Вашій величності, згідно з пророкуванням гороскопа, призначена найблискучіша доля.
В очах молодого принца мимоволі сяйнув блиск, але він зараз же і погас в хмарі байдужості.
— Усі ці італійські оракули підлесливі, — сказав Генріх. — А коли говорять про підлесливість, говорять про неправдивість. Чи не пророкується там, що я буду командувати арміями?
І він зареготався. Але спостерігач, не такий зайнятий самим собою, як Рене, помітив би вимушеність цього сміху.
— Сір, — холодно сказав Рене, — гороскоп провіщає більше.
— Чи не провіщає він, що я на чолі якоїсь з тих армій здобуватиму перемоги?
— Більше, сір.
— Ну, — сказав Генріх, — побачите, що я буду завойовником.
— Сір, ви будете королем.
— Я, чорти б його взяли, — сказав Генріх, намагаючись побороти шалене биття серця, — а хіба ж я не король?
— Сір, мій друг знає, що обіцяє; ви не тільки будете королем, ви будете царювати.
— То, значить, — сказав Генріх тим самим насмішкуватим тоном, — вашому другові знадобилось десять екю золотом, так, Рене? Адже таке пророцтво дуже приємне для самолюбства, надто в теперішні часи. Ну, Рене, я не багатий, отже дам вашому другові п'ять екю зараз, а решту п'ять тоді, коли пророцтво справдиться.
— Сір, — сказала пані де Сов, — не забудьте, що ви вже обіцяли й Даріолі, не обтяжуйте себе занадто обіцянками.
— Пані, — сказав Генріх, — коли прийде той час, я сподіваюсь, що до мене ставитимуться, як до короля, і кожен буде задоволений, якщо я виконаю половину того, що обіцяв.
— Сір, — знову почав Рене, — я кажу далі.
— А, то це ще не все? — сказав Генріх. — Добре: якщо я буду імператором, я дам удвоє більше.
— Сір, друг мій приїхав з цим гороскопом з Флоренції, відновив його в Парижі, мав ті самі результати і довірив мені таємницю.
— Таємницю, що цікавить його величність? — жваво спитала Шарлотта.
— Я гадаю, — сказав флорентієць.
"Він підшукує слова, — подумав Генріх, нічим не допомагаючи Рене, — щось, певне, таке, про що важко сказати".
— Та кажіть же, — почала знову баронеса де Сов, — про що мова.
— Мова йде, — сказав флорентієць, зважуючи кожне слово, — з приводу чуток про отруєння, які вже давненько ходять при дворі.
Легке здригання ніздрів короля Наварського було єдиною ознакою зростання його уваги до несподіваного повороту розмови.
— І ваш друг флорентієць, — сказав Генріх, — знає про отруєння якісь новини?
— Так, сір.
— Як же ви довіряєте мені таємницю, коли вона не ваша, Рене, надто ж коли ця таємниця має таке значення? — сказав Генріх тоном найнатуральнішим, якого тільки міг прибрати.
— Цей друг хоче спитати поради у вашої величності.
— У мене?
— Що ж тут дивного, сір? Пригадайте старого солдата з Акціума, що попросив поради в своєму процесі у Августа.
— Август був адвокат, Рене, а я ні.
— Сір, коли мій друг довірив мені цю таємницю, ваша величність належали ще до кальвіністської партії і ви були першим її головою, а пан де Конде — другим.
— Що ж далі? — сказав Генріх.
— Друг цей має надію, що ви вживете всемогутнього впливу на пана принца де Конде і попросите його не ставитись до нього вороже.
— Поясніть, Рене, коли хочете, щоб я зрозумів, — сказав Генріх, не виявляючи й найменшої зміни ні в обличчі, ні в голосі.
— Сір, ваша величність зрозумієте все з одного слова: друг цей знає всі подробиці про спробу отруїти пана принца де Конде.
— Була спроба отруїти принца де Конде? — спитав Генріх з чудово удаваним подивом. — Он як, і коли саме?
Рене пильно подивився на короля і відповів:
— Тиждень тому, ваша величність.
— Якийсь ворог? — спитав король.
— Так, — відповів Рене, — ворог, якого ваша величність знаєте і який знає вашу величність.
— Правда, — сказав Генріх, — я, здається, чув щось про це, але не знаю подробиць, і ваш друг, кажете ви, хоче переказати їх мені?
— Принцу де Конде прислали пахуче яблуко, але, на щастя, коли яблуко принесли, у принца був його лікар. Він узяв з рук посланця яблуко і понюхав, щоб дізнатися про його запах та якість. Через два дні він поплатився за свою відданість чи необережність гангренозним опухом обличчя, крововиливом і язвою, що роз'їла йому все лице.
— На жаль, — відповів Генріх, — ставши на половину католиком, я втратив усякий вплив на пана де Конде; ваш друг помилився, звертаючись до мене.
— Але ваша величність могли б бути корисні моєму другові своїм впливом не тільки у принца де Конде, а й у принца де Порсіана, брата отруєного.
— Ну, — сказала Шарлотта, — знаєте, Рене, від ваших історій тхне страхом. Ваші прохання не до речі. Уже пізно, розмови ваші похоронні. Ваші парфуми кращі від них.
І Шарлотта знов простягла руку до коробочки з опіатом.
— Пані, — сказав Рене, — перш ніж пробувати опіат, вислухайте, які страшні речі можуть учинити за допомогою його злі люди.
— Рене, ви сьогодні справді в якомусь похоронному настрої, — сказала баронеса.
Генріх насупив брови, але зрозумів, що Рене йде до якоїсь мети, — до якої саме, він ще не здогадався, — і вирішив вести до кінця розмову, яка збудила в ньому такі тяжкі спогади.
— А ви, — сказав він, — знаєте також А подробиці про отруєння принца де Порсіана?
— Так, — сказав Рене. — Довідались, що він залишає коло постелі щоночі горіти лампу; отруїли оливу, і він задихнувся від отруйного запаху.
Генріх зчепив свої вогкі від поту пальці.
— Якщо так, — промурмотів він, — той, кого ви звете своїм другом, знає не тільки подробиці про ці отруєння, але й того, хто вчинив їх.
— Так, і тому він хотів би дізнатися у вас, чи маєте ви вплив на принца Порсіана, який лишився живий, і чи не могли б просити його дарувати вбивці смерть його брата.
— На жаль, — відповів Генріх, — зостаючись іще наполовину гугенотом, я не маю ніякого впливу на пана принца де Порсіана; ваш друг помилився, звертаючись до мене.
— Але якої ви думки про настрої принца де Конде і пана де Порсіана?
— Як мені знати їх настрої, Рене? Бог, якого я знаю, не дав мені здібності читати в серцях.
— Ваша величність можете спитати про це у себе самих, — сказав спокійно флорентієць. — Чи не було в житті вашої величності події такої тяжкої, яка могла б стати спробою для милосердя, такої сумної, яка могла б бути спробним каменем для великодушності?
Слова ці були вимовлені тоном, який змусив здригнутися навіть Шарлотту: в них був такий прямий натяк, що молода жінка відвернулася, щоб не видно було, як вона почервоніла, і щоб не зустрітись поглядом з Генріхом.
Генріх зробив неймовірне зусилля над собою; він надав байдужого виразу своєму обличчю, яке стало було погрозливим, коли флорентієць вимовив свої слова, і, змінивши благородну синівську скорботу, що стискала його серце, невиразною замисленістю, сказав:
— Тяжкої події в моєму житті... Ні, Рене, ні, від юнацтва мого залишились у пам'яті тільки пустощі та безтурботність, що чергувалися з більш-менш жорстокими нестатками, які накладаються на всіх природними неминучостями або спробами, що йдуть від бога.
Рене теж затамував своє занепокоєння, пильно стежачи то за Генріхом, то за Шарлоттою, ніби намагаючись викликати його і стримати її, бо Шарлотта, щоб приховати замішання від цієї розмови, узялася до свого туалету і простягла руку до коробочки з опіатом.
— Ну, коли б ви були братом принца де Порсіана або сином принца де Конде, і коли б отруїли вашого брата або вбили вашого батька...
Шарлотта злегка скрикнула і знову піднесла опіат до уст. Рене побачив її рух, але на цей раз не спинив її ні словом, ні жестом, тільки скрикнув:
— В ім'я неба, відповідайте, сір: сір, коли б ви були на їх місці, що б ви зробили?
Генріх зібрав свої думки, обтер тремтячою рукою лоб, на якому проступило кілька крапель холодного поту, і, випроставшись на весь зріст, відповів серед повного мовчання, яке переривалось тільки диханням Рене та Шарлотти:
— Коли б я був на їх місці і був певен, що стану королем, тобто представником бога на землі, я вчинив би як бог: простив би.
— Пані, — скрикнув Рене, вириваючи опіат з рук у пані де Сов, — пані, віддайте мені коробочку; мій хлопець, я бачу, помилився, принісши її: завтра я пришлю вам іншу.
XXIII. Новонавернений
Другого дня мало відбутись полювання з псами в Сен-Жерменському лісі.
Генріх наказав, щоб на вісім годин ранку йому осідлали невеликого беарнського коника, якого він збирався подарувати пані де Сов, але спершу хотів випробувати сам. О восьмій без чверті кінь був поданий. Тільки пробило вісім, Генріх вийшов.
Гордий і гарячий, не зважаючи на свій невеликий зріст, кінь помотував гривою і бив копитом землю. Було холодно, і легенька ожеледь вкривала двір.
Генріх намірився піти через двір до конюшні, де дожидався його конюх з конем, і коли він проходив повз швейцарського солдата, що стояв на варті при воротях, той віддав йому честь зброєю, сказавши:
— Хай бог боронить його величність короля Наварського!
Почувши вітання, а особливо голос, що промовив його, беарнець здригнувся.
Він повернувся і ступив крок назад.
— Де Муї! — пробурмотів він.
— Так, сір, де Муї.
— Що ви робите тут?
— Шукаю вас.
— Чого ви хочете від мене?
— Мені треба поговорити з вашою величністю.
— Нещасний, — сказав король, наближаючись до нього, — чи ти не знаєш, що ризикуєш головою?
— Знаю.
— І що ж?
— І от я тут.
Генріх злегка зблід, розуміючи, що поділяє небезпеку, на яку наражав себе запальний молодий чоловік. Він занепокоєно озирнувся навколо себе і відступив удруге так само швидко, як і вперше.
Він помітив коло вікна герцога д'Алансона.
Зараз же змінивши манеру поводитись, Генріх узяв мушкет із рук де Муї, що стояв, як ми вже сказали, на варті, і, удаючи, ніби перевіряє його, сказав:
— Де Муї, ви, звичайно, не без дуже серйозних причин полізли у вовчу пастку?
— Звичайно, сір. От уже тиждень я пристерігаю вас. Учора тільки я дізнався, що ваша величність маєте спробувати цього коня, і став на варті при Луврських воротях.
— Але де взявся на вас цей костюм?
— Капітан відділу протестант і мій друг.
— Візьміть мушкет, верніться до своїх обов'язків. На нас дивляться. Вертаючись, я постараюсь перекинутись з вами словом; якщо ж я сам не заговорю, не затримуйте мене. Прощайте.
Де Муї знову почав ходити розміреним кроком, а Генріх пішов до коня.
— Що це за гарненька тварина? — спитав з вікна герцог д'Алансон.
— Я збираюсь попробувати цього коня сьогодні, — відповів Генріх.
— Але це кінь не для чоловіка.
— Його й справді призначено для вродливої дами.
— Стережіться, Генріх, не зробіть нескромності; адже ми побачимо ту даму на полюванні, і якщо я не знаю, чий ви рицар, то знатиму принаймні, чий ви конюх.
— Е, ні, ви цього не знатимете, — сказав Генріх з своєю удаваною добродушністю, — ця прекрасна дама сьогодні не зовсім здорова і не зможе вийти.
І сів у сідло.
— А, — сказав герцог д'Алансон, сміючись, — бідна пані де Сов.
— Франсуа, Франсуа, ви самі нескромні!
— Що ж таке з прекрасною Шарлоттою? — почав знову герцог д'Алансон.
— Доладу не знаю, — сказав Генріх, пускаючи коня малим галопом і примушуючи його бігти манежним колом, — якась тягота в голові, так каже Даріола, — заціпеніння в усьому тілі, загальна слабість.
— А це не перешкодить вам бути з нами? — спитав герцог.
— Мені? Чому ж? — відповів Генріх.