Стривай, знаєш що, жінко, зараз же відведи його на гору, в його кімнату. Він так хоче спати, що валиться з ніг. А завтра о п'ятій йому треба вставати. Чуєш, малий! Рівно о п'ятій я тебе розбуджу.
– Добре, пане Рудик.
Та перше, ніж піти, Джек мусив іще витерпіти прощання з Лабассендром, котрий будь-що хотів хильнути чарку за його здоров'я.
– За твоє здоров'я, друзяко Джек, за здоров'я робітника! Я вас запевняю, діти мої, як тільки ви захочете, ви станете володарями світу.
– О, бути володарями світу – це для нас забагато, – відповів, посміхаючись, Рудик. – Тут аби знаття, що на старість матимеш власну хатину та клапоть землі поблизу моря, а на більше ніхто й не сподівається.
Поки вони сперечалися, жінки забрали Джека й повели його в дім. Оселя була невелика: на першому поверсі – дві кімнати, одна з яких називалася "залою" – її прикрашувало крісло та кілька великих морських мушель на каміні. Нагорі – ще дві таких самих кімнати. Шпалер не було, стіни часто білили вапном; у кімнатах стояли великі ліжка з балдахіном із старого, отороченого китицями ситцю в рожевих і блідо-голубих розводах. У Зінаїдиній кімнаті ліжко за давнім бретонським звичаєм було врізане в стіну на зразок відчиненої шафи. Кована залізом, різьблена дубова шафа, понавішувані скрізь малюнки на біблійні теми і чотки із слонової кості, з ракушок та американських зерен доповнювали інтер'єр. У кутку розмальована великими квітами ширма приховувала драбину, по якій можна було піднятися на антресолі – хистку комірчину, в якій мав жити учень.
– Я сплю ось у цій кімнаті, – сказала Зінаїда, – а ти спатимеш якраз у мене над головою. Але нехай це тебе не турбує, ходи там, хоч танцюй, я сплю як убита.
Хлопчику дали великий запалений ліхтар, він сказав "добраніч" і подерся драбиною на антресолі, власне, на горище, яке так розпікало сонце, що навіть цієї нічної пори там стояла нестерпна задушлива спека. Вузеньке віконце виходило просто на дах і майже не впускало свіжого повітря. Звичайно, спальня в Моронвалевій гімназії підготувала Джека до найгіршого житла, але там принаймні мучився він не сам. А тут не було ні Маду – бідного Маду! – ні будь-кого іншого. Він був зовсім самотнім в отій мансарді; у віконце виднілося тільки небо, де вона губилася у синяві, як човник у відкритому морі.
Джек дивився на похилу стелю, об яку вже вдарився раз головою, на лубочну картину, приколену до стіни чотирма кнопками, на робочий одяг, приготовлений йому на наступний день: широкі сині полотняні штани й блуза, міцно прошита в плечах, щоб не рвалася від різких рухів рук. Зім'ятий одяг, що лежав на ковдрі, здавався живою істотою, але такою стомленою, такою знесиленою, ніби вкрай виснажена людина звалилась на постіль, розкидавши руки й ноги.
Джек подумав: "Оце я. Оце таким тепер буду я!" Він зажурено дивився на свій майбутній образ, а тим часом знадвору до нього долітав гомін п'яних балачок, а з кімнати, що була під ним, – гостра суперечка між Зінаїдою та її мачухою.
Глухий і низький, мов чоловічий, Зінаїдин голос звучав невиразно, а в Рудикової дружини, навпаки, він був дзвінкий, співучий, і тепер у ньому бриніли сльози.
– О господи! Та нехай він їде! Нехай їде! – вигукнула вона із таким запалом, якого, судячи з її вигляду, від неї важко було чекати.
Після цього суворий і твердий Зінаїдин голос ніби пом'якшав. Потім жінки поцілувалися.
А в піддашку Лабассендр затяг один із старих сльозливих романсів, які так до вподоби робітникам:
До французьких берегів
Тихо ми пливемо.
Всі хором підхопили тягучий приспів:
Так, так,
Пливучи, співаємо,
І для нас
Вітер стих ураз.
Джек відчував, що він тепер у зовсім іншому, досі незнаному світі, з якого йому вже ніколи, нізащо не вирватись. І хлопцеві стало страшно, страшно через те, що все це таке далеке йому, що між ним і цими людьми не існує ніяких мостів, а довкола – чорна безодня. Лише думка про матір підтримувала і втішала його.
Мама!
Він думав про неї, дивлячись на всіяне зірками небо, на безліч золотих краплинок у синьому чотирикутнику свого віконця. Він довго лежав з розплющеними очима, будинок поринув нарешті у сон і тишу, та несподівано до Джека долинуло глибоке зітхання, схлипування, і він здогадався, що то плакала Рудикова дружина, стоячи біля свого вікна, і що цієї чудової ночі поряд з його болем не стихав ще чийсь біль.
II. Лещата
Серед ковальського цеху, просторого, високого, величного, наче храм, куди денне світло падає жовтими смугами, а темні кутки несподівано освітлюються вогнистими спалахами, до підлоги прикріплено величезний залізний верстат. Його рухливі щелепи раз у раз жадібно хапають розпечений червоний метал, що його кують молотами, розбризкуючи навколо вогнистий дощ іскор. То – лещата.
Навчання початківця починається завжди там, коло лещат. Повертаючи важкий гвинт із різьбою, що потребує набагато більшої сили, ніж сила дитячих рук, учень потроху знайомиться з інструментами у цеху, з тим, як кують і обробляють залізо.
Джек слугує лещатам! Хай би я цілих десять років шукав інший вислів, то й тоді не знайшов би, як точніше передати відчуття невимовного страху, нестерпної туги й неспокою, якими сповнює Джекову душу все, що його оточує.
Перш за все гуркіт, жахливий, оглушливий гуркіт від трьохсот молотів, що одночасно гупають по ковадлах, свист ременів і скрипіння обертових блоків; гомін людей, що працюють, не спиняючись і на хвилину: триста збуджених, голих до пояса чоловіків, у яких надсадно здіймаються і опускаються груди; задурманені, сп'янілі від сили, вони щось гукають хрипкими нелюдськими голосами, і здається, що в них от-от не витримають, порозриваються м'язи, зупиниться дихання. Вагонетки, навантажені розпеченим металом, котяться в цеху по вузькоколійках, вентилятори аж двигтять навколо горнів, роздмухуючи вогонь і ніби живлячи його теплом натруджених людських тіл. Все скрегоче, гримить, дзвенить, волає, гавкає. Здається, ти в грізному храмі невмолимого дикого ідола. На стінах рядами висить металеве начиння, схоже на знаряддя тортур: гаки, кліщі, обценьки. Зі стелі звисають важкі ланцюги. І все те тверде, міцне, величезне, грубе. А в глибині цеху, в густому, майже таємничому мороці, велетенський тридцятитонний копер, що трощить металолом, повільно ковзає між двома чавунними стояками – він оточений шанобливим поклонінням усього цеху, мов лискучий чорний Ваал цього похмурого храму, спорудженого на честь богів сили. Коли ідол озивається, усе навколо стрясає глухий потужний гуркіт, від якого хитаються стіни, стеля, земля, а в повітря вихором здіймаються залізні ошурки, окалина й пил.
Джек приголомшений. Він мовчки робить свою роботу, а навколо лещат, тримаючи залізні бруси з розпеченими кінцями, снують напівголі люди, спітнілі, волохаті, зігнуті, скорчені, самі чимось схожі на ті розм'якшені вогнем залізяки, що вигинаються й корчаться в їхніх руках. О, якби ота навіжена Шарлотта, перенісшись через гори, ріки й долини, могла раптом опинитися тут і на власні очі побачити серед оцього рою людей свою дитину, свого Джека, виснаженого, блідого, із залитим потом обличчям, якби вона могла побачити його худі руки із закасаними рукавами, розхристані на білих дитячих грудях блузу й сорочку, почервонілі через ядучий пил його очі й горло, який би обійняв її жаль і як карало б її сумління!
Так воно вже ведеться, що в цеху кожен має прізвисько; Джека через його худорбу прозвали Ацтеком. Та кличка дедалі більше приставала до колись гарненького білявого хлопчика, який поступово ставав звичайним позбавленим повітря заводським підлітком, виснаженим маленьким створінням з передчасно зачахлим тілом і змарнілим обличчям.
– Гей, Ацтеку, повертайся швидше! Гвинта закручуй! Та дужче! Ще наляж, хай тобі чорт!
То кричить Лебескам, "горб", чий голос чути навіть у цім урагані пекельного гуркоту. Чорний велет, якому Рудик довірив початкове навчання Джека, часом зупиняється, щоб дати йому пораду, показати, як потрібно тримати молот. Учитель брутальний, хлопчик незграбний. Учитель зневажає дитячу слабкість, учень боїться його страшної сили. Хлопчик робить те, що йому, велять, затискає гвинт, як тільки може. Але руки його позбивані, в пухирях, його лихоманить і на очі навертаються сльози. Інколи Джекові здається, :що він уже не живе, йому ввижається, що й він, сам, став часткою отого складного заводського начиння, що він лише маленька деталь серед інших деталей, якась невеличка, позбавлена свідомості й волі шестерня, що крутиться й дзижчить, поєднана з усім механізмом, приведеним в рух незримою таємничою силою, яку він віднині знає, якою захоплюється і якої боїться. Вона називається: "пара"!
Саме пара наплутала попід стелею всі оті шкіряні паси, які піднімаються, опускаються, перехрещуються і тягнуться до шківів, молотів, ковальських міхів. Саме пара приводить у рух копер і велетенські струги, під якими найміцніше залізо перетворюється у металеву стружку, тонку, як нитка, і закручену, як завите волосся. Саме пара освітлює кутки кузні снопами вогню, розподіляє силу і працю по всьому цеху. То її глухе шипіння і ритмічне двигтіння так вразили хлопчика в день приїзду, і йому здається тепер, ніби він і живе тільки нею й для неї, що через неї він не може вільно дихнути, став такою слухняною річчю, як ті машини, які вона рухає.
Яке жахливе життя, а надто після двох років цілковитої волі, що минули для нього у Вільшанику!
О п'ятій годині ранку дядько Рудик щодня гукав: "Егей, хлопче!" Майстрів голос лунав на весь дощаний будинок. Вони поспіхом з'їдали сніданок, сидячи край столу, випивали по склянці вина, яке наливала вродлива Клариса, ще навіть не причесавшись. А потім – в дорогу, на завод, де монотонно, невтомно гудів дзвін – "Ба-а-м, ба-а-м, ба-а-м..." – наче хотів розбудити не тільки острів Ендре, а й усі навколишні береги, води, небо і порти Пембоф та Сен-Назер. І тоді на вулицях, на подвір'ях, біля воріт цехів наростало шаркання ніг, здіймалася товкотнеча. Минали передбачені заводським розкладом десять хвилин, і прапор опускався униз, сповіщаючи тих, хто запізнився, що вхід до заводу для них закрито.