Вона раділа, і я теж разом з нею. Я зробив би непоправну помилку, якби став наполягати на її від'їзді.
За п'ять хвилин ми підіймаємось, прив'язані до троса, знижуємося, щоб ослабити натягнення, і я тягну ручку на себе – треба плавно від'єднатись.
Поблизу аеропорту був гарний висхідний потік повітря, всі планери скупчились у ньому. Я здригнувся, незважаючи на задуху в кабіні. То був справжній циклон з планерів. Але я піднявся майже останнім і не міг цілий день вишукувати потоку теплого повітря. Я сторожко тримався за штурвал. Оглянься навколо, наказав я собі, будь обачним!
Крутий поворот. Швидкий поворот. Варто втриматися на стрижні потоку – й ти вже летиш у швидкісному ліфті до найвищого поверху... П'ятсот футів на хвилину, сімсот, дев'ятсот... Роззирнись навколо.
В мене заболіли в'язи: глип ліворуч, глип праворуч. Спостерігаю, вираховую. Піді мною прослизнув "Швайцер", виконуючи важкий поворот.
Леслі мала рацію. Я справді створював проблеми. Ми таки зайшли в нелегкі часи, але хто в них не заходив? Добрі часи – радість для душі... ОБЕРЕЖНО!
Планер "Серрус" виконав надто крутий поворот просто наді мною, знизився на тридцять футів, лезо його крила націлилося мені в голову. Я втопив штурвал, різко знизився й так ухиливсь од зіткнення з іншим планером унизу.
– Якщо будеш так літати, – перевів я дух, – то мені тут ніде буде розвернутися!
Я знову перемістивсь у циклон, подивився вгору вздовж центра спіралі завдовжки півмилі, якою підіймалися планери. Мало знайдеться пілотів, подумав я, яким траплялося спостерігати таку картину.
У той момент, коли я дивився вгору, там трапилося щось дивне. Там був планер у штопорі! Він падав посеред інших планерів. Я не вірив своїм очам... яка дурна й небезпечна витівка, входити в ШТОПОР, коли поруч стільки планерів!
Я мружив очі: мене сліпило сонце. Той планер крутив штопор не для розваги – йому бракувало одного крила.
Ти ба! Вже не один планер падає. Одразу два! Падають – і прямісінько на мене. Я перевів штурвал ліворуч, утиснув донизу ліву педаль і кинувся вбік, утікаючи від небезпеки.
Високо над моїм правим крилом, розсікаючи повітря, безладно оберталися два пошкоджені планери. Разом з ними падала хмара уламків, наче жмуток осіннього листя.
Радіо, яке перед тим кілька хвилин мовчало, схаменулося: "ПОВІТРЯ! Увага, небезпека!.. Катапультуйтесь! Катапультуйтеся!
Нічого кращого вони не могли вигадати, майнуло мені. Вони закликають катапультуватись? Невже на думку може спасти щось інше, крім парашута, коли від твого планера лишилися самі друзки?
Посеред хмари уламків падала жива частина планера – пілот. Він довго перебував у вільному падінні, тоді над ним у потоці повітря заструменів шовк. Пілот був живий, якщо зміг відкрити парашута. Гарно зроблено, приятелю!
Парашут відкривсь, і його стало зносити в бік скель.
– У повітрі два парашути! – оголосили по радіо. – Наземне обслуговування! Бачу два парашути! їх відносить за три милі на північ. Вишліть туди джип.
Другого парашута я не бачив. Той, що лишався в полі мого зору, згорнувсь, коли пілот досяг землі.
Частини зруйнованих планерів і досі кружляли в повітрі. Одна секція з половиною крила розкручувалася дедалі швидше, наче пропелер. Мені ще ніколи не доводилося спостерігати зіткнення в повітрі. На такій відстані все здавалося спокійним і мовчазним. Якби не блискучі уламки планера внизу, могло б видатися, що це нова спортивна розвага, яку вигадав знудьгований пілот. Жоден льотчик у здоровому глузді не вигадає розваги, для якої треба трощити літаки.
Знову затріщало радіо:
– Чи бачить хтось пілотів?
– Я бачу обох.
– Що з ними? Як по-вашому, з ними все гаразд?
– Угу. Здається, обидва в нормі. Стоять на землі, махають руками.
– Слава Богу!
– Гаразд, хлопці, ви там пильнуйте вгорі. Надто багато планерів скупчилося в одному місці.
Я згадав, що четверо з пілотів у цьому змаганні – жінки. Цікаво, як почуває себе жінка високо в небі, коли чує звернення "хлопці"?
І тут я ввесь захолов, незважаючи на спеку. Вчора це все бачив!.. Яка ймовірність, що єдине зіткнення в повітрі, свідком якого мені довелося бути, трапиться наступного дня після того, як я сам лежав на підлозі в трейлері?
Ні, я не бачив, це ж мене збило чиєсь крило! Це я міг бути зараз у пустелі, й, могло статися, мені б не так повезло, як тим двом, що зараз сідають у джип і готові розповісти захоплюючі історії.
Якщо б учора ввечері Леслі покинула мене, якщо б я був сьогодні втомлений і не в гуморі, не відпочив перед змаганням, то аварії зазнав би я.
Я обрав курс у на диво порожньому небі. Після старту спортивні планери недовго тримаються купи, якщо це залежить від їхніх пілотів.
Мій безшумний гонщик на всій можливій швидкості подався в бік гірського кряжу, відразу під нами проносилися скелі. Ми розшукали ще один висхідний потік і по спіралі почали спинатися в небо.
Невже мене врятувало видіння?
Мене захистили небезпідставно.
Невже, схилившись на користь любові, замість смерті я обрав життя?
ТРИДЦЯТЬ ШІСТЬ
Змія згорнулася кільцями в колії дороги, ладна кинутися на нашу вантажівку, що наближалася зі швидкістю десять миль на годину. Я різко загальмував і простяг руку до мікрофона.
– Егей, Вукі, ти мене чуєш?
Я зачекав хвилю. Леслі відповідала по радіо з трейлера позаду вантажівки:
– Так. Чому ми зупинилися?
– Змія заступила нам дорогу. Заглянь до довідника про змій. Я тобі її опишу.
– Я миттю, любий!
Я під'їхав ближче до плазуна, звернув з дороги, щоб не зачепити його. Змія ніби нахмурилася й лизнула повітря чорним язичком. Коли загудів двигун, вона заторохкотіла і почулося сухе сичання: я вас попереджаю...
Яка смілива змія! Мені б її відвагу, я міг би голіруч вистояти проти танка заввишки як хата, вширшки як три: "Не наближайся! Я попереджаю тебе!.."
– Ось книжка про змій, – озвалася Леслі по радіо. – Будь обережний. Залишайся всередині й не відчиняй кабіну, гаразд?
Он як, сказала змія. Ти послухаєшся її й будеш обережним. Це моя пустеля. Будеш щось замишляти проти мене, я вб'ю твою вантажівку. Я не хочу цього робити, але якщо вимусиш мене, мені не лишиться вибору. Жовті очі дивилися на мене не блимаючи, язик обмацував повітря.
Леслі не могла втримати своєї допитливості:
– Я вийду подивитися...
– Ні! Краще залишайся в трейлері. Тут, у пісках, їх може бути ціле кубло. Чула?
Тиша.
– Леслі?!
Тиша.
У дзеркалі заднього огляду я побачив, як від трейлера відокремилася постать і рушила в мій бік. У цих сучасних стосунках між чоловіком і жінкою, подумав я, по-справжньому бракує слухняності.
– Вибач, – звернувся я до змії. – Ми зараз повернемось.
Я розвернув вантажівку й зупинився біля Леслі. Вона сіла з правого боку. В руках тримала дві книжки: "Польовий довідник рептилій і земноводних" та "Путівник натураліста Сьєра-Клубу "Південно-західна пустеля".
– Де змія?
– Чекає на нас, – відповів я. – А зараз я хочу, щоб ти залишалась у кабіні. Хочу, щоб ти й носа не показувала з вантажівки. Зрозуміло?
– Як ти, так і я... – В повітрі запахло пригодою.
Змія ані зрушила з місця, своїм сичанням змусивши вантажівку зупинитися.
Що, знову назад! Як собі хочеш, але далі ані на дюйм.
Леслі перехилилася через мене, щоб краще роздивитися.
– При-віт! – сказала вона весело й грайливо. – Привіт, зміїочко! Як справи?
Жодної відповіді. Щоб ви сказали, бувши пустельною гримучою змією, якби милий погожий дівочий голосок запитав вас: "Як справи?" Ви б не знали, що відповісти. Заблимали б очима, але нічого не сказали б у відповідь.
Леслі сіла на місце й розгорнула першу книжку:
– Що в неї за колір, по-твоєму?
– Змія зеленкувато-піщаного кольору, кольору пороху, блідо-оливкового. Чорні бобовидні плями на спині, смуги світлішого оливкового відтінку, навколо них спина майже біла. Широка й плеската трикутна голова, маленькі ніздрі.
Леслі перегорнула кілька сторінок.
– Ти дивися, тут трапляються досить суворі екземпляри. Вона дуже велика?
Я всміхнувсь. Останнім часом, коли одне з нас виявляло схильність до статевої дискримінації, друге завжди його поправляло. Делікатно або й не дуже. В залежності від обставин. У Леслі це виходило краще.
– Це не маленька змійка, – сказав я. – Якби витяглася вздовж... це було б, мабуть, футів чотири?
– Чи можна сказати, що овальні плями ближче до хвоста звужуються до малопомітних поперечних смуг?
– Щось таке. Ні. Чорні та білі смуги на хвості. Вузькі – чорні й широкі – білі.
Змія розпросталася й поповзла в траву край дороги. Я торкнувся стартера, щоб завести двигун, і вона одразу ж знову згорнулась кільцями, її очі запалали, затремтів хвіст: я попереджала вас, і то ніякі не жарти! Якщо хочете, щоб ваша вантажівка померла, то так і буде! Тримайтесь подалі від мене, так, аби вас бачила, інакше...
– Луска розташована вздовж тіла в двадцять п'ять рядів? – запитала Леслі. – Ось воно! Чорні та білі кільця навколо хвоста! Або ще це: "Світлі смуги за очима тягнуться назад під кутом до рота..."
Бачите цю світлу смугу за очима? – наче промовила змія. – Що ще ви хочете почути від мене? Тримайте руки так, щоб я їх бачила, й поволі йдіть собі геть...
– Маєш рацію! – вигукнув я. – Це вона. Як називається?
– Гримуча змія, – прочитала Леслі. – Crotalus scutrelatus. Ось вона на фотографії.
Змія на ілюстрації не всміхалася.
Леслі відкрила "Путівник натураліста", перегорнула сторінки. – "Доктор Лоу стверджує, що гримуча змія цього виду має унікальну отруту нервово-паралітичної дії, для цієї отрути ще не винайдено антитоксичної імунної сироватки, укус потенційно небезпечніший, ніж західної діамантової змії, з якою ії часто плутають".
Тиша. Оскільки поряд жодної західної діамантової, то цю змію нема з чим переплутати.
Ми з Леслі перезирнулися.
– Мабуть, краще лишатись у вантажівці, – запропонувала Леслі.
– Я й сам не відчував надто сильного бажання виходити.
Аякже, засичала гримуча змія, горда й сувора. Не треба робити різких рухів...
Леслі знову виглянула з кабіни:
– Що вона робить?
– Каже, щоб я не робив різких рухів.
По деякому часі змія розпросталася, не зводячи з нас очей, готова до будь-яких витівок з нашого боку. Але не дочекалась.
Чи помру, майнуло мені, якщо вона мене вжалить? Звичайно, ні. Я поставлю психічний щит, перетворю отруту на воду або на пиво, позбавлю впливу загальноприйняте переконання, що змії вбивають.