Відтак він спустився, підняв картину і повісив її на стіну, замаскувавши отвір. Відійшов трохи і подивився.
Єдиний шанс, що поліція не здогадається відсунути картину, мізерний шанс, та все-таки...
Джефф відніс драбину до буфетної, сховав у ящик молоток. Треба випити. Пройшов до вітальні, налив віскі. В ту мить, як він підносив склянку до губів, несподіваний, настирний дзвінок телефона порушив тишу кімнати. Він випустив віскі, склянка розбилася вдрузки, рідина забризкала босі ноги.
Він дивився на телефон, серце калатало. Хто б це міг бути? Хто-небудь хоче зайти? Він нікого не запрошував сьогодні. Джефф був надто наляканий, щоб говорити по телефону. Він не відводив від телефона очей, не рухався. Телефон продовжував дзеленчати; звуки били по нервах. Він збагнув, що Донг Хам і дівчина теж, напевно, чують дзвінки. Вони, мабуть, зараз, як і він, стоять не рухаючись, дивляться одне на одного і дивуються, чому він не відповідає.
Дзвінки раптово припинились. Тиша, що настала, пригнітила його. Необхідно піти! Не можна залишатися жодної хвилини! Пізніше він повернеться, та зараз треба піти, щоб трохи заспокоїтися.
Він хутко піднявся по сходах, скинув шорти, помився під душем. Він не хотів відкривати шафу, надів сорочку і штани, котрі лежали на стільці. Порахував гроші і вразився, знайшовши в гаманці лише 500 піастрів. Він понишпорив у шухляді для хусток і знайшов ще стопіастровий папірець. "Сто чортів ! – подумав він. – Потрібні гроші". Гроші знадобляться, якщо він збирається покинути країну. В роті пересохло, коли він згадав, що по неділях закриті всі банки. Треба буде отримати по чеку в одному з готелів. Його досить добре знають в Сайгоні, і це буде неважко зробити.
Виходячи з кімнати, він враз згадав, що лишив діаманти в кишені шортів, така забудькуватість налякала його. "Я маю тримати себе в руках, – застерігав він себе, дістаючи з кишені конверт – Заради цих каменів я ризикую життям. Хіба можна піти, не взявши їх із собою?!"
Він розкрив конверт і подивився на діаманти. Побачивши їх, Джефф відчув приємне хвилювання і почувся значно краще.
Повернувшись до вітальні, він попорпався в шухляді письмового стола, відшукав пусту коробку з-під стрічки для друкарської машинки і поклав у неї діаманти. Трохи позволікав, милуючись їх блиском, і сховав коробочку до кишені. Потім розшукав чекову книжку і поклав її у портмоне. Пройшов у буфетну, і крізь щілини у ставнях подивився надвір.
Донг Хам сидів навпочипки біля дверей кухні, байдуже дивлячись на закриті ставнями вікна. Дівчини біля нього не було. Цікаво, куди вона поділася. Джефф пішов до вітальні і крізь ставні оглянув вулицю. Дівчина сиділа на протилежному боці вулиці.
Очевидно, вони щось запідозрили і з притаманним їм азійським терпінням вирішили чекати розвитку подій. Вони передбачили все: дівчина стежила за парадним входом, в той час, як старий охороняв задні двері.
Але тепер Джеффа це вже не турбувало. Піти з цього дому було необхідно за всяку ціну.
Він востаннє оглянув кімнату, взяв ключі від автомобіля, ключі від чорного входу, поштової скриньки і рушив до буфетної. Відсунув засув, відкрив двері, ступив у нерухому задуху вечірньої спеки. Вперто не помічаючи старого, зачинив двері, поклав ключа до кишені. Направляючись до гаража, кинув Донг Хаму:
– Повернуся пізно, обіду не треба.
Він завів машину. Червоний "доффін", що привабив його зручністю керування, Джефф купив відразу ж, коли приїхав до Сайгона. Він пригальмував, виліз з машини, відкрив ворота, відчуваючи на собі пильний погляд дівчини. Далі сів у машину і, не закриваючи воріт, швидко поїхав до центру міста.
2
Сем Уейд, другий секретар по питаннях інформації американського посольства, запаркував свій "крайслер" біля готелю "Мажестік" і через силу виліз із машини. Він постояв, дивлячись на розташований неподалік мініатюрний майданчик для гольфа, де в оточенні натовпу нероб з дивовижною майстерністю грали дві в'єтнамські дівчини.
Він подумав, що дівчата в їх блакитних накидках і білих штанях являли собою доволі привабливе видовище. Сем ніколи не переставав захоплюватися в'єтнамками. Їх принада вразила його, коли він півтора року тому вперше приїхав до Сайгона.
Сем Уейд був товстим лисіючим коротуном з червоним добродушним лицем. В роботі він не проявляв особливих здібностей, але його любили і підсміювалися над його пристрастю до жінок, та крикливо розмальованих гавайських сорочок.
Свіжопоголений, замилуваний своєю новою мультикольоровою сорочкою, Сем почувався на вершині блаженства. День він провів, катаючись на водних лижах. Через півгодини він мав зустрітися з юною китаянкою, з котрою домовився провести ніч. Словом, для Сема Уейда світ крутився у потрібному напрямку.
Він зайшов до порожнього бару готеля "Мажестік" і з насолодою опустився в крісло.
Вентилятор під стелею ліниво крутився в спекотному вологому повітрі. Бар поволі наповнювався. Сем замовив подвійну порцію віскі, запалив сигарету і випростав товсті коротенькі ноги.
Незабаром перед ним з'явилося віскі. Відкинувшись у кріслі, він спостерігав, як по вулиці проїжджали рікші-велосипедисти, проносилися мотоцикли, нескінченно тяглася низка в'єтнамців на велосипедах. Він відразу побачив, як з цього потоку виринув червоний "доффін" Джеффа і зупинився позаду його "крайслера".
Спостерігаючи за Джеффом, поки той перетинав вулицю і заходив у бар, Уейд помітив його заклопотаність і журбу. "З ним щось сталося, – подумав він. – Можливо він підхопив дизентерію?"
Зустрівшись з його поглядом, він підняв у знак привітання свою гладку руку. Його здивувало, що цей м'язистий здоров'як нерішуче тупцював на місці, наче не знав, підійти йому, чи ні. Врешті, поборовши свою нерішучість, Джефф підійшов, висунув крісло і сів.
– Здорово, Стів, – засміявся Уейд. – Що будеш?
– Шотландське віскі, – відповів Джефф, відшукуючи в кишені сигарети. – Якого біса ти надів таку сорочку?
– Не подобається? – з самовдоволеною усмішкою мовив Уейд. – Вона лякає навіть мене. – Він зареготав і замовив для Джеффа подвійну порцію шотландського віскі з содовою. – Сьогодні я не бачив тебе на річці.
Джефф неспокійно засовався у кріслі.
– Я не був там, – промовив він з робленою байдужістю. – А ти катався на лижах?
З його боку було помилкою заходити в бар. Слід було відразу пройти до конторки, виписати чек і поїхати. Треба пам'ятати, що в цьому барі завжди можна зустріти знайомих. Уейд відповів, що катався і пробурчав щось відносно бруду в річці. Джефф заледве слухав.
Помітивши, що ця тема не цікавить Джеффа, Уейд оголосив:
– На сьогоднішню ніч маю в запасі одну китаянку. Апетитну. Вчора познайомились. Якщо вона не підведе моїх очікувань, сьогодні у мене буде пекельна ніч.
Дивлячись на вгодованого, добродушного чоловіка, що розвалився навпроти нього, Джефф відчув поглинаючу душу ревність. У нього також очікується пекельна ніч, але геть в іншому, ніж в Уейда, сенсі. Протягом години він має вирішити, що йому робити, і від цього рішення буде залежати його життя.
– В цій бісовій глушині, – заговорив Уейд, – нема нічого радісного, якщо не рахувати дівчат і китайської їжі. Буду безмірно радий, коли поїду додому. Ці прокляті обмеження можуть загнати в домовину.
Слідкуючи за спрямуванням його погляду, Джефф поглянув у вікно і побачив двох поліцейських, що стояли біля входу в готель. Маленькі темношкірі люди в білих плащах, гостроверхих шоломах і з револьверами біля пояса. Вид їх викликав відчуття слабкості.
Цікаво, що б сказав Уейд, якби дізнався, що він убив Хоума і сховав труп у шафі для білизни?
– Я бачу, ти все ще їздиш на своїй малолітражці, – донісся до нього голос Уейда. Він не чув нічого, про що вже, видно, давно говорив цей товстун. – Вона влаштовує тебе?
Джефф спробував відігнати думки, що терзали його.
– Цілком, – відповів він. – Щоправда, підводить дроссель, адже автомобіль був не новий, коли я його купив.
– Малолітражка зручніша при парковці, однак мені подавай велику машину, – зауважив Уейд і поглянув на годинника. Була за три хвилини сьома. Він піднявся і постояв біля Джеффа, розмірковуючи про те, що могло схвилювати цього хлопця. Джефф видавався таким чужим, відстороненим, далеким. Зараз він не скидався на звичного Джеффа, з яким приємно було посидіти за пляшкою.
– У тебе все гаразд, Стів?
Джефф сердито зиркнув. Неприємне запитання налякало його.
– Все гаразд, – відповів він.
– Бережись дизентерії, – кинув Уейд. – Я маю йти. Обіцяв пригостити дівчину. Зустрінемося, старина.
Як тільки Уейд віддалився, Джефф витяг чекову книжку і виписав чек на чотири тисячі піастрів.
Він підійшов до конторки і спитав клерка, чи зможе він оплатити чек. Клерк – симпатичний в'єтнамець – чемно попросив його почекати. Він закрився в кабінеті управляючого, за хвилину з'явився і з усмішкою протягнув Джеффу вісім банкнотів по п'ятсот піастрів кожен.
Джефф відчувши полегшення, подякував клерка і засунув банкноти в портмоне. Сівши в машину, він поїхав на Ту До і зупинився біля готелю "Каравелла". Зайшов і запитав клерка, чи зможе він оплатити йому чек. Місцевий клерк також знав Джеффа, і знову отримання чотирьох тисяч не зайняло багато часу.
Виходячи з готелю, Джефф несподівано зупинився, відчувши, як судомно забилося його серце.
Біля червоного "доффіна", спиною до Джеффа, стояв поліцейський і уважно розглядав автомобіль. Всього кілька годин тому схожа подія просто б розсердила Джеффа, він підійшов би до поліцейського і дізнався, що йому треба. Та нині малюк у білому плащі настільки наполохав Джеффа, що лише з неймовірним зусиллям він вгамував у собі бажання втекти.
Джефф не рухався, слідкуючи за поліцейським, котрий підійшов до машини спереду і поглянув на номер. Потім він рушив далі по вулиці і оглянув другу машину.
Джефф зітхнув з полегшенням. Він спустився до машини, відімкнув замок, опустився на сидіння. Поглянув на годинника: двадцять п'ять хвилин на восьму. Він розвернувся і поїхав до ріки, проминувши клуб "Найтігью", на терасі якого пили коктейлі, спрямувався до порту. За мостом він зупинився біля невеликого саду. В цей час сад був обезлюднений, якщо не рахувати двох в'єтнамців – хлопця і дівчину, котрі обіймалися на лавці під деревом.