, на думку Стормера, мала швидше піддатися ударам сокири. І йому, нарешті, вдалося розрубати рибу. Він обережно понюхав. Нічого. Пахне рибою, як звичайно.
— Доведеться м'ясо частинами вирубувати,
— Аз устрицею як? — спитав барон.
— Вариться. Варених устриць ще не їли, бароне?
— Оц... оцту б!..
— Перцю, лаврового листу та пляшку вина. Оце був би обід! З вином і устрицями. Але чого нема, того нема, бароне.
Від казана пахло дуже смачно. Але коли м'ясо було розкладено по блискучих стулках плескатих скойок, які приніс Ганс, усі озирнулися.
— Їжте, будь ласка, сер! — люб'язно запропонував Маршаль.
— Ви, бароне, старші, надаю вам честь покуштувати першому страву, — відповів Стормер.
— В-виходить, що найстарший повинен ум... умерти раніше за інших?
Почалася суперечка.
— Зрештою, це ж не гриб, а свіжа риба, — підбадьорив сам себе Ганс і першим узяв кусень у рот.
Усі дивилися на нього, як на людину, що спожила отруту. Ганс спокійно жував.
— Смачно?
— Напрочуд! — відповів Ганс, в якого був повен рот.
Барон дуже зголоднів. Але він терпів: адже отрута могла діяти не одразу. Та коли Ганс поклав у рот другий апетитний шматок, барон не витримав і взяв маленький шматочок, за ним — єпископ, Стормер та інші. Незабаром усі їли з апетитом печерних людей. М'ясо "устриці" було ще ніжніше і смачніше.
Приємне почуття ситості піднесло настрій. Постачання, принаймні на весь літній період, було забезпечено.
— Треба навчитися сушити і в'ялити рибу, щоб зробити запаси на зиму, — сказав Ганс. — Для Цандера теж і треба заготовляти сушену рибу. Сьогодні я віднесу йому свіженької.
І Ганс, відрізавши великий шматок, пішов назад у гори, до ракети.
Повернувся він другого дня надвечір. У печері всі спали. —
VI. ЄПИСКОП МІНЯЄ БОГІВ
Уранці прокинулися в опаловому тумані. і
— Пахне духами! — вигукнула Делькро, вдихаючи повітря. — Чи не розлили ви духи, Еллен?..
— У мене нема духів...
— Може, ви, Амелі?.. Звідки ж такий сильний запах?
Вітер розірвав завісу туману. Півострів, який вчора був сіро-жовтий, сьогодні набрав яскравого забарвлення.
— Це квіти! Звичайно, квіти так пахнуть. Квіти виросли і розквітли за одну ніч. Хіба це не дивовижно?
— В такій теплиці — нема нічого дивного.
— Дивує інше, — замислено промовив Ганс. — Наші земні вчені припускали, що на Венері — приблизно кам'яновугільний період. А проте тут стільки квітів.
— Учені могли помилитися, — зауважив Текер. — Якщо Венера навіть молодша за Землю, процеси розвитку тут можуть відбуватися швидше, ніж це було на нашій планеті. Ми вже бачили чимало рослин і тварин, яких можна віднести до кам'яновугільного періоду. Цей період на Венері ще не минув. Але еволюція пішла далі. Адже один період не змінюється іншим раптово. Ці хвощі, "птеродактилі", панцирні риби та інші представники карбону існуватимуть ще багато тисячоліть поряд з пізнішими, досконалішими представниками рослинного і тваринного світу.
— Так, весна в повному розпалі, і нам не слід втрачати жодного дня. Від печер до наших майбутніх плантацій далеко. Доведеться на час польових робіт переселитися на півострів. Збудуємо там курені. Після обіду вирушимо в дорогу.
"Пасажири" — леді Хінтон та її товариство — цього разу не заперечували: вони раді були піти від печер з їх страшними мешканцями.
Ганс прямував до Тихої гавані — далі від громового прибою і важкого запаху морських тварин, що швидко розкладалися.
Як тільки прийшли на місце, між "пасажирами" почалися суперечки за найкращі ділянки. Кожен хотів захопити прибережну смугу родючого мулу. До того ж тут, біля виходу граніту, була велика природна водойма, що поступово наповнювалася дощами.