Він красивими літерами виписав для мене те, що виголошував у темряві; і пояснив, що такий самий текст я повинен дати тому, кому передаватиму сторожів. На клаптику паперу я прочитав:
Ко ау Кон-Тікі хе Ату а Хіва Хуа вірі маї те і Ка уру атуа на Кі те.
Каїга Еїну Ехорайє Ехіті Ка пура Еураурага те Махінасе. Ка еа Коруа Какаї Кахака хоа іте уму моа іте уму кокома оте атуа хіва.
Ко Кон-Тікі мо хату О Ко іа То Коро Вa Ka Tepe Ко хахо Кохао Варі оне ана Кена О те Атуа хіва Ко Кон-Тікі.
Естеван не міг дослівно перекласти тексту, але в загальному зміст його полягав у тому, що я, людина із зовнішнього світу, прибув сюди з своїми супутниками і подбав, щоб чотирьох аку-аку на ім'я Еіну Ехорайе, Ехіті Капура, Еураурага і Махінаее нагодували тельбухами півня, спеченого в земляній печі перед отвором у печеру О Ко іа, поки мій корабель, колихаючись на хвилях, стояв на якорі біля піщаного берега в Анакені.
Я зрозумів, що обряд з тельбухами Естеван і йото дружина виконали самі від мого імені перед входом у родинну печеру. Через кілька днів ми з лікарем при першій же нагоді вирушили до селища і, непомічені ніким, зайшли до хатини Естевана. Невеличкий стіл, на якому стояла ваза з квітами, дві табуретки та дві лавки — ось усе, що було в кімнаті. Біля одної стіни за ширмою містилось ліжко. Все було пофарбовано в блакитний та білий… колір і блищало чистотою.
З-за ширми вийшла дружина Естевана. Це була справжня красуня — бліда, струнка, з довгим чорним волоссям, розумними, серйозними очима, спокійна і скромна. В цій молодій хворій жінці відчувалась якась безмірна впевненість, вона була боса, але трималась, як королева. Вона погано розмовляла по-іспанськи, й Естеван допомагав їй, коли ми не могли порозумітись. Вони вибачились, що не можуть запропонувати нам стільців, але ми з задоволенням сіли на лавки.
Я дивився на, скромну молоду жінку, яка сиділа, склавши на колінах руки. Не такою я уявляв собі вперту дружину Естевана: я сподівався зустріти справжню амазонку. На всі свої запитання лікар одержав чітку і спокійну відповідь. Виявилось, що в неї легка жіноча хвороба, яку буде неважко вилікувати, коли вона погодиться лягти в лікарню.
Естеван сам завів розмову про печеру. Його дружина тихо й лагідно, але так само спокійно й упевнено відповідала й на мої запитання. Колись батько попередив її: якщо чужа людина проникне в родинну печеру, хтось із її близьких помре. Вона помирати не хоче і не бажає, щоб щось погане трапилось з Естеваном, а тому не може взяти мене до печери. Тут вона була непохитна. Естеван з нещасним виглядом розповів, що коли недавно пробував переконати її, вона проплакала дві доби. Я зрозумів, як серйозно вона дивиться на все це, і відмовився від свого наміру.
Я запитав, чи не могла б вона сфотографувати нам печеру, якщо ми навчимо її, як це зробити. Ні, сказала вона, так не можна, адже тоді чужі люди побачать на фото печеру, оголошену табу.
Отже, мене спіткала цілковита невдача. Ні на що вже не сподіваючись, я запитав, чи не могла б вона принести все з печери до хати, щоб ми могли сфотографувати фігурки в неї дома. На мій подив, вона відразу ж погодилась. Камені ми можемо фотографувати. Я ще більше здивувався, коли Естеван запропонував їй тимчасово скласти речі в печері в саду, яка має теж потаємний вхід, але не оголошена табу, тому її можна фотографувати. Жінка погодилась і на це, тільки щоб не виносити двох сторожів. Вони щиро засмутилися, коли я похитав головою і пояснив, що не треба переносити речі в сад, бо мені хотілось побачити саме справжню родову печеру. Кінець кінцем, ми домовились, що скульптури буде перенесено до хати, і коли все буде готове, мене повідомлять.
Подякувавши, я на прощання ще спитав, чи ці фігурки робив її батько. Вона відповіла, що батько допомагав робити деякі з них. Майже всі фігурки витесав її дід, який під час введення християнства на острові одержав ім'я Раймунді Укі. "Він помер, коли йому було сто вісім років. Вона пам'ятає, як дід учив її батька витісувати фігурки. Вона тоді була ще зовсім малою. Їй розповідали, що спочатку дідові допомагав "порадами" прадід. Коли почали складати в печеру камені, вона не знає, але там є деякі речі дуже давні, хоч більшість їх потрапила туди, коли жив дід.
Тепер ми знали, що принаймні одна з загадкових печер на острові Пасхи була чимось живим, а не просто замурованим складом, мертвонародженою скарбницею з часів перших міжусобиць. Печера дружини Естевана, можливо, була останньою з діючих, але водночас вона була першою, скарби якої почали потрапляти в чужі руки. Та коли молода пара зачинила за нами двері і ми опинились на вулиці, я відчув, що саме цю печеру мені ніколи не доведеться побачити.
Розділ VIII
У ПОТАЄМНІ ПЕЧЕРИ ОСТРОВА ПАСХИ
Якось перед заходом сонця ми, з Лазарусом поверталися верхи старою, зарослою травою дорогою з каменоломні Рано Рараку до табору в Анакені. Позад нас залишився вулкан, червоний у променях вечірнього сонця, а спереду розляглась усіяна камінням рівнина, на якій усе більше подовжувались тіні. І небо, і море застигли у вечірній тиші — все, здавалось, дихало спокоєм. Тільки дві карикатури верхівців якнайточніше повторювали наші рухи — це були наші довгі тіні. Мені знову здалося, ніби ми опинилися на місяці.
Враз я зупинився й оглянувся — до наших тіней приєдналася третя. Позад нас несподівано з'явився якийсь вершник. Блідий, довгов'язий, худий, він не зводив з нас похмурого, як сама смерть, погляду. Незнайомець безшумно зупинився в ту ж мить, що й ми, але варто було нам рушити далі, як третя тінь рухалась за нами по п'ятах. Було щось загадкове і в самій людині, і в її поведінці. Лазарус пробурмотів, що за нами їде брат дзвонаря. Перед цим він сказав Лазарусу, що коли той зуміє влаштувати його до мене на роботу, він працюватиме задарма. Від таких слів незнайомець став для мене ще загадковішим, і я не мав ніякого бажання брати до себе на роботу цю похмуру людину.
Я весь час відчував на собі його погляд; незнайомець не наближався до нас, коли ми притишували ходу, та варто було нам поїхати швидше, як він робив те ж саме. Краєчком ока я бачив тінь верхівця з конем, що кілометр за кілометром проводжала нас до самого табору. Та невдовзі сонце сховалось за вершину гори і всі тіні злилися в одну, перетворившися в ніч.
Лазарус вважав, що верхівець не чув нашої розмови. Я розповідав йому, що коли-небудь всі загублені печери й підземні проходи буде відкрито з допомогою спеціального апарата. Мої слова справили на Лазаруса величезне враження. Дорогою він показав мені чимало місць, де б такий прилад здався, бо в землі сховано багато печер, тільки вхід до них загублено. Він з острахом зауважив, що той, хто перший прийде на острів з таким апаратом, стане багатою людиною, навіть не виходячи за межі селища. Десь від північного його кінця до узбережжя під землею тягнеться потаємна печера завдовжки в триста метрів, яка належала одному з останніх королів. Колись якийсь остров'янин натрапив на неї і взяв звідти лише кілька величезних кам'яних наконечників для списів, але аку-аку почали його щоночі колоти й кусати, аж поки він не помер.
Вийшовши наступного ранку з намету, я відразу помітив худого, блідого незнайомця. Він нерухомо лежав на траві біля мого намету, але за вірьовкою, що відгороджувала табір, і не зводив з мене очей. Поліцаї Ніколас і Казіміро давно вже не охороняли табір, бо ніяких крадіжок не траплялось. Весь день я відчував, що худий остров'янин ходить за мною на певній відстані, як вірний пес, не говорячи й слова. Потім, коли вже всі в таборі спали, я знову побачив його: він сидів у темряві на мурі поблизу мого намету.
Вночі почалася страшна злива. Остров'яни були в захваті: запаси води в селищі скінчилися, і їм доводилось лазити по неї в печери та в заболочене озеро у великому кратері. Тепер, у самий розпал посухи, вода текла потоками, і для остров'ян це було ознакою "доброго щастя". Але в нас у наметах зробився справжній потоп. Після дощу колією, прокладеною джипом, з пагорба ринув шоколадного кольору бурхливий потік і перетворив глинисту долину, де був розташований табір, у справжнє озеро. Я прокинувся, почувши, як Анетта захоплено кричала по-полінезійєьки: "Дивись, мамо, дивись!" — і, сяючи з радості, показувала на свій горщик, що повільно кружляв між похідними ліжками. Я був, звичайно, не такий радий, тому що вода залила одяг, чемодани і все наше майно. Надворі клекотів бурхливий потік, а з наметів чулися сміх і лайка. Стеля на кухні впала, підставки для примусів наповнились водою, наче тазики, а довкола плавали різні продукти. Кок і стюард стояли в каші з борошна та цукру і ломом пробивали в підлозі отвір, щоб одвести воду в пісок. Фотограф рятував свої плівки й апарати, складаючи їх на ліжко, а матроси вичерпували з наметів воду відрами й глеками, ніби опинились на потопаючому кораблі. Ми швидко одвели воду од табору, прокопавши через дорогу рівчак і зробивши загату.
Серед цієї метушні із своєї сухої печери прийшли довговухі і, сяючи з радості, почали поздоровляти мене: це "добре щастя", тепер на острові надовго вистачить води для людей і для худоби. Навіть капітан був задоволений і повідомив мене, що на судні зібрано кілька тонн дощової води. Цистерна на прісну воду за одну ніч наповнилась по. вінця. Дощ послабив вітер і поклав край бурхливій погоді, що останнім часом не давала нам спокою.
А в печері довговухих лежав самотній чоловік і корчився від страшного болю. Тієї бурхливої ночі він ходив до своєї родинної печери і вперше виніс з неї камені. Я дізнався про його хворобу аж пізно вночі наступного дня, коли ми з лікарем повернулись від Естевана і його дружини.
Було вже далеко за північ. Перш ніж зайти до намету, я на мить спинився, милуючись силуетом щойно піднятого гіганта, що вирізнявся на тлі мерехтливого зоряного південного неба. Несподівано з темряви випірнув Лазарус, і з виразу його обличчя я здогадався, що сталося щось недобре. Він розповів, що брат дзвонаря, той. самий худий верхівець, лежить при смерті в печері Хоту Матуа. Чи не можна послати до нього лікаря?
Ми відразу зайшли до лікаря, який уже лаштувався залізти в спальний мішок, і всі троє поскакали через долину до печери.