Дія третя
С ц е н а п е р ш а
Зала в замку Манфреда.
М а н ф р е д і Г е р м а н.
М а н ф р е д
Котра година?
Г е р м а н
Скоро сяде сонце.
Погожим обіцяє бути вечір.
М а н ф р е д
Ти все приготував мені у башті,
Як я казав?
Г е р м а н
Усе готове, пане.
Ось ключ і скринька.
М а н ф р е д
Добре. Можеш йти.
Герман іде геть.
Мир увійшов у неспокійну душу,
Незрозумілий досі й невідомий.
Якби не знав я, що з усіх химер
Достоту найоманливіші в світі –
Химери філософських побудов,
Що мудрість їх – лише порожні фрази
В учено-схоластичному жаргоні,
Здається, я повірив би охоче,
Що мрії про довершеність Калона
Уже здійснились і знайшов цей мир
Я у собі. Мій мир недовговічний,
Але його так хороше зазнати
Хоч раз єдиний. Дай-но запишу,
Що відчуття таке існує... Хто там?
Входить Г е р м а н.
Г е р м а н
Входить а б а т.
А б а т
Мир дому!
М а н ф р е д
Спасибі, отче! Хай для замка буде
Благословенням твій прихід нежданий.
А б а т
Дай Бог, щоб так було! Хотів би я
З тобою говорити наодинці.
М а н ф р е д
Залиш удвох нас, Германе!
Герман виходить.
Що скаже
Шановний гість?
А б а т
Скажу без передмов:
Мій сан і сивина, сусідство наше,
Хоч не були знайомі ми з тобою,
І те, що зичу я тобі добра,
Дають мені це право на розмову.
Пішли чутки, і дивні, і жахливі,
Які ганьблять те доблесне ім'я,
Котре повинен ти таким же, графе,
Залишити нащадкам.
М а н ф р е д
Говори.
Я слухаю.
А б а т
Ти, кажуть, осягнув
Гріховну, заборонену науку,
Вступив у спілку із синами пекла,
Із силою нечистою чортів,
Які блукають у долині смерті.
Спілкуєшся ти рідко із людьми,
Життя своє проводиш в самотині.
Чи справді усамітнення святе?
М а н ф р е д
Хто ці чутки по світу розпускає?
А б а т
Мої брати по вірі й благочестю,
Сусідній люд – твої васали навіть,
Що дивляться з неспокоєм на тебе.
Життя твоє тривожить нас усіх.
М а н ф р е д
Візьми його.
А б а т
Я мушу рятувати,
А не губити. Лізти я не хочу
Тобі у душу, та якщо чутки
Підстави мають, вір, іще не пізно
І помиритись з церквою і богом.
М а н ф р е д
Я вислухав. І ось що я скажу:
Хто б я не був, та між собою й небом
Ніяких посередників не хочу.
Якщо якісь устави я порушив,
То покарайте, пастире, мене.
А б а т
Я не про кару говорю, мій сину, –
Лише до покаяння закликаю.
Нехай карає небо. "Аз воздам", —
Сказав Господь, і я, покірний раб,
Услід за ним повторюю смиренно
Його завіти грізні.
М а н ф р е д
Отче мій!
Ні піст, ні покаяння, ні скорбота,
Ні молитов розпачливих слова,
Ні вічні муки совісті, що здатна
Без демонів, без остраху геєни
На неї обернути навіть небо, –
Ніщо із надр душі не здатне вирвать
Тяжкого усвідомлення гріхів.
Та кара, що злочинець накладає
На себе сам, жорстокіша й страшніша
Загробних мук.
А б а т
Я радий це почути,
Тому що все змінитися повинне
Надією на Божу благодать.
Дорогу до обителі блаженства,
Розкаявшись, усякий відшукає,
Коли він зійде з хибного шляху.
Початком же спасіння має бути
Свідомість, що надіятись потрібно.
Покайся – і усі твої гріхи,
Які я відпустити маю право,
Я відпущу, – чого навчить зумію,
Всього навчу.
М а н ф р е д
Коли Нерон у Римі,
Щоб на очах сенаторів, недавніх
Його рабів, уникнути ганебних
Смертельних мук, себе у груди вдарив
Кинджалом, то якийсь безвісний воїн
Заткнув плащем його смертельну рану,
Але Нерон того відсторонив
І з величчю сказав: "Занадто пізно!"
А б а т
До чого ти ведеш?
М а н ф р е д
На заклик твій
Покаятись – кажу: занадто пізно!
А б а т
Ніколи нам не пізно помиритись
З душею, а душі – із небесами.
Невже надії жодної нема?
Живуть же ті, що в небеса не вірять,
Хоча б якоюсь мрією земною,
Вчепившися за неї, мов плавець
За тріску, в сподіванні порятунку.
М а н ф р е д
Так, отче мій, і я леліяв мрії
Ще на зорі далеких юних днів:
Зробитись просвітителем народів,
Піднятись до небес – навіщо? Хтозна!
Можливо, щоб на землю впасти знову,
Але гірським могутнім водоспадом,
Що з висоти захмарної в безодню
Зривається і знову повстає
Туманами до неба, і на землю
Вертається дощем. – Усе пройшло,
І був це тільки сон.
А б а т
Але чому ж?
М а н ф р е д
Я стримати не міг себе; хто хоче
Підкорювати інших, має бути
І сам рабом; хто хоче, щоб його
Володарем непотріб визнавала,
Той догоджати кожному повинен,
Пролазити усюди, устигати
І бути безсоромним брехуном.
Я не бажав мішатися зі стадом,
Хоч міг у ньому бути вожаком.
Самотній лев, і я також один.
А б а т
Чому б не жить, не діяти інакше?
М а н ф р е д
Бо я постійно гребував життям.
Я не жорстокий; я – неначе вихор,
Самум пекучий, що живе в пустелі,
Кружляючи поміж її пісків
У дикому, безмірному безплідді.
Нікого не шукає він, та губить
Усе, що зустрічає на шляху.
Так жив і я; і тих, кого зустрів я,
Без гніву, без бажання загубив.
А б а т
На жаль, я починаю розуміти,
Що я допомогти тобі безсилий.
Та ти ще молодий. Можливо, я...
М а н ф р е д
Мій отче! Є особи, що старіють
Ще юними, що гинуть молодими.
Не випадкова зовсім їхня смерть.
Когось порок, когось науки гублять,
Когось – важкі труди, когось – нудьга,
Когось – хвороба, неміч, божевілля,
Когось – страждання духа й вічний сум.
Недуг останній, отче, найстрашніший:
Приймаючи всі форми й імена,
Він вимагає значно більше жертв,
Ніж вписано в зловісні списки Долі.
Вдивись у мене! Всі душевні муки
Пізнав я на короткому віку,
Хоча для мене досить і одної.
Тож не дивуйся ти, що я такий,
Дивуйся, що живу іще на світі.
А б а т
Послухай-но...
М а н ф р е д
Я поважаю, отче,
Твої роки й звання; я щиро вірю,
Що ти прийшов із наміром високим,
Але мені шкода твоїх зусиль.
Розмову припиняючи так різко,
Не хочу бути грубим; я щаджу
Тебе, а не себе. Тому – прощай!
Іде геть.
А б а т
Він стати міг довершеним створінням.
Багато сил у ньому, що могли б,
Якби їх розумніше скерувати,
Створить прекрасний образ; та тепер
Царює в ньому хаос: світло й морок,
Піднесені думки і темна пристрасть –
Усе перемішалося бурхливо,
Все в безладі; душа чи то дрімає,
Чи прагне руйнування: хоче він
Загибелі, та має врятуватись,
Бо безперечно гідний він спокути.
Мета висока виправдає засіб,
І я на все наважуся. За ним
Настійливо піду, хоч обережно.
С ц е н а д р у г а
Інша кімната.
М а н ф р е д і Г е р м а н.
Г е р м а н
Прийшов я, пане, як мені веліли,
Доповісти вам: сонце вже заходить.
М а н ф р е д
Заходить? Дай погляну.
Підходить до вікна.
О, світило!
Кумире споконвічної природи!
Великий боже первістків землі, –
Тих велетнів, які хвороб не знали,
Народжених від ангелів і дів,
Що сяяли небесною красою!
Володаре, боготворимий світом
Від перших днів творіння, що вдихнув
Захоплення в серця халдеїв древніх
І їх молитви щиросердні чув!
Обранець неземного, що явило
В тобі свій чистий образ на землі!
Ти, всесвіту вінець і осереддя,
Яке дає відраду усьому,
Що в цьому світі животіє долі!
Владико всіх стихій і повелитель
Усіх країн земних, що без вагань
Наклав свої печаті незнищенні
На зовнішність і дух підвладних смертних!
Ти, що встаєш з-за обрію, ідеш
По небосхилу і заходиш в славі!
Ти, що колись побачило мій перший
Дитячий погляд, повний здивування,
Прийми останній погляд і прощай!
Останній раз на тебе я дивлюся;
Вже не освітять промені твої
Того, кому фатальним подарунком
Зробилося дароване життя.
Та сонце сіло – час мій надійшов.
С ц е н а т р е т я
Гори. – Вдалині замок Манфреда. –
Тераса перед баштою. – Сутінки.
Г е р м а н, М а н у е л ь та інші слуги Манфреда.
Г е р м а н
Дивуюся я графу: стільки літ
Всі ночі він перебуває в башті
Без сну і відпочинку. Я там був,
Але того, що бачив, недостатньо,
Щоб зрозуміти, що він робить там.
Напевне, є кімната потаємна
У башті цій. Багато б я віддав,
Щоб зазирнути в неї!
М а н у е л ь
І даремно!
Задовольнися тим, про що ти знаєш.
Г е р м а н
Ти, Мануелю, старший за усіх
І міг би розказати нам багато.
Відколи в замку служиш ти?
М а н у е л ь
Давно.
Я був слугою ще у батька графа.
На нього він не схожий.
Г е р м а н
Це не рідкість.
М а н у е л ь
Я не обличчя маю на увазі.
Граф Сігізмунд був гордим, та простим.
Любив бенкети й битви, а не книги,
Любив людей – і ночі обертав
Не на сумне безсоння, а на свято.
Він не блукав ущелинами гір
І нетрями, як вовк, бо не цурався
Земних утіх і радощів.
Г е р м а н
Прокляття!
Ото були часи! Невже-то нам
Їх не вернути в ці старезні стіни,
Що виглядають так, немов вони
Щасливих днів ніколи і не знали?
М а н у е л ь
Хай спершу змінять власника. У них
Багато дуже дивного я бачив.
Г е р м а н
Будь ласка, хоч що-небудь розкажи!
Колись ти натякав, що біля башти
Щось трапилося дивне, пам'ятаю.
М а н у е л ь
Такий же вечір був тоді, як нині;
На Ейгері так само червоніла
Хмаринка і так само вітер дув;
Вже заливав своїм тремтливим сяйвом
Вершини снігові неповний місяць;
У башті був так само граф Манфред.
Що він робив, не знати, та була з ним
Та, що його мандрівки поділяла
І неспання опівночі: Астарта,
Єдина із усіх земних істот,
Кого на світі він любив, напевне,
Як родич, хоч і дальній...
Хто іде?
А б а т
Де граф?
Г е р м а н
Пішов у башту він.
А б а т
Постукай –
Мені потрібно говорити з ним.
Г е р м а н
Не смію я порушити у башті
Його самотність.
А б а т
Конче необхідно.
На себе я провину цю візьму.
Г е р м а н
Ви ж бачили його недавно.
А б а т
Годі!
Іди без заперечень.
Г е р м а н
Я не смію.
А б а т
Тоді без попереджень я ввійду.
М а н у е л ь
Стривайте, отче! Я прошу, не входьте.
А б а т
Але чому?
М а н у е л ь
Як буде ваша ласка,
То я усе вам зараз розкажу.
С ц е н а ч е т в е р т а
У башті.
М а н ф р е д
(один)
Вершини гір у місячному сяйві –
Картина дивовижна! Більш за все
Я ніч люблю, чий таємничий образ
Для мене ближчий образу людини;
У спогляданні спокою й краси
Чужих світів я осягаю мову.
Я пам'ятаю, – був я молодим
І мандрував, – колись такої ж ночі
Я оглядав руїни Колізея
У рештках імператорського Рима.
Дерева вздовж розвалених аркад,
Темніючи у синяві півночі,
Під вітром тріпотіли, і зірки
В руїни зазирали; десь за Тібром
Розгавкались собаки, а з палацу
Лунали довгі стогони сови
І наспіви далеких вартових
Із повіванням вітру долітали.
В проломах стін стояли кипариси,
Здавалося, що десь на горизонті,
А я від них насправді був не далі,
Ніж на політ стріли.