Пан, бач, не поладив з Кирилом Петровичем, а той і подав до суду — хоч часто він сам собі судія. Не наше холопське діло розбирати панську волю, а, їй-богу, даремно батечко ваш пішов на Кирила Петровича, батогом обуха не переб'єш.
— Так, видно, цей Кирило Петрович у вас робить, що хоче?
— А звісно, пане: засідателя, бач, він за ніщо має, справник у нього в попихачах. Пани з'їжджаються до нього на поклон, та й те сказати, було б корито, а свині будуть.
— Чи правда, що відбирає він у нас маєток?
— Ох, пане, чули таке й ми. Днями покровський паламар сказав на хрестинах у нашого старости: годі вам гуляти; ото вже прибере вас до рук Кирило Петрович. Микита-коваль і скажи йому: та годі, Савелійовичу, не смути кума, не баламуть гостей. Кирило Петрович сам по собі, а Андрій Гаврилович сам по собі, а всі ми божі та государеві; але ж на чужого рота ґудзика не нашиєш.
— Значить, ви не хочете перейти у володіння до Троєкурова?
— У володіння до Кирила Петровича! Господи, спаси й помилуй — у нього часом і своїм гірко приходиться, а дістануться чужі, так він з них не тільки шкурку, а й м'ясо здере. Ні, дай боже довгого віку Андрієві Гавриловичу, а коли вже бог його візьме, то не треба нам нікого, крім тебе, наш батечку. Не кидай ти нас, а ми вже за тебе станемо.— При цих словах Антон махнув батогом, смикнув віжками, і коні його побігли швидкою риссю.
Зворушений відданістю старого кучера, Дубровський замовк і поринув знов у роздуми. Минуло більше години, раптом Гриша пробудив його вигуком: "Ось Покровське!" Дубровський підвів голову. Він їхав берегом широкого озера, з якого витікала річка і вдалині звивалась між горбами; на одному з них над густою зеленню гаю височіла зелена покрівля і бельведер величезного кам'яного будинку, на другому—п'ятиверха церква і старовинна дзвіниця; навколо розкидані були сільські хати з їх городами й колодязями. Дубровський пізнав ці місця; він згадав, що на цьому самому горбі грався він з маленькою Машею Троєкуровою, яка була на два роки від нього молодша і тоді вже обіцяла бути красунею. Він хотів про неї запитати в Антона, але якась соромливість утримала його.
Під'їхавши до панського будинку, він побачив біле плаття, що майоріло між деревами саду. В цей час Антон ударив по конях і, піддаючись честолюбству, властивому і сільським кучерам як і візникам, пустився щодуху через міст і мимо села. Виїхавши з села, піднялись вони на гору, і Володимир побачив березовий гай і ліворуч на відкритому місці сіренький будиночок з червоною покрівлею; серце в нього забилося; перед собою бачив він Кістеньовку і бідну оселю свого батька.
Через десять хвилин в'їхав він на панське подвір'я. Він дивився навколо себе з хвилюванням невимовним. Дванадцять років не бачив він своєї батьківщини. Берізки, що при ньому тільки-но були посаджені біля огорожі, виросли і стали тепер високими гіллястими деревами. Подвір'я, колись прикрашене трьома правильними квітниками, між якими йшла широка чисто виметена дорога, перетворилося в некошений луг, на якому пасся спутаний кінь. Собаки були загавкали, але, пізнавши Антона, замовкли і замахали кошлатими хвостами. Двірня висипала з людських хат і оточила молодого пана з гучними виявленнями радості. Насилу він міг продертися крізь їхню запопадливу юрбу і вибіг на ветхий ганок; в сінях зустріла його Єгорівна і з плачем обняла свого вихованця. "Здрастуй, здрастуй, няню,— повторював він, пригортаючи до серця добру бабусю,— як батечко, де він? який він?"
В цю хвилину в залу ввійшов, насилу пересуваючи ноги, старик, високий на зріст, блідий і худий, у халаті й ковпаку.
— Здрастуй, Володько!—сказав він слабим голосом, і Володимир палко обняв батька свого. Радість занадто зворушила хворого, він ослаб, ноги під ним підломились, і він би впав, якби син не підтримав його.
— Чого ти встав з постелі,— говорила йому Єгорівна,— на ногах не стоїш, а туди ж пнешся, куди й люди.
Старого віднесли в спальню. Він силкувався з ним розмовляти, але думки плуталися в його голові, і слова не мали ніякого зв'язку. Він замовк і поринув у сон. Володимир вражений був його станом. Він примістився в йога спальні і просив залишити його на самоті з батьком. Домашні скорились, і тоді всі звернулись до Гриші і повели в людську, де й почастували його по-сільському, з усією можливою гостинністю, замучивши його розпитуваннями і вітаннями.
РОЗДІЛ IV
Де стіл був страв, труна стоїть.
Через кілька днів після свого приїзду молодий Дубровський хотів узятися до справ, але батько його був не в силі дати йому потрібні пояснення; у Андрія Гавриловича не було повіреного. Розбираючи його папери, знайшов він тільки перший лист засідателя і чорнову відповідь на нього; із цього не міг він дістати ясного уявлення про позов і вирішив чекати наслідків, надіючись на правоту самої справи.
Тимчасом здоров'я Андрія Гавриловича з кожною годиною гіршало. Володимир передбачав його близький кінець-і не відходив від старого, що цілком впав у дитинство.
Тимчасом визначений термін минув, і апеляція не була подана. Кістеньовка належала Троєкурову. Шабашкін з'явився до нього з поклонами й поздоровленнями і з проханням призначити час, коли бажано буде його високопревосходительству вступити у володіння новопридбаним маєтком — самому чи кому звелить він дати на те довіреність. Кирило Петрович зніяковів. З природи не був він користолюбним, бажання помсти завело його надто далеко, сумління його ремствувало. Він знав, в якому стані був його супротивник, давній товариш його молодості, і перемога не тішила його серце. Він грізно глянув на Шабашкіна, шукаючи, до чого причепитися, щоб його вилаяти, але не знайшовши достатнього до того приводу, сказав йому сердито: "Забирайся геть, не до тебе".
Шабашкін, побачивши, що він не в настрої, вклонився і поспішив піти собі. А Кирило Петрович, залишившись на самоті, став походжати туди й сюди, насвистуючи: "Перемоги грім лунає", що завжди означало в ньому незвичайне хвилювання думок.
Нарешті він звелів запрягти бігову дрожку, одягся тепліше (це було вже в кінці вересня) і, сам правлячи, виїхав з двору.
Незабаром забачив він будинок Андрія Гавриловича, і суперечливі почуття сповнили душу його. Задоволена помста і властолюбство заглушали до певної міри почуття благородніші, але останні нарешті перемогли. Він вирішив помиритися з старим своїм сусідом, знищити й сліди сварки, повернувши йому його власність. Полегшивши душу цим добрим наміром, Кирило Петрович пустився риссю до садиби свого сусіда і в'їхав прямо на подвір я.
В цей час хворий сидів у спальні біля вікна. Він пізнав Кирила Петровича, і жахливе збентеження відбилося на обличчі його: багровий рум'янець заступив місце звичайної блідості, очі спалахнули, він вимовляв нерозбірливі звуки. Син його, який сидів тут же за господарськими книгами, підвів голову і вражений був його станом. Хворий вказував пальцем на двір з виразом жаху і гніву. Він поспішно підбирав поли свого халата, збираючись встати з крісла, підвівся... і раптом упав. Син кинувся до нього, старий лежав без пам'яті і без дихання — параліч його розбив. "Швидше, швидше в місто по лікаря!" — кричав Володимир.— "Кирило Петрович питає вас", — сказав, увійшовши, слуга. Володимир кинув на нього жахливий погляд.
— Скажи Кирилові Петровичу, щоб він швидше забирався геть, доки я не звелів його вигнати з двору... іди геть!— Слуга радісно побіг, щоб виконати наказ свого пана; Єгорівна сплеснула руками. "Батечку ти наш,— сказала вона пискливим голосом,— занапастиш ти свою голівоньку! Кирило Петрович з'їсть нас".— "Мовчи, няню,— сказав у гніві Володимир,— зараз пошли Антона до міста по лікаря".— Єгорівна вийшла.
В передпокої нікого не було, всі люди збіглись на подвір'я дивитися на Кирила Петровича. Вона вийшла на ґанок і почула відповідь слуги, який доповідав від імені молодого пана. Кирило Петрович вислухав його, сидячи на дрожці. Обличчя його стало темніше ночі, він презирливо усміхнувся, грізно глянув на двірню і повільно поїхав вздовж двору. Він глянув і в віконце, де за хвилину перед цим сидів Андрій Гаврилович, але де його вже не було. Няня стояла на ґанку, забувши про наказ пана. Двірня гомінливо міркувала про цю подію. Раптом Володимир з'явився між людьми і уривчасто промовив: "Не треба лікаря, батечко помер".
Зчинилося сум'яття. Всі кинулись у кімнату старого пана. Він лежав у кріслі, на яке переніс його Володимир; права рука його звисала до підлоги, голова опущена була на груди, не було вже й ознаки життя в цьому тілі, ще не охололому, але вже спотвореному смертю. Єгорівна заголосила; слуги оточили труп, залишений на їхнє піклування, обмили його, одягли в мундир, пошитий ще в 1797 році, і поклали на той самий стіл, за яким стільки років вони служили своєму панові.
РОЗДІЛ V
Похорон відбувся на третій день. Тіло бідолашного старика лежало на столі, вкрите саваном і оточене свічками. В їдальні повно було дворових. Готувались до виносу. Володимир і троє слуг підняли труну. Священик пішов попереду, дяк супроводжував його, співаючи похоронні молитви. Хазяїн Кістеньовки востаннє перейшов за поріг свого дому. Труну понесли гаєм. Церква стояла за ним. День був ясний і холодний. Осіннє листя падало з дерев.
Виходячи з гаю, побачили кістеньовську дерев'яну церкву і цвинтар, затінений старими липами. Там спочивало тіло Володимирової матері; там біля могили її напередодні викопана була свіжа яма.
В церкві повно було кістеньовських селян, що прийшли віддати останню шану панові своєму. Молодий Дубровський став біля криласа; він не плакав і не молився, але обличчя його було страшне. Сумний обряд закінчився. Володимир перший пішов прощатися з тілом, за ним і всі дворові. Принесли віко і забили труну. Жінки голосно тужили, чоловіки зрідка втирали сльози кулаком. Володимир і троє тих самих слуг понесли її на цвинтар у супроводі всього села. Труну опустили в могилу, всі присутні кинули в неї по жмені піску, яму засипали, вклонились їй і розійшлися. Володимир поспішно пішов, усіх випередив і зник у Кістеньовському гаї.
Єгорівна від імені його запросила попа і весь причет церковний на похоронний обід, оповістивши, що молодий пан не має наміру на ньому бути, і таким чином отець Антон, попадя Федотівна і дячок пішки подалися на панський двір, розмірковуючи з Єгорівною про чесноти покійника і про те, що, очевидно, чекало його спадкоємця.