Нанда прославився силою і мужністю, і слава його була подібна до чистобілого сяйва зимового місяця, а підставка для ніг віддзеркалювала блиск діадем підвладних йому численних володарів. За головного міністра в нього був Вараручі, що опанував усі шастри й проник в суть усіх речей. Його дружина Джая, яку він страшенно кохав, мала примхливу вдачу і частенько сварилася з ним через любовні незгоди. Нещасному Вараручі ніяк не вдавалось її уласкавити. Нарешті він спитав: "Скажи мені, люба, чим я можу тебе порадувати? Що ти захочеш, те я й зроблю". Вона йому на це відповіла: "Коли ти при повні поголиш собі голову і впадеш мені до ніг, то я зміню гнів на ласку!" І тільки-но чоловік уволив її волю, вона дуже зраділа.
А дружина самого Нанди, розгнівавшись, нічим не могла вдовольнитись. Він став благати її: "Кохана, без тебе я не можу й миті прожити. Я ладен упасти перед тобою на коліна, аби тебе власкавити". Вона йому відповіла: "Ось, якщо ти візьмеш у рот вуздечку, а потім, як я сяду тобі на спину і примушу тебе скакати, й ти іржатимеш, немов кінь, тоді я буду щаслива". Погодився на це раджа.
А вранці, коли цар увійшов до зали ради і побачив голомозого Вараручі, він спитав свого міністра: "Чого це ти, Вараручі, поголився з доброго дива?", а міністр йому й відповів:
"Муж усе ладен зробити, як його попросить жінка:
Хоч не кінь, заржати може, голову собі поголить". [231]
Так ось ти, лиходію, морське страховиську, такий самий раб своєї жінки, як Нанда й Вараручі!"
Караламукха їй на те сказав: "Слухай, Рактамукхо, хоч я й задумав проти тебе капость, але дуже прошу тебе, змилуйся наді мною, порадь, як мені житло своє відібрати?" Рактамукха мовила: "Ой, недоумку, я ж тобі все розтлумачила, а ти ніяк не розбереш.
Той, хто мудрих не послуха, пиховито їх зневажить,
Сам собі погибель знайде, як ото верблюд од лева".
Спитав Караламукха: "Як це?", і Рактамукха розповіла.
Оповідка п'ятнадцята
"В одному місті жив-був колісник на ім'я Мандаматі. Ніщо в нього не ладналось, і тому він купив верблюдицю та й заходився її годувати й напувати. Потім вона зійшлася з верблюдом, понесла і згодом у тяжких муках привела на світ верблюденя. День і ніч паслася верблюдиця в приміських гаях, смакуючи молодими пагінцями бамбука, манго, палаші і просто на очах повніла та кращала, її дитинча теж незабаром вигналося в могутнього верблюда. Мандаматі доїв верблюдицю і годував свою сім'ю, а на знак ніжності до верблюденяти повісив йому на шию дзвіночок.Принагідно колісник подумав: "Ой, чого це я займаюсь казна-чим? Я ж годую родину завдяки тому, що пасу верблюдицю. Мабуть, треба пошукати якогось іншого ремесла. Та й грошенят тоді підроблю!" От прийшов він якось додому і сказав жінці: "Знаєш, люба, що я надумався? На цих верблюдах можна добре розжитися. Якщо ти згодна, то позичмо в когось грошей, а я піду в країну Гурджару й куплю ще одну верблюдицю. Тільки ж ти гляди цих двійко, поки я повернуся". Потім колісник подався в Гурджару й привів звідтіля нову верблюдицю. Згодом у нього розвелося ціле стадо верблюдів, що принесло йому достаток. Пастухам, які стерегли худобу, він щороку давав по одній верблюдиці.
Верблюденята ходили пастися в навколишні гаї, скубли там ніжні пагінці й траву, тамували спрагу озерною водою, а надвечір, пустуючи, неквапом вертались додому. Але те, що вродилося найперше, не трималося гурту й завжди пихато чалапало позаду. Верблюди загомоніли: [232]
"Чого це дурне верблюденя від стада відбивається, та ще й теленькає своїм дзвіночком? Коли якийсь хижак наскочить, то йому лиха не минути!" Одного разу верблюди опинилися в густому лісі, а невдовзі, принаджений дзвіночком, прибіг туди лев і, побачивши верблюдів, пішов за ними назирці. Коли стадо спустилось до водопою, а потім дружно рушило додому, лев перетяв дорогу тому верблюденяті з дзвіночком, яке, плентаючись позаду, безтурботно підстрибувало та забавлялося. Тільки-но верблюд вийшов з лісу, лев накинувся на нього, вчепився зубами в шию і задушив його. Тому я й кажу:
Той, хто мудрих не послуха, пиховито їх зневажить,
Сам собі погибель знайде, як ото верблюд од лева".
Вислухавши все, Караламукха мовив: "Люба, Рактамукхо,
Метиковані на шастрах нам підказують, що дружба
Виника на сьомім кроці,— слухай, що я жду від дружби.
Хто дає поради іншим та добра їм лиш бажає,
Той ні в цім, ні в іншім світі не зазна тяжкого лиха.
Я тебе довіку шануватиму, тільки дай мені добру пораду:
Не така вже в тім заслуга — доброму добро зробити,
Мудрі тих найбільш шанують, хто добром на зло одвітить".
Рактамукха розсудливо сказала: "Ну, тоді, любий, тобі треба піти і вступити в бій з недругом, який зайняв твоє житло.
Якщо уб'ють — сягнеш небес, як будеш жить — одержиш дім,
Здобудеш тільки у бою котрусь — чи ту, чи ту з чеснот.
Недарма кажуть:
Перед могутнім ти схились, героя щиро пошануй,
Дай жебракові дещицю і мужність рівному яви".
Спитав Караламукха: "А як же це?", і Рактамукха розповіла. [233]
Оповідка шістнадцята
"Жив у якійсь лісистій місцевості дуже пронозливий і хитрий шакал Махачатурака. От колись, блукаючи лісом, він натрапив на тіло дохлого слона і хоч заходив до нього з усіх боків, прокусити твердої слонячої шкури не вдавалося. А тут саме й лев нагодився. Шакал, помітивши його, миттю розпластався, так що аж пучок його шерсті на голові торкнувся землі, і, молитовно склавши лапи, заволав до лева: "Я твій покірний слуга і заради тебе стережу цього слона. Зволь покуштувати його, повелителю!" Лев зиркнув на нього і проричав: "Еге, я ніколи не їм тієї істоти, якої сам не зборов! Дарую тобі цього слона!" Почувши таке, шакал радісно мовив: "Гідне діло, володарю, наділяти ласкою своєю підлеглих. Правду кажуть:Великий чоловік і в скруті
Не втратить гідності своєї —
І мушля навіть на кострищі
Не втратить білизни своєї".
По цих словах лев зник у хащах, а незабаром з'явився тигр, і шакал, побачивши його, подумав: "Ну ось, одного пройдисвіта спекався, упавши ниць перед ним, тепер якось треба цього спровадити! Але з таким героєм можна впоратися лише тоді, коли посварити його з кимось. Кажуть:
Там, де не діють заклики, ні умовляння, ні дари,
До сварки треба вдатися, щоб непокірного скорить.
Навіть той, кому притаманні високі чесноти, не може уникнути сварки. Сказано ж:
Як стулки в мушлі розщепить, то можна виявити в ній
Чудові, ніби божество, перлини бездоганних форм".
Після цих роздумів шакал підступив до тигра, витягнув шию і здивовано мовив: "Чого це ти, шановний, заліз просто в лащу смерті? Цього слона убив лев і приставив мене стерегти його, а сам пішов робити обмивання. Він мені суворо-пресуворо наказав: "Якщо сюди приблудиться тигр, ти нишком дай мені про це знати, і тоді я змушений буду вигнати з цього лісу всіх тигрів за те, що один заброда строщив слона, якого я вбив, і залишив самі недогризки. Віднині я матиму зло на тигрів!" Переляканий тигр став [234] просити шакала: "О сину щасливої матері, врятуй мені життя. Коли сюди повернеться лев, ти, будь ласка, не обмовся ні словом про те, що зі мною розмовляв",— і пустився навтьоки.
Тільки-но він зник з очей, як прибіг леопард, а шакал побачив його й подумав: "Ну, в цього ікла міцні. Спробую примусити його роздерти шкуру слона",— і звернувся до леопарда з такими словами: "О сину щасливої матері, чому це тебе так давно не видно, де ти пропадав? Ой, ти, я бачу, голодний! То будь моїм гостем. Он лежить слон, убитий левом, який призначив мене охороняти здобич. Так-от, поки повелителя немає, поласуй м'ясцем, а тоді тікай швидше". Леопард сказав на те: "Коли так, то не слід мені їсти цього м'яса, бо лише за життя можна зазнати радощів. Недарма кажуть:
Споживать голодний має їстівне, лиш то — пожива.
Перетравиться у шлунку, на добро людині піде.
Краще, поки живий, дремену я звідсіля!" — "Чого це ти такий нерішучий? — мовив шакал.— Відпочинь трохи, попоїж, а як він надійде, я тебе здалеку попереджу". Коли леопард наважився на це й роздер шкуру слона, шакал заторохтів: "О сину щасливої матері, він вже йде. Той лев наближається!" Плямистий з переляку накивав п'ятами, аж залопотіло! Та заледве Махачатурака став призволя-тись м'ясом, де не взявся другий розлютований шакал. Махачатурака побачив, що той йому рівня, і прочитав таку шлоку:
"Споживать голодний має їстівне, лиш то — пожива.
Перетравиться у шлунку, на добро людині піде".
Потім накинувся на нього, геть покусав гострими зубами й загнав його аж на край світу, а сам заходився наминати м'ясо того слона.
Отож і ти ворога свого, одного з тобою роду, переможи у битві і зроби так, щоб його й духу поблизу не було. Інакше він тебе при нагоді занапастить. Тому й кажуть:
Перед могутнім ти схились, героя щиро пошануй,
Дай жебракові дещицю і мужність рівному яви.
Від корів дарів чекаєм, просвітління — від брахманів,
Від жінок — кокетування, від рідні — підступних вчинків. [235]
А також
Ніжні, мов квітки, красуні, і смачної вдосталь їжі
В чужині, та горе в тому, що боїшся — родич зрадить".
Спитав Караламукха: "Та як же це?", і Рактамукха розповіла.
Оповідка сімнадцята
"Жив у невеличкому селищі рябий собака Чітранга. Якось там був страшенний голод; лихо спостигло людей зненацька, одна за одною вимирали сім'ї, і тому собаки та інші тварини порозбігалися звідтіль по всіх усюдах. Чітранга почув, що десь дають щедру милостиню і, охлялий від голоду, почвалав у чужий край та й приблудився до якогось міста. Там на подвір'ї одного господаря він, з ласки його доброї жінки, досхочу наїдався, та коли виходив за ворота, на нього накидалась ціла зграя тамтешніх собак і шарпала зубами за боки. Чітранга тоді й подумав: "Ой, нема нічого кращого за рідний край. Хоч там і голодно, але спокійно, ніхто на тебе не нападає. Піду я, мабуть, додому",— та й помандрував на батьківщину. Ось повертається він з чужини, а родичі його й питають: "Слухай, Чітранго, розкажи нам, як там на чужині? Що то за країна? Що там люди роблять? Що їдять? Як бавлять час?" Чітранга на те відповів: "Ну, що я вам розкажу?Ніжні, мов квітки, красуні, і смачної вдосталь їжі
В чужині, та лихо в тому, що боїшся завше зради".
Діставши таку пораду, Караламукха попрощався з Рак-тамукхою і поспішив до своєї домівки.