Він подивився на годинник. Стрілки показували одинадцять, годинник ще йшов. Напевне, час від часу він заводив його.
Подорожній почував себе спокійно і впевнено. Незважаючи на надзвичайну кволість, він не відчував болю. Йому не хотілося їсти. Думка про їжу навіть не приваблювала його, і все, що він робив, диктувалось розумом. Подорожній відірвав обидві штанини до колін і обмотав ними ступні ніг. Якимсь чудом його котелок уцілів. Треба напитись гарячої води, перш ніж розпочати важку, — він це передбачав, — мандрівку до корабля.
Рухи подорожнього були повільні. Він весь тіпався, як паралітик. Вирішивши назбирати сухого моху, він переконався, що не може звестися на ноги. Довгий час він намагався підвестися, але задовольнився тим, що поповз рачки. Раз він підліз зовсім близько до хворого вовка. Звір неохоче подався назад, облизуючи щелепи язиком, який, здавалось, не мав сили рухатись. Подорожній помітив, що язик у вовка не звичайного здорового червоного кольору, а жовтуватобурого і наче покритий шорсткою кіркою напівсухого слизу.
Випивши кухоль гарячої води, подорожній відчув у собі досить сили, щоб звестися на ноги і навіть іти, якщо тільки смертельно хвора людина може ходити. Майже кожної хвилини він мусив зупинятися і відпочивати. Його кроки були слабі й непевні, і такою ж слабою й непевною ходою брів услід за ним вовк; і за ніч, коли темрява оповила виблискуюче море, людина наблизилася до берега не більше як на чотири милі.
Цілу ніч подорожній чув кашель хворого вовка і час від часу мукання молодих карібу. Скрізь було життя, повне сили й здоров’я, і він знав, що хворий вовк тягнеться услід за ним в надії, що людина умре першою. Вранці, розкривши очі, подорожній побачив, що на нього дивиться вовк — з тугою і жадібно. Вовк стояв, похнюпивши голову і підгорнувши хвіст, наче бідолашний пес. Звір трусився від холодного ранкового вітру і безнадійно вищирив зуби, коли людина озвалася до нього не голосом, а якимсь хрипким шепотом.
Сонце світило ясно, і весь ранок людина, спотикаючись і падаючи, брела в напрямку до моря і корабля. Погода була розкішна. Стояло коротке бабине літо, властиве тим широтам. Воно могло тривати тиждень, а могло скінчитись і завтра чи післязавтра.
Після полудня подорожній натрапив на чийсь слід. Це був слід іншої людини, яка не йшла, а лізла рачки. Йому спало на думку, що то міг бути Білл, але ця думка його не зацікавила, не порушила тупої байдужості. Почуття й переживання вже залишили подорожнього. Не відчував більше болю. Шлунок і нерви ніби заснули. Але життя гнало його вперед. Він був дуже стомлений, але вмирати не хотів. І тому подорожній ще їв мохові ягоди й піскарів, пив гарячу воду й насторожено слідкував за хворим вовком.
Він пішов по сліду іншої людини і скоро побачив її кінець: кілька свіжообгризених кісток на мокрому поцяткованому лапами багатьох вовків моху. Тут же валялася зморщена торбинка з лосьової шкіри, така ж сама, як була і в нього, але роздерта гострими зубами. Він підняв торбинку, хоч вага її була занадто великою для його слабих пальців. Так, значить, Білл ніс цю торбинку аж до останку. Ха-ха! Оце б поглузувати з Білла. Він виживе й візьме торбину з собою на корабель, який стоїть на блискучому морі. Сміх подорожнього звучав хрипко й зловісно, ніби каркання ворони, і хворий вовк приєднався до нього, сумно виючи. Людина раптом замовкла. Як вона могла з Білла сміятись? Якщо це — Білл. Якщо ці кістки, такі рожево-білі й чисті, були колись Біллом!
Подорожній відвернувся. Ну що ж, Білл покинув його, але він не візьме золота Білла й не буде смоктати його кісток... "А Білл, напевне, зробив би так, якби все сталося навпаки", роздумував подорожній, шкутильгаючи далі.
Дійшов до невеличкого озерця. Нахилившись подивитися, чи немає в ньому піскарів, він раптом, ніби ужалений, відсахнувся назад. Подорожній побачив у воді своє відображення. Це страшне видовище вразило навіть його приспану чутливість. В озерці плавали три піскарі, але це озерце було таке велике, що нічого було й думати про те, щоб вичерпати воду. Після кількох невдалих спроб спіймати риб котелком, людина відмовилася від свого наміру, боячись, що від слабості може впасти в калюжу і втопитися. З цієї ж причини подорожній не наважився пуститися вплав річкою на одній із багатьох колод, принесених течією до піщаних мілин.
Того дня віддаль між ним і кораблем зменшилася на три милі; наступного дня — на дві, тому що тепер він повз рачки, так само як Білл. Наприкінці п’ятого дня до корабля лишалося ще сім миль, а подорожній не міг уже пройти й милі за день. Бабине літо ще тривало, і людина продовжувала лізти, час від часу втрачаючи свідомість, а позад неї весь час кашляв і хрипів хворий вовк. Коліна людини, як і її ступні, кровоточили, і хоч вона обмотала їх клаптями своєї сорочки, позад неї — на мохові і камінні — лишався червоний слід. Одного разу, озирнувшись, людина побачила, як вовк жадібно лизав її кривавий слід, і ясно уявила собі, який її чекає кінець, якщо тільки вона сама не заб’є вовка. І тут почалась трагедія — страшна трагедія боротьби за існування. Хвора людина плазувала, хворий вовк плівся за нею. Дві істоти волочили свої напівмертві тіла через пустелю, і одна чекала смерті другої.
Коли б це ще був здоровий, сильний вовк, людина примирилася б з своєю долею, але думка про те, що вона потрапить, як пожива, в черево цій огидній напівмертвій істоті, була людині противна. В ній ще залишилось почуття гидливості. Але людина знову почала марити, її знову мучили галюцинації, а світлі проміжки наставали рідше і на короткий час.
Одного разу подорожній прийшов до пам’яті від уривчастого дихання над самим його вухом. Вовк незграбно відскочив і, не втримавшись на ногах від слабості, перекинувся на спину. Це було смішно, але людина не розсміялась і навіть не злякалася. Подорожній уже був не здатний будь-що сприймати. Але його розум на мить прояснився, і він лежачи міркував. До корабля залишилось не більше чотирьох миль. Протерши очі, ніби застелені туманом, подорожній зовсім виразно побачив корабель, біле вітрило маленького човника, що нісся по блискучому морю. Але подорожньому ніколи не проповзти цих чотирьох миль. Він знав це і не відчував хвилювання. Знав, що йому не проповзти й півмилі, а все-таки подорожній хотів жити. Як можна вмерти після всього, що довелося перенести! Доля вимагала від нього занадто багато. І, вмираючи, він боровся зі смертю. Можливо, це було просто божевілля, але, будучи в самих пазурах смерті, він зневажав смерть і продовжував боротися.
Людина закрила очі і величезним зусиллям волі примусила себе зосередитись. Вона не хотіла піддаватись забуттю, яке заливало всі глибини її свідомості, наче морський приплив. Це мертвуще забуття набігало, як хвилі, і потроху затопляло все єство подорожнього. Часом він майже потопав у ньому, безпорадно борсаючись, а потім, спонукуваний якоюсь незрозумілою силою, знаходив в собі нові обривки волі і випливав на поверхню.
Людина непорушно лежала на спині і чула, як повільно наближається до неї хрипке дихання хворого вовка. Ближче й ближче... нескінченно довго... Але людина не ворушилась. Ось дихання вовка вже біля самого її вуха. Шорсткий, сухий язик тернув людину по щоці, наче наждачним папером. Вона рвучко простягнула обидві руки, у всякому разі, — хотіла простягнути. Пальці скарлючилися, як пазури, але ухопили повітря. Швидкість і впевненість потребують сили, а в людини цієї сили вже не залишилось.
Терпіння вовк мав жахливе. Але й терпіння людини було не менш жахливим. Півдня подорожній пролежав непорушно, перемагаючи непритомність і стежачи за кожним рухом істоти, яка хотіла його з’їсти і якою він сам хотів поживитися. Інколи хвилі забуття заливали подорожнього, і він бачив довгі сни, але й уві сні і наяву чекав, що ось-ось почує хрипке дихання і відчує дотик шорсткого язика.
Подорожній так і не почув дихання вовка, але із забуття його вивело доторкання шорсткого язика до руки. Він чекав. Вовчі ікла стиснули руку спочатку слабо, потім дужче. Вовк напружував останні сили, щоб загнати зуби в м’ясо, на яке він так довго чекав. Але людина також довго чекала, і її роздерта рука вхопила вовка за щелепу. І поки вовк безсильно захищався, а пальці людини так само безсило стискували його щелепу, до вовчої шиї простягнулася друга рука. Через п’ять хвилин людина всією вагою тіла навалилася на вовка. Рукам людини невистачало сили, щоб задавити вовка, але вона припала лицем до вовчого горла, і в роті було повно шерсті. Минуло ще півгодини, і людина відчула в горлі теплий струмінь. Відчуття було неприємне, таке, ніби в шлунок йому насильно вливали розтоплений свинець. Потім людина перевернулась на спину й заснула.
На китобійному судні "Бедфорд" було кілька членів наукової експедиції. З палуби вони помітили якусь дивну істоту на березі. Ця істота рухалась до моря. Вони не могли визначити, що то таке було, і, як люди науки, сіли в човен і попливли до берега. Вони побачили щось живе, але навряд чи можна його було назвати людиною. Воно було сліпе й непритомне. Плазувало по землі, наче якийсь дивовижний черв’як. Зусилля його здебільшого були марними, але воно намагалося-таки просуватися вперед і посувалося, може, зі швидкістю яких-небудь двох десятків кроків за годину.
Через три тижні, лежачи на ліжку китобійного судна "Бедфорд" і вмиваючи слізьми свої виснажені щоки, людина розповідала про те, хто вона така і що їй довелося пережити. Вона нескладно бурмотіла про свою матір, про сонячну Південну Каліфорнію та про обвитий квітами будиночок серед апельсинових гаїв.
Минуло ще декілька днів, і чоловік уже сидів за столом з членами наукової експедиції і офіцерами корабля. Він пожирав очима розставлені на столі їства, з неспокоєм слідкуючи, як їжа зникає в чужому роті, і його обличчя виражало глибоке розчарування. До нього повернувся здоровий розум, і все ж він ненавидів тих, що сиділи разом за столом, його мучив страх, що їжі невистачить. Він розпитував повара, юнгу і капітана про корабельні запаси. Усі заспокоювали його багато разів, але він не вірив і хитро пробирався в трюм, щоб переконатися на власні очі.
Помітили, що він товстіє.