Я добре підготований, проте треба вжити запобіжних заходів, яких не можна вжити, поки його справді не покличуть до трибуналу. Він ще не одержав по— відомлення, однак я знаю, що його покличуть на завтра й переведуть до Консьєржері. Я маю вчасні інформації. Ти не боїшся?
— Я покладаюсь на вас, — ледве відповіла вона,
— Так і треба. Покладайся цілком. Твоє невідання скоро скінчиться, моя люба; за декілька годин його повернуть тобі. Я забезпечив йому всяку охорону. Мені треба побачити Лоррі.
Він спинився. Близько чути було тяжкий стукіт коліс. Обоє вони добре знали, що це значить. Раз. Два. Три. Три вози проїхали з своєю страшною поклажею по м'якому снігу.
— Мушу побачитися з Лоррі, — повторив доктор, повернувши її в інший бік. Г
Старий джентлмен ще виконував свої обов'язки й ніколи не —покидав їх. Його самого и книги часто вимагали в справах конфіскованих, що ставали національною власністю. Що він міг урятувати для власників, він рятував. Не було на світі людини, яка краще пильнувала б того, що сховано було в Телсонів, і так уміла б мовчати.
Похмуре червоножовте небо и туман, що піднімався над Сеною, визначали, що смеркає. Було вже майже темно, коли вони дійшли до банку. Розкішні монсеньйорові палати були пошкоджені й спустошені. Над купою пороху й золи у дворі видно (було напис: "Національна власність. Єдина й нероздільна Республіка. Свобода, Рівність, Братерство або Смерть".
Хто то міг бути у м-ра Лоррі — власник дорожнього плаща тна кріслі, — що його не можна було бачити? Від якого нового гостя він вийшов схвильований і здивований, щоб обняти свою —улюбленку? До кого він, здавалося, повторював її тремтячі слова, коли піднісши голос і повернувши голову до дверей кімнати, з якої вийшов, сказав: "Переведений до Консьєржері и покликаний на завтра".
Розділ VI.
Т Р І Ю М Ф.
Страшний трибунал у складі п'ятьох суддів, громадського . обвинувателя й певного числа присяжних засідав щодня. Кож— . ного вечора вони видавали списки, що їх тюремники різних в'язниць читали своїм в'язням. "Ну, ви там, виходьте, послухайте вечірню газету!" — такий був звичайний жарт тюремників.
— Шарль Евремон, що прозивається Дарней.
Так нарешті починалася вечірня газета в ля-Форс.
Коли називали чиєсь ім'я, власник його виходив на те місце, дцо його призначено було для тих, кого викликали, як людина .відзначена Фатумом. Щарль Евремон, прозваний Дарней, мусів знати цей порядок, — він бачив, як сотні людей зникали таким .способом. Опухлий тюремник, який надів був окуляри, щоб читати, подивився через них, щоб упевнитись чи він став на своє місце, і читав список далі, спиняючись так само над кожним ім'ям. Там було двадцять три імення, однак обізвалось тільки двадцять, бо один із викликаних в'язнів помер у в'язниці и про нього забули, а двох уже було ґільиотиновано й так само забуто. .Список прочитано було в тій самій кімнаті з склепінням, у якій Дарней бачив зібраних в'язнів тієї ночі, коли його привели сюди.
Вони сказали тороплено одно одному декілька слів прощання й приязні; проте розлука була недовга: так було щодня, а товариство ля-форс готувало на цей вечір гру в фанти та маленький концерт. Вони стовпилися коло ґрат і проливали сльози; проте двадцять місць у проектованих забавках треба було заповнити, а недалеко вже був час замикати арештанські камери, коли в спільні кімнати й коридори спускали великих собак, які стерегли там цілу ніч. В'язні далеко не були такі байдужі й нечулі, — їх поведінка походила з тодішніх умовин. Так само, тільки з деякою тонкою різницею, яка :ь лихоманка чи пошесть, як відомо, спонукала деяких осіб без потреби бравувати Гільйотиною і вмирати від неї; і це не були хвастощі, а була це зараза дикого божевільства.
Переїзд до Консьєржері був короткий і темний; а ніч в її камерах, повних паразитів, довга й холодна. На другий день п'ятнадцять обвинувачених стали перед судом перш, ніж викликано було Дарнеєве ім'я. Всіх п'ятнадцять засудили, а судовий процес усіх разом тривав з півтори години.
Кінець-кінцем став перед судом "Шарль Евремон, прозваний Дарней".
Його судді сиділи коло столу в капелюхах з пір'ям; у інших на головах переважно були червоні шапки з вовни та триколірні кокарди. Серед публіки, що власне галасливо заправляла процесом, гучно коментуючи, похваляючи, попереджаючи й прискорюючи результат, більша частина чоловіків була озброєна різним способом; між жінками дехто мав ножі, дехто — кинджали,, деякі їли и пили, а деякі плели. Між цими останніми була одна, що тримала під рукою закінчене плетіння, проте вона працювала и далі. Вона сиділа в передньому ряду поруч з чоловіком, якого Дарней ні разу не бачив від того часу, як зустрівся з ним коло застави, — він зараз пізнав, що то був Дефарж. Він завважив, що вона раз чи двічі щось шепотіла йому на вухо й що вона, як здавалося, була його дружиною; проте, що особливо вразило його в цих двох постатях, так це те, що вони ні разу не поглянули на нього, хоч і сиділи зараз коло нього. Вони, здавалося, ждали чогось з упертою рішучістю й дивилися тільки на присяжних і більш ні на кого. Нижче президента сидів доктор Манетт у своєму звичайному скромному одягу. Оскільки в'язень міг запримітити, тільки він та м-р Лоррі серед чоловіків, що не зв'язані були з трибуналом, мали звичайний одяг і не засвоїли вбрання Карманьйолі.
Громадський обвинуватель обвинувачував Шарля Евремона, прозваного Дарнеєм, як аристократа й емігранта, якого життя, за силою декрета, що виганяв усіх емігрантів під загрозою^ смерти, мусить бути принесене в жертву Республіці. Не мало, значення, що декрет виданий вже після повороту його до Фракції. Він був тут, ось тут був і декрет; його взято у Франції й те-— пер вимагають його голови.
— Відтяти йому голову, — кричали присутні. — Він ворог Республіки. г
Президент подзвонив у дзвоника, щоб утихомирити ці крики й спитав в'язня, чи то правда, що він жив багато років у Англії?
— Безсумнівно, це так.
— В такім разі хіба він не емігрант? Як же він назве себе?
— Він не емігрант, як він сподівається, в розумінні ñ дусізакону.
— Чому ні? — хотів знати президент.
— Томущо він своєю волею зрікся титула й становища, що —були йому ненависні, і залишив свою батьківщину, — він покинув її раніш, ніж було в ужитку слово емігрант у тому значенні, як його розуміє трибунал, — щоб скорше жити з своєї власної праці в Англії, ніж з праці обтяженого французького народу.
— Які докази він має на це?
Він назвав імення двох свідків: Теофіля Габеля та Александра Манетта.
— Однак він одружився в Англії? — нагадав йому президент.
— Так, тільки не з англійкою.
— З французькою громадянкою?
— Так. З народження.
— її ім'я и прізвище.
— Люесі Манетт, єдина донька доктора Манетта, доброго лікаря, що сидить тут.
Ця відповідь мала щасливий вплив на присутню публіку. Захоплені викрики на честь усім відомого лікаря потрясли залю. Настрій публіки був такий примхливий, що безпосередньо за тим сльози полилися по деяких жорстоких лицях, які за хвилину перед тим так дивилися на в'язня, немов нетерпляче ждали того момента, коли можна буде витягти його на вулицю й там убити його.
Ці декілька кроків на своєму небезпечному шляху Чарлз Дарней зробив за порадою доктора Манетта. Той самий обережний порадник керував кожним його кроком і підготував кожен вершок на його дорозі.
Президент спитав, чому він повернувся до Франції саме тепер, а не раніш?
— Він не повернувся раніш,—відповів той,—просто тому, що у Франції він не мав ніяких засобів до життя, крім тих, що він їх зрікся; в той час, як у Англії він жив, даючи лекції з французької мови и літератури. Він повернувся тільки на пильне письмовне прохання французького громадянина, який писав йому, що його відсутність загрожує небезпекою його життю. Він повернувся, щоб урятувати громадянинові життя й посвідчити правду, не уважаючи на особисту небезпеку. Чи це ж провина в очах Республіки?
Натовп ентузіястично кричав: "Ні", а президент подзвонив у дзвоника, щоб заспокоїти. Проте натовп не слухав дзвоника й кричав далі: "Ні", аж поки не втихомирився своєю волею.
Президент спитав, як звати цього громадянина? Обвинувачений пояснив, що цей громадянин його перший свідок. Він упевнено покликався на листа цього громадянина, що його взято в нього коло застави й що, певна річ, повинен бути серед паперів, які лежали тепер перед президентом.
Доктор подбав про те, щоб він був там,— він запевнив і його, що він буде тут, — і в цій стадії судового процесу його було показано й прочитано. Громадянина Габеля покликали ствердити це, і він зробив так. Громадянин Габель обережно з незвичайною ввічливістю й чемністю зауважив, що, маючи силу ворогів Республіки, з якими мусить мати справу Трибунал, він, переобтяжений процесами, про нього трохи забув у в'язниці абатства; дійсно, він мабуть зник із патріотичних споминів Трибуналу — і тільки три дні тому його покликано до суду й звільнено, бо присяжні визнали, що він досить виправданий тим фактом, що з'явився сам громадянин Евремон, прозваний Дарней.
Потім допитували доктора Манетта. Його величезна особиста популярність та ясність його відповідів зробили велике враження. Він оповідав, що коли його звільнили від довгочасного ув'язнення, то обвинувачений був його першим приятелем; що обвинувачений залишався в Англії завсігди вірним і відданим його доньці і йому самому підчас їх вигнання; що він не був прихильний до аристократичної влади, навпаки, йому загрожувала страта, коли його обвинувачували як зрадника Англії й приятеля Сполучених Штатів. В міру, як доктор розкривав ці обставини незвичайно скромно, проте з справжньою силою істини й щирости, присяжні и натовп ставали заодно. Нарешті, коли він покликався на месье Лоррі, присутнього тут, англійського джентлме— на, що, як і він, був за свідка на тому англійському суді й міг усе це ствердити, то присяжні заявили, що вони вже чули досить і готові подати свої голоси, якщо президент погодиться прийняти їх.
Кожен голос (голосування було відкрите и індивідуальне) приймали гучними оплесками. Всі голоси були за в'язня і президент об'явив, що він вільний.
Тепер почалася одна з тих незвичайних сцен, що ними натовп справді задовольняв свою непостійність, або свої кращі поривання до великодушности й милосердя, а може вважав за якесь відшкодування супроти роздутого рахунку своєї страшної жорстокости.