Всі приступили до рятувальних робіт.
Ми тепер були за два десятки метрів від того диявольського уступу рифу, біля якого розбивались довгі вали бурунів, що котилися один за одним. Коралові поліпи потурбувалися про те, щоб збудувати атол таким високим, що тільки верхівки бурунів могли перелітати повз нас і поповнювати свіжою морською водою лагуну, багату на рибу. Тут, з внутрішнього боку рифу, було царство коралів, які відзначалися найхимернішою формою і забарвленням.
Відійшовши на чималу відстань уздовж рифу, мої товариші знайшли гумовий пліт, який лежав, погойдуючись, наповнений водою. Вони вилили з нього воду і підтягнули його назад до розбитого плоту; тут ми з верхом навантажили його найнеобхіднішим — радіостанцією, продовольством і бутлями з водою. Все це ми перетягнули через риф і склали в купу на верхівку величезної коралової брили, яка самотньо височіла на внутрішній стороні рифу, нагадуючи величезний метеорит. Потім ми повернулися до місця катастрофи за новим вантажем. Хіба могли ми знати, якої висоти досягнуть хвилі, коли на нас ринуть течії припливу.
На мілководді з внутрішнього боку рифу ми помітили якийсь предмет, що яскраво виблискував на сонці. Коли ми вбрід підійшли, щоб підняти його, то здивувалися, побачивши дві порожні консервні банки. Це було не зовсім те, на що ми сподівалися; ще більше були ми вражені, коли побачили, що маленькі банки були зовсім світлі, тільки недавно відкриті, а етикетки на них з написом "ананас" були точнісінько такі, як на банках з нових польових раціонів, які ми самі випробовували за дорученням інтендантського управління. Звичайно, це були наші власні банки з-під ананасів, викинуті після останньої трапези на борту "Кон-Тікі". Ми весь час пливли слідом за ними до самого рифу.
Ми стояли на гострих жорстких коралових брилах і, ступаючи по нерівному дну, брели у воді то по кісточки, то по груди — залежно від глибини річищ і каналів серед рифів. Анемони і корали надавали всьому рифу вигляду якогось скелястого саду з мохом, кактусами і скам'янілими рослинами, червоними, зеленими, жовтими і білими. Всі барви були представлені або коралами, або водоростями, або черепашками і морськими молюсками, або фантастичними рибами, які повсюди звивалися навколо нас. У більш глибоких каналах у прозорій воді ми бачили невеликих акул, завдовжки понад метр, що підкрадалися до нас. Але досить було ляснути долонею по воді, як вони повертали вбік і відпливали на певну відстань.
Там, де пліт викинуло на риф, нас оточували тільки калюжі води і подекуди виступали острівці вологих коралів, а далі розкинулася спокійна синя лагуна. Ішов відплив, і все нові коралові острівці виступали з води, а прибій, який безперервно гуркотів уздовж рифу, став нижчий, наче опустився на один поверх. Що станеться тут, на вузькому рифі, коли почнеться приплив, важко було сказати. Нам треба йти звідси. Риф, нагадуючи наполовину занурену у воду кріпосну стіну, тягнувся на північ і на південь від нас. Біля південного краю виднівся довгий острів, густо порослий пальмовим лісом. А на північ, близько від нас, на відстані 600‒700 метрів був другий, але значно менший острів, також порослий пальмами. Він лежав з внутрішнього боку рифу; верховіття пальм піднімалося до неба, а білосніжні піщані пляжі спускалися до тихої лагуни. Весь острівець схожий був на величезний зелений кошик квітів або на мініатюрний рай. На цьому острові ми й зупинили свій вибір.
Герман стояв поруч зі мною, і широка посмішка сяяла на його бородатому обличчі. Він не вимовив жодного слова, лише простягнув руку і тихо засміявся. "Кон-Тікі" все ще сидів на зовнішньому боці рифу, і бризки прибою перелітали через нього. Він був інвалідом, але почесним інвалідом. На палубі все було понівечене, проте дев'ять бальзових колод з ківедських джунглів Еквадору були як і раніше зовсім цілі. Вони врятували нам життя. Океан поживився мало чим з нашого вантажу, а те, що ми склали всередині каюти, збереглося в повній цілості. Ми самі зняли з плоту все, що являло якусь цінність, і тепер наше майно лежало в безпечному місці, на вершині величезної, розпеченої сонцем скелі на внутрішньому боці рифу. Відтоді, як я скочив, з плоту, мені справді не вистачало наших лоцманів, які раніше линули у воді поперед нас. Тепер великі бальзові колоди лежали зверху рифу, занурені у воду на якісь 15 сантиметрів, і під носом плоту звивалися коричневі морські молюски. Лоцмани зникли. Золоті макрелі зникли. Тільки невідомі плоскі риби з павиним забарвленням і тупим хвостом заклопотано сновигали взад і вперед між колодами. Ми прибули в новий світ. Юханнес покинув свою діру. Він, без сумніву, знайшов тут інший притулок.
Я востаннє оглядівся на плоту і помітив малесеньку пальмочку у сплющеному кошику. Із вічка кокосового горіха виступало стебло завдовжки в 45 сантиметрів, а знизу стирчали два кореня. Я попрямував убрід до острова, тримаючи в руці цей горіх. За кілька кроків перед собою я побачив Кнута, який весело брів по воді до берега, тримаючи під рукою модель плоту; він змайстрував її під час подорожі, витративши немало часу. Скоро ми обігнали Бенгта. Він був чудовим економом. З гулею на лобі, з мокрою бородою, з якої капала морська вода, він ішов, зігнувшись, і підштовхував ящик, що витанцьовував перед ним кожного разу, коли в лагуну потрапляв потік води від бурунів, які розбивалися об зовнішній бік рифу.
Бенгт гордо відкрив кришку ящика. Це був кухонний ящик, в ньому примус і кухонне начиння в повному порядку.
Я ніколи не забуду цього переходу по рифах до чудесного, порослого пальмами, острова, який збільшувався в міру того, як ми наближалися до нього. Добравшись до сонячного піщаного берега, я скинув черевики і йшов, зариваючись пальцями ніг у теплий, сухий пісок. Мені давав насолоду вигляд кожного сліду, що залишався на незайманому піщаному березі, який тягнувся вгору до пальмового гаю. Незабаром крони пальм зімкнулися над моєю головою, а я все йшов уперед, до центра маленького острова. Зелені кокосові горіхи висіли під маківками пальм, а якісь пишні кущі були густо всіяні білосніжними квітами, які пахнули так солодко і чарівно, що у мене запаморочилося в голові. Дві зовсім ручні крячки пурхали над моїми плечима. Вони були такі білі і легкі, що нагадували малесенькі довгасті хмарки. Невеличкі ящірки вислизали з-під ніг; найголовнішими мешканцями острова були великі криваво-червоні раки-самітники, які повільно плазували у всіх напрямках з краденими черепашками слимаків завбільшки з яйце, в яких була схована їх м'яка задня половина тіла.
Я був зовсім зворушений. Я став на коліна і запустив пальці глибоко в сухий теплий пісок.
Подорож скінчилася. Ми всі були живі. Ми висадилися на маленькому безлюдному острові Південного моря. І що за острів! Торстейн підійшов до мене, скинув мішок, простягнувся на піску і, лежачи на спині, дивився на верховіття пальм і на легких, мов пушинки, білих птахів, які безшумно кружляли над нами. Скоро ми всі шестеро лежали тут. Герман, завжди повний енергії, виліз на невелику пальму і скинув грона зелених кокосових горіхів. Нашими ножами-мачете ми зрізали їм м'які верхівки, наче це були яйця, і, закинувши голови, почали пити найчудовіший у світі освіжаючий напій — солодке холодне молоко молодого, ще без насіння, плода кокосової пальми. З зовнішнього боку рифу знову долинав монотонний барабанний дріб сторожі, що охороняла "ворота раю".
— У чистилищі було трохи вогкувато, — сказав Бенгт, — але рай приблизно такий, яким я його собі уявляв.
Ми блаженно простягнулися на землі і посміхались до білих пасатних хмар, що пропливали на захід високо над верховіттями пальм. Тепер ми більше не йшли безпорадно за хмарами; тепер ми лежали на твердій землі нерухомого острова, у справжній Полінезії.
І поки ми лежали, простягнувшись, буруни біля рифу гримотіли, мов поїзд, — туди й сюди, туди й сюди, вздовж усього горизонту.
Бенгт мав рацію: ми потрапили до раю.
Розділ 8
Серед полінезійців
Трохи робінзонади. — Ми боїмося, що нас почнуть шукати. — Все в порядку, "Кон-Тікі"! — Залишки ще однієї корабельної катастрофи. — Безлюдні острови. — Битва з морськими вуграми. — Полінезійці знаходять нас. — Духи на рифі. — Посол до вождя. — Вождь відвідує нас. — "Кон-Тікі" пізнали. — Високий приплив. — Подорож нашого судна по суходолу. — Вчотирьох на острові. — Остров'яни приїжджають за нами. — Прийом у селі. — Предки з країни, де сходить сонце. — Полінезійські танці. — Лікування по ефіру. — Ми дістаємо королівські імена. — Ще одна корабельна катастрофа. — "Тамара" рятує "Маоае". — На Таїті. — Зустріч на набережній. — Нас приймають з пошаною. — Шість вінків.
Наш острівець був безлюдний. Незабаром ми вже знали кожну групу пальм і кожну дільницю берега, бо острів мав у поперечнику близько двохсот метрів. Найвища точка лежала менш ніж на два метри над рівнем лагуни.
Над нашими головами на верхівках пальм висіли великі грона зелених кокосових горіхів; товста шкаралупа яких зберігала всередині холодне молоко, що не нагрівалося від тропічного сонця, отже, на протязі перших тижнів ми не будемо зазнавати спраги. Були також спілі кокосові горіхи, полчища раків-самітників, а в лагуні — різна риба; у нас всього буде вдосталь.
На північному березі острова ми знайшли залишки старого непофарбованого дерев'яного хреста, наполовину засипаного кораловим піском. Звідси, якщо дивитися у північному напрямку вздовж рифу, можна було розгледіти розбитий кістяк судна, який ми вперше побачили на найближчій відстані, коли нас несло повз нього. Ще далі на північ у синюватому серпанку виднілося верховіття пальм іншого маленького острова. Значно ближче було до густо порослого деревами острова на півдні. На жодному з цих островів ми не помічали ознак життя, але поки що в нас були інші турботи.
Робінзон Хессельберг у великому солом'яному капелюсі підійшов, шкутильгаючи; він приніс цілу купу раків-самітників, що відразу ж почали розповзатися. Кнут розпалив багаття із сушняку, і незабаром ми вже їли раків, а на десерт пилі: какао з кокосовим молоком.
— Як хороше почуваєш себе на березі, правда, хлопці? — захоплено сказав Кнут.
Одного разу під час подорожі він уже пережив це відчуття.