Більшу частину ночі я провів, без успіху намагаючись заснути, але врешті-решт залишив спроби, вибрався з ліжка, сів біля вікна й став дивитися на вогні Сеула: яскраве, мерехтливе та явно іноземне місто, немов із кінофільму. Мабуть, усі західні мандрівники в Азії — у Токіо, Пекіні, Гонконгу або Бангкоку — страждали після прибуття від подібних безсонних ночей, намагаючись упоратися з різницею в часі.
Мені вдалося поспати всього кілька годин, і вранці я насилу змусив себе піднятися. На мене чекав тридцятип'ятирічний корейський брокер Кевін Парк, який мав відвезти мене на зустрічі з представниками різних компаній.
Він попередньо домовився з кількома банками, девелоперською компанією та виробником автозапчастин. Різниця в часі та безсонна ніч перетворили всі зустрічі на каторгу. Я мало не щипав себе під столом, щоб не клювати носом. Важкий видався день.
До вечора я хотів звалитися в ліжко й забутися, але Кевін наполягав на тому, щоб відвезти мене на корейське барбекю. Він так старанно допомагав мені в підготовці цієї поїздки, що я не міг йому відмовити. Я випив у номері дві дієтичні коли, сполоснув обличчя холодною водою й спустився до нього у фоє готелю. У ресторані ми замовили пулькоги (смажену яловичину), пібімпап (суміш з рису, овочів й інших продуктів) та кімчі (квашені овочі). До кінця вечері я тільки й міг думати про те, як повернуся в готель і впаду на ліжко, але Кевін сказав, що зараз познайомить мене з колегами й ми разом хильнемо по чарці в найближчому караоке-барі. Це було вже над мої сили: Кевін з приятелями пропонували мені віскі "Джонні Вокер", співаючи по черзі пісні в караоке. Опівночі, коли в мене вже злипалися очі, він зглянувся й викликав таксі до готелю.
Наступного дня було ще більше зустрічей і ще більше їжі. Попри різницю в часі й перебір із гостинністю, я отримував величезне задоволення від того, що знову можу просто побути інвестиційним аналітиком і на якийсь час забути про важкі турботи, пов'язані з Росією.
Наприкінці дня я повернувся в номер, щоб перевірити повідомлення. Англійський мобільний зв'язок у Кореї не працював, тому мій офіс перенаправляв дзвінки та пошту до готелю. Прогортаючи в ліфті невеликий стос записок із залишеними повідомленнями, я помітив одне від Вадима: "Зателефонуй, щойно зможеш. Терміново".
Вадим ніколи не гарячкував, і якщо він каже терміново, значить, це справді терміново. Серце прискорено забилося, і я кинувся у свій номер, щоб зателефонувати Вадиму.
Він підняв слухавку після першого ж гудка:
— Білле, рано-вранці нам зателефонував судовий пристав із суду в Петербурзі. Він сказав, що є судове рішення проти однієї з наших російських інвесткомпаній і запитував, з ким він може обговорити погашення заборгованості.
Хоча ми й продали всі свої акції, інвестиційно-холдингові компанії в Росії залишалися й мали ще протягом трьох років звітувати до своєї остаточної ліквідації.
— Яке рішення суду? Про що він говорить?
— Я не знаю.
— Ти не знаєш, це хоча б реальна особа? — уточнив я. Цілком могло виявитися, що це чийсь невдалий жарт.
— Поки не знаю, але в жодному разі нам не слід ігнорувати цю ситуацію.
— Ні, звісно. Про яку суму йшлося?
Я подумав, що, можливо, залишився неоплаченим дрібний рахунок якоїсь кур'єрської компанії і якимось чином ця суперечка стала предметом судового розгляду.
— Сімдесят один мільйон доларів.
— Сімдесят один мільйон?! Вадиме, це ж божевілля! Що це все означає?
— Гадки не маю.
— Терміново знайди Едуарда та Сергія. Нам треба з'ясувати, що відбувається.
— Добре.
Тиждень, присвячений роботі над корейськими інвестпроєктами, на цьому було закінчено. Росіяни не здавалися.
Уся ця історія із судовим приставом була неймовірною. Звідки, дідька лисого, міг взятися позов? Хто за цим стоїть? Як вони можуть висунути вимоги на активи, які вже не в Росії? Не можуть! Чи таки можуть?
Я не міг зосередитися на Кореї. Треба було якнайшвидше повертатися до Лондона. Я зателефонував Кевіну, довго перепрошував, що не зможу прийти на вечерю, і попросив скасувати зустрічі.
Потім зв'язався з "Корейськими авіалініями" й зарезервував квиток на перший ранковий рейс до Лондона. Після довгого перельоту я попрямував на роботу, щоб зустрітися з Вадимом та Іваном. Ми влаштувалися в переговорній кімнаті, і вони розповіли мені, що сталося, поки я перебував у повітрі.
По-перше, рішення суду справді було. Едуард з'їздив поїздом до Петербурга, отримав і відзняв на цифру матеріали справи в суді. Вадим вийняв зі стосу знімок і поклав переді мною. Він показав одне слово:
— Ось тут ідеться про "Махаон".
"Махаон" була однією з інвестиційно-холдингових компаній фонду, що призупинили ділову активність.
— А ось тут вказана сума.
Вона була вказана в рублях, але я прикинув подумки курс й отримав приблизно сімдесят один мільйон доларів.
— Як могло так статися, що ми не знали про це? — суворо запитав я, вирішивши, що це, мабуть, якийсь колосальний недогляд з нашого боку.
— Сергій теж так подумав, — сказав Вадим. — Але поки Едуард їздив до Петербурга, Сергій зробив запит до державної бази даних юридичних осіб.
— І що? — спитав я з поганим передчуттям.
— "Махаон" вкрали, Білле, — видихнув Іван.
— Як це вкрали?! Як можна вкрасти цілу компанію?
Іван, який трохи знався на питаннях реєстрації компаній, відповів:
— Це не просто, але загалом незаконно перереєструвати компанію на іншу особу без відома власника можна, якщо шахрай має печатку компанії, справжні свідоцтва про державну реєстрацію та реєстрацію в податковому органі, а також статут та установчі документи.
То був як грім серед ясного неба.
— Це ті самі документи, які конфіскувало МВС, — тихо сказав я. — Коли вони обшукували офіс Джеймі.
— Саме так, — підтвердив Іван.
Він пояснив, що після цього "нові" власники могли робити з компанією все, що завгодно: керувати нею, ліквідувати, вилучати активи, змінювати розташування.
Тепер усе з'ясувалося. Ми стали жертвами того, що в Росії називають рейдерством. Зазвичай для цього залучають корумпованих міліціянтів, які фабрикують кримінальні справи, продажних суддів, які виносять протиправні рішення про арешт активів, та карних злочинців, які усувають будь-які перешкоди на шляху.
Це стало таким поширеним явищем, що ділове видання "Вєдомості" навіть публікувало розцінки на "послуги" рейдерів: накладення арешту на майно — п'ятдесят тисяч доларів; порушення кримінальної справи — п'ятдесят тисяч доларів; отримання судового рішення — триста тисяч доларів тощо. Єдиний спосіб успішно протистояти рейдерам — застосування жорсткої сили, але нам цей варіант не підходив.
Сергій всю ніч вивчав отримані документи, а наступного дня зателефонував і пояснив, як це стало можливим.
— "Махаон" і дві інші компанії вашого фонду перереєстрували на якусь компанію "Плутон", зареєстровану в Казані — столиці Татарстану.
— А хто володіє "Плутоном"? — запитав я.
— Такий собі на прізвище Віктор Маркелов. Його було засуджено за ненавмисне вбивство 2001 року.
— Неймовірно! — вигукнув я. — Отже, МВС робить нальоти на компанії, вилучає тонни документів і потім використовує вбивцю, щоб обманом перереєструвати наші компанії?
— Саме так усе й сталося, — підтвердив Сергій. — Ба більше, з використанням цих документів були підготовлені підроблені договори, згідно з якими вкрадена у фонду компанія нібито винна сімдесят один мільйон доларів якійсь фейковій компанії, з якою ви ніколи не вели справи.
— Божевільня якась... — видавив я.
— Зачекайте, це ще не все. Фальшиві договори було показано в суді, і якийсь адвокат, якого ви не наймали, з'явився на судове засідання, нібито для захисту вашої компанії. Щойно почалися слухання, він заявив про цілковити згоду з претензіями в розмірі сімдесяти одного мільйона.
Усе це мало огидний і незбагненний вигляд, але тепер хоч би стало зрозуміло. Події в голові з'єдналися в логічний ланцюжок, і я засміявся. Спершу тихо, потім на весь голос. Звичайно, у тому, що відбувалося не було нічого смішного, але я сміявся просто від полегшення, для розрядки. Усі спочатку мовчали, але потім приєднався до мене Іван, а за ним і Вадим.
Тепер ми точно знали, у чому полягає їхній план, і бачили, що він повністю провалився. Вони хотіли заволодіти активами фонду Hermitage, але їх там не було. Якщо вірити опублікованому прейскуранту на послуги рейдерів, то вони витратили мільйони на хабарі суддям, міліціянтам та чиновникам, а отримали дулю.
Не сміявся лише Сергій.
— Я думаю, ви рано радієте, Білле, — похмуро промовив він по гучному зв'язку. — Це не кінець історії.
— Про що це ви? — здивувався Вадим.
— Поки що не знаю, але... — пролунав голос Сергія крізь легке потріскування на лінії, — у російських історій завжди сумний кінець, щасливий кінець буває тільки в російських казках.
25. Високочастотні перешкоди
Цієї миті можна було просто облишити цю ситуацію, якби не одне "але": МВС не закривало кримінальної справи проти Івана.
Справу вели Кузнєцов і Карпов. Обидва були явно причетні до крадіжки наших компаній. Щоб з'ясувати роль цих людей, ми вирішили подати до російських органів заяву про порушення проти них кримінальної справи. Наша юридична команда працювала на межі можливостей, і ми звернулися по допомогу до Володимира Пастухова, того самого юриста, який переконав Вадима покинути Росію 2006 року.
Пастухов прибув до Лондона й облаштувався в переговорній кімнаті нашого нового офісу. Завдяки успішному старту фонду Hermitage Global нам більше не доводилося тіснитися в тимчасовому офісі в Ковент-Гарден, і ми перебралися у свіжовідремонтовану будівлю на Голден-сквер, що поряд з площею Пікаділлі.
Володимир обклався папками з документами й кілька днів усіх нас ретельно розпитував про деталі. Потім він почав складати докладну заяву про крадіжку наших компаній та створення фальшивих заборгованостей на гігантську суму. В окремому розділі він описав механізм шахрайства з використанням документів й електронних файлів, вилучених МВС під час обшуків під керівництвом Кузнєцова, які потім зберігалися в слідчого Карпова.
Поки Володимир працював над підготовкою наступальних скарг на корупціонерів, Едуард тримав оборону в Росії.