До того ж є ще мій консул.
– Атож, атож. Гаразд. Це навіть краще, що про них знає так багато людей. Розумієш, я зробив тобі велику послугу, Я промовчав, не звернувся до відділень поліції у тих місцях, де ти побував, з проханням навести довідки, чи в когось не пропали золоті монети.
– Ваш обов'язок був зробити це.
–: Ні, для тебе краще буде, якщо я цього не зроблю.
– Дякую вам, пане коменданте.
– Хочеш, я їх продам для тебе?
– За яку ціну?
За таку, як у тебе вже купили три монети, ти сам розповів– по триста песо. А за послугу даси мені по сто песо з кожної монети. Що ти на це скажеш?
– Ні, ти повернеш мені всі до одної монети, а я дам тобі не по сто, а по двісті песо з кожної. Те, що ти зробив для мене, варте таких грошей.
– Ти надто хитрий, французе. Я бідний колумбійський офіцер, дуже довірливий і трохи дурний. А ти розумний і, як я вже сказав, надто хитрий.
– Гаразд, тоді що ти пропонуєш?
– Завтра я покличу сюди, до свого кабінету, покупця. Він подивиться на монети, назве свою ціну, і половина грошей – тобі, а половина – мені. Або так, або ніяк. Я відішлю тебе з монетами до Барранкільї або залишу їх для розслідування.
– Ні, ось моя остання пропозиція: покупець приходить сюди, дивиться на монети, і всі гроші, які він дасть понад триста п'ятдесят песо за кожну монету, твої.
– Гаразд, згода. Але куди ти подінеш таку велику суму?
– Коли покупець принесе гроші, ти викличеш бельгійського консула. Я їх передам консулові, щоб він найняв адвоката.
– Ні, я не хочу мати свідка.
– Ти нічим не ризикуєш, я дам тобі розписку, що ти повернув мені всі тридцять шість монет. Згоджуйся, і якщо ти добре поведешся зі мною, я запропоную тобі ще дещо.
– Що саме?
– Повір мені на слово. Те, що я тобі запропоную, не гірше за сьогоднішню нашу угоду. Тоді ти отримаєш половину моїх грошей.
– Що ти маєш на думці? Ну, кажи.
– Поквапся зробити все завтра. А о п'ятій вечора, коли мої гроші будуть у консула, я запропоную тобі ще одну угоду.
Розмова триває довго. Коли я, задоволений, виходжу нарешті на подвір'я, мої друзі вже сидять у камері.
– Що в тебе сталося?
Я розповідаю їм про свою розмову з комендантом. Незважаючи на наше становище, ми регочемо до упаду.
– Ну й хитрий ти лис! Швидко з ним упорався. Гадаєш, він додержить слова?
– Ставлю сто песо проти двохсот, що він у моїх руках. Хто грає?
– Ні, я теж гадаю, що він додержить слова.
Цілу ніч я розмірковую. Першу справу зроблено. Другу (він буде дуже радий піти забрати перли) теж зроблено. Залишається третя. Третя зводиться до того, що я запропоную йому все, що повернеться до мене, аби тільки він дав мені змогу добути човна в порту. Цього човна я можу купити на гроші, які маю у своїй капсулі. Тож побачимо, чи він відмовить мені. Зрештою, чим я ризикую? Після двох перших справ він навіть не може мене покарати. Побачимо. Не діли шкуру невбитого ведмедя. Можеш зачекати, коли нас доставлять до Барранкільї. Але навіщо? У значущішому місті значущіша в'язниця, тож її краще охороняють, і в неї мури вищі. Я повинен повернутися до Лалі та Зораїми: втікаю звідси якомога швидше, перечікую там кілька років, потім іду в гори до племені, яке має худобу, й налагоджую зв'язки з венесуельцями. Отже, ця втеча має будь-що увінчатися успіхом. Цілу ніч я обмірковую, що маю зробити, аби добре залагодити третю справу.
Наступного дня о дев'ятій ранку мене кличуть до кабінету коменданта на побачення з якимось паном. Коли я входжу, охоронець залишається за дверима, і я опиняюсь перед чоловіком у світло-сірому костюмі й при сірій краватці: йому вже під шістдесят. На столі лежить сірий фетровий капелюх, схожий на ковбойський. З краватки, наче з футлярчика, виглядає сріблясто-голуба перлина. Цьому сухорлявому чоловікові вишуканості не бракує.
– Добрий день, пане, – вітається він.
– Ви говорите по-французькому?
– Так, пане, я за походженням ліванець. Я дізнався, що ви маєте золоті стопесові монети. Вони мене зацікавили. Хочете, я заплачу вам по п'ятсот песо за кожну?
– Ні, по шістсот п'ятдесят.
– Пане, ви погано поінформовані. Одна така монета коштує щонайбільше п'ятсот п'ятдесят песо.
– Гаразд, оскільки ви забираєте всі монети, я вам продам їх по шістсот песо.
– Ні, по п'ятсот п'ятдесят.
Зрештою ми сходимося на п'ятсот вісімдесят песо. Угоду укладено.
– Que ha dicho Usted?[18]
– Угоду укладено, коменданте. Ми домовилися про ціну: п'ятсот вісімдесят песо за монету. Він купить їх у мене пополудні.
Покупець виходить. Комендант підводиться й каже:
– Дуже добре. То скільки дістанеться мені?
– По двісті п'ятдесят песо з кожної монети. Бачите, я даю вам у два з половиною рази більше, ніж ви хотіли. А хотіли ви по сто песо.
Комендант усміхається й питає:
– А яка друга справа?
– Хай спершу прийде консул і забере гроші. Коли він піде, я скажу вам про другу справу.
– Невже таки буде ще одна справа?
– Даю слово честі.
– Гаразд, хай так.
О другій годині приходять консул і покупець. Ліванець платить мені двадцять тисяч вісімсот вісімдесят песо. Дванадцять тисяч шістсот песо я передаю консулові, а вісім тисяч двісті вісімдесят – комендантові. Потім пишу розписку комендантові про те, що він повернув мені тридцять шість золотих стопесових монет. Ми з комендантом залишаємося самі. Я розповідаю йому про свою пригоду з ігуменею.
– Скільки там перлин?
– П'ятсот-шістсот.
– Ну й злодюга та ігуменя! Вона мала б сама принести їх тобі сюди, або з кимось прислати, або здати їх у поліцію. Я її викрию!
– Ні, ти провідаєш її і передаси їй листа від мене, якого я напишу по-французькому. А перше ніж сказати про лист, попросиш, щоб вона покликала ірландку.
– Розумію, ірландка має прочитати їй листа й перекласти: Дуже добре. Я їду до неї.
– Зачекай, я напишу листа.
– О, і справді! Хосе, приготуй автомобіль і виклич двох поліцейських! – кричить він у прочинені двері.
Я сідаю за комендантів стіл і на аркуші з грифом в'язниці пишу такого листа:
"Пані ігуменя й добра, милосердна сестро ірландко!
Коли Господь привів мене до вашого монастиря, де я сподівався дістати допомогу, на яку за християнським законом має право кожен переслідуваний, я довірив вам торбинку з перлами, аби запевнити вас, що не втечу потай із вашого дому, який є домом Господнім. Але якась підла людина виказала мене поліції, і мене негайно заарештували. Сподіваюся, мерзенна душа, яка зважилася на такий вчинок, не належить жодній із Господніх дочок у вашому монастирі. Не можу сказати вам, що прощаю ту негідну душу, бо це була б неправда. Навпаки, я молитиму Бога, щоб він або хтось із його святих немилосердно покарав винну чи винного за такий страшний гріх. Прошу вас, пані ігуменя, повернути комендантові Сесаріо торбинку з перлинами, яку я вам довірив. Я певен, він неодмінно передасть її мені. Цей лист правитиме вам за розписку.
Прийміть мої найщиріші побажання".
Від Санта-Марти до монастиря вісім кілометрів, і автомобіль повертається аж через півтори години. Комендант викликає мене.
– Все гаразд. Полічи – може, кілька перлин пропало.
Я лічу. Не для того, щоб довідатися, чи не пропало кілька перлин, – однаково я не знав, скільки їх було, – а щоб знати, скільки їх тепер у руках цієї бестії. Виходить п'ятсот сімдесят дві штуки.
– Всі?
– Еге ж.
– Не пропала жодна?
– Ні. А тепер розповідай.
– Коли я приїхав до монастиря, ігуменя була на подвір'ї. Мене супроводжували двоє поліцейських. Я їй сказав: "Пані ігуменя, мені треба поговорити при вас із сестрою ірландкою про одну дуже серйозну справу. Ви, певне, здогадуєтесь".
– Ну, а вона?
– Ірландка вся аж тремтіла, коли читала ігумені листа. Але та нічого. Тільки понурила голову, висунула шухляду письмового стола й мовила: "Торбинка з його перлами ціла– цілісінька. Ось вона. Хай Бог простить того, хто согрішив проти цього чоловіка. Перекажіть йому, що ми молимося за нього". От і все, голубе! – радісно закінчив свою розповідь комендант.
– Коли ми продамо перли?
– Завтра. Я не питаю тебе, де ти їх узяв, я знаю, що ти небезпечний розбійник, але знаю й те, що ти порядний чоловік, людина слова. Візьми ось шинку, пляшку вина, кілька буханців французького хліба й відсвяткуй зі своїми товаришами цей пам'ятний день.
– На добраніч.
І я повертаюся з дволітровою пляшкою к'янті, трьома кілограмами копченої шинки та чотирма довгими буханцями французького хліба до камери. Сьогодні в нас святкова вечеря. Шинка, хліб та вино швидко зникають. Усі ми їмо й п'ємо з добрим апетитом.
– Гадаєш, адвокат може щось зробити для нас?
Я регочу. Сердеги, навіть вони повірили в адвоката!
– Не знаю. Треба все добре вивчити й порадитися, перше ніж платити.
– Краще буде, – озивається Клузйо, – коли ми заплатимо тільки в разі успіху.
– Еге ж, треба знайти адвоката, який би пристав на цю пропозицію.
Я більше нічого не кажу. Мені стає трохи соромно.
Наступного дня знову приходить ліванець.
– Усе це не просто, – каже він. – Спершу треба розікласти перли за розміром, потім за блиском і формою, роздивитися, чи вони круглі, а чи гранчасті.
Виявляється, і це не все. Ліванець повинен привести ще одного, досвідченішого від себе покупця. Та за чотири дні він таки залагоджує справу і платить мені тридцять тисяч песо. В останню мить я беру собі одну рожеву перлину й д, ві чорні, щоб подарувати їх дружині бельгійського консула.
Покупці не пропускають нагоди сказати мені, що ці три перлини коштують п'ять тисяч песо. Та все ж таки я їх забираю.
Бельгійський консул, перш ніж узяти перлини, довго відмовляється. Він візьме на збереження моїх п'ятнадцять тисяч песо. Отже, я маю двадцять сім тисяч песо. Тепер слід вигідно провести третю справу.
Як же використати ці гроші? В Колумбії добрий робітник заробляє за день вісім-десять песо. Виходить, двадцять сім тисяч песо – це велика сума. Куватиму залізо, поки гаряче.
Комендант одержав двадцять три тисячі песо. Якби до його рук потрапили й мої двадцять сім тисяч, то він мав би п'ятдесят тисяч песо.
– Коменданте, скільки треба мати грошей, щоб завести якусь комерцію і жити краще, ніж ти живеш?
– Щоб завести таку комерцію, треба мати тисяч сорок п'ять – шістдесят.
– І який прибуток це дало б? Разів у три чи, може, й у чотири більше, ніж ти заробляєш?
– Ні.