Адже у них теж були канікули, і їм не хотілося псувати собі кров, розбираючи мої каракулі. Все чого від мене вимагалося, — кожного ранку сідати за письмовий стіл і сидіти, приклеївшись задом до стільця, до обіду.
Толку від цього було нуль. Я заповняв сторінки проклятого зошита малюнками і кресленнями одне другого як маячіння. Мені не було нудно, просто все одно. Бути тут або десь іще, думав я, яка різниця? І іще я думав: бути чи не бути, тут чи ніде, яка різниця? (Як бачите, у математиці я дуб дубом, зате з філософією справи куди як кращі!)
Після обіду я ходив на пляж з мамою або з татом, але ніколи з обома разом. Це теж входило в їх канікули: відпочивати один від одного. Словом, щось не те відбувалася між моїми батьками. То якісь натяки, зауваження, кпини, після яких в будинку панувало гробове мовчання. Наша сімейка кожного ранку вставала не з тієї ноги. А я мріяв, щоб за сніданком було весело, як у рекламі: "Йо-о-огурт-ти "Е-е-ерман!" Але, як кажуть, мріяти не шкідливо. Коли прийшов час пакувати валізи і прибирати будинок, я відчув, як всі видихнули з полегшенням. Ідіотизм. Витратити купу грошей, їхати у таку далину, щоб всю дорогу рватися додому… Скажете, не ідіотизм?
Мама дістала із схованки свої підсвічники, а я – свої гроші. (Тепер можу сказати: я згорнув їх у трубочку і засунув у ствол автомата мого старого "екшн-мена"!) Папірці пожовкли, і в животі у мене знову занило.
Словом, пішов я в колеж Жан-Мулен.
Я видався не найстаршим у класі і навіть не найтупішим. Особливо я не напружувався. Сидів у куточку, помовчував і уникав попадатися здоровенним лобам-верховодам. Про шкіряну куртку прийшлося забути: навряд чи я довго проносив би її тут… Мене більше не нудило так від школи – по тій простій причині, що я ніби і не в школу ходив. Мені здавалося, я ходжу на майданчик молодняка, де з ранку до вечора розважається дві тисячі звірят. Я поринав у сплячку. Приходив у жах від того, як деякі однокласники розмовляли з учителями. Намагався менше висовуватися. Рахував дні.
В середині вересня мамин терпець урвався. Вона не могла більше виносити відсутності у моєму класі вчителя французької (чи вчительки, я так і не дізнався!) Не могла більше виносити мого словникового запасу, казала, що я тупію з кожним днем. Що мені час сіно жувати. Вона не розуміла, чому мені ніколи не ставлять оцінок, і впадала в істерику, коли приходила за мною о п'ятій вечора і бачила, як мої однолітки курять травку під аркадами торгової галереї.
Коротше, в домі знову скандал. Скандаліще. Сльози, воплі і соплі річкою. І як підсумок – пансіон.
Просперечавшись цілий вечір, мої батьки за взаємної згоди вирішили відправити мене в пансіон. Супер.
Всю ніч я стискав зуби.
Назавтра була середа. Я пішов до бабусі і діда. Бабуся посмажила молоду картоплю, як я люблю, а дід Леон все хотів мені щось сказати і не насмілювався. Ситуація та настрій були як на похованні Після кави ми пішли до нього у закуток. Дід сунув у рот сигарету, але не запалив.
— Я кидаю, — сказав він. – Не заради свого здоров'я, сам розумієш, тільки заради моєї зануди-дружини…
Я посміхнувся.
Потім дід попросив мене допомогти йому пригвинтити петлі до дверцят; і ось тоді-то, коли у мене повністю були завантажені і руки і голова, він заговорив зі мною, м'яко так, лагідно:
— Грегуар?
— Так.
— Тебе, я чув, в пансіон відправляють?
— …
Я мовчав. Не хотів розпускати нюні, як того разу, не маленький.
Він забрав із моїх рук створу, яку я тримав, відклав її в сторону і взяв мене за підборіддя, щоб я подивився на нього.
— Послухай мене, Тотоша, послухай добре. Адже я знаю більше, ніж ти думаєш. Я знаю, як ти ненавидиш школу, і, що діється у тебе вдома, теж знаю. Тобто не те щоб знаю, але здогадуюсь. Я маю на увазі твоїх батьків… Уявляю, як тобі доводиться…
Я кусав губи.
— Грегуар, повір, я хочу тобі добра, адже це була моя ідея з пансіоном, це я заронив її в голову твоєї мами… Не дивись на мене так. Для тебе ж буде краще на деякий час поїхати, розвіятися, побачити щось нове. А то батьки тобі зовсім дихати не дають. Ти їх єдиний син, все, що у них в житті є, світло у віконечку. Вони самі не розуміють, як сильно тобі шкодять тим, що забагато від тебе чекають. Ні, не розуміють… Їм би спочатку особисті проблеми вирішити, перш ніж на тебе напосідати. Я… Ох, ні, Грегуар, от цього не треба! Не треба, малий, я не хотів, щоб ти сумував, я тільки хотів, щоб ти… Та що ж це таке, чорт забирай! Стій-но, забери руки, давай я сам сяду до тебе на коліна, такого великого! Ну не треба, не плач. А то я сам заплачу…
— Я не плачу, дідусю, це просто вода виливається…
— Ох ти, мій малий, мій великий малий… Ну все, все. Заспокойся, давай заспокоїмося. Треба закінчити цю шафочку для Жозефа, ми ж хочемо поласувати делікатесами… На, тримай викрутку.
Я висякався у рукав.
А потім, після довгого мовчання, коли я вже пригвинчував другі дверцята, дід додав:
— І ось іще що, останнє, більше я з тобою про це говорити не буду. Це дуже важливо, що я хочу тобі сказати… Я хочу тобі сказати, що чіпаються-то твої батьки не через тебе, ні. Справа в них самих і тільки в них. Ти не винен, ти тут ні до чого, чуєш? Зовсім ні до чого. Скажу більше: навіть будь ти повним відмінником і першим учнем у класі, вони все рівно чіплялися б. Їм би тільки прийшлося знайти інакшу причину, от і все.
Я нічого не відповів. Узяв пензлик і наніс перший шар лаку на Жозефову шафу.
Коли я прийшов додому, батьки сиділи, обклавшись проспектами, і щось обчислювали на калькуляторі. Якби в житті було як в коміксах, я побачив би над їх головами хмарки чорного диму. Я вичавив із себе "Здрасьтє" і хотів нишком пробратися до своєї кімнати, але мене зупинили:
— Грегуар, ходи сюди.
За голосом я зрозумів, що батько не налаштований шуткувати.
— Сідай.
Я сів, гадаючи, під яким соусом мене цього разу будуть їсти…
— Як ти знаєш, ми з мамою вирішили відправити тебе в пансіон.
Я опустив очі. В голові промайнуло: "В які-то віки ви хоч в чомусь згодні! Нарешті. Шкода, що тільки в цьому, могли б вигадати що-небудь краще…"
— Я розумію, тебе ідея не надихає, але питання не обговорюється. Ми зайшли в глухий кут. Ти б'єш байдики, тебе виключили зі школи, тебе нікуди не приймають, а муніципальний коледж – не варіант. Вибирати не доводиться… Але ти навряд чи знаєш, як дорого це коштує. Ти маєш зрозуміти, що нам доведеться напружитися заради тебе, дуже сильно напружитися…
Я посміхнувся про себе: "О, що ви… не варто! От спасибі-то! Спасибі, Ваша щедрість. Ви такі добрі. Дозвольте, Ваша щедрість, допасти до ваших ніг!"
А батько продовжував:
— Ти не хочеш дізнатися, де будеш учитися?
— …
— Тобі все одно?
— Ні.
— Так от, уяви собі, ми самі поки що не знаємо. Задачка, скажу я тобі, головоломна. Мама півдня просиділа на телефоні – і все даремно. Треба знайти таку школу, куди тебе погодились би прийняти посередині навчального року, і…
— Я от тут хочу вчитися, — перебив я тата.
— Де це "от тут"?
Я підсунув йому буклетик, той, де на фотці учні працювали за верстатом. Мама наділа окуляри:
— Де це? Тридцять кілометрів на північ від Баланса… Технічний ліцей Граншан… Але нам-то потрібен коледж…
— Коледж при ньому теж є.
— Звідки ти знаєш? – здивувався тато.
— Я туди телефонував.
— Ти?!
— Ну так, я.
— Коли?
— Ще перед канікулами.
— Ти?! Туди телефонував? Навіщо?
— Так просто… хотів дізнатися.
— І що?
— Нічого.
— Чому ти нам нічого не казав?
— Тому що все одно нічого не вийде.
— Чому це не вийде?
— Тому що приймають по успішності, а яка у мене успішність? Моїм табелем тільки піч топити…
Батьки мовчали. Тато вивчав програму ліцею Граншан, а мама охала.
На наступний день я пішов у школу, як звичайно, і через день теж, і через два.
Тепер я розумів, що означає "перегоріти". Саме це зі мною відбувалося. Я перегорів. Щось у мені згасло, і все стало байдуже.
Я нічого не робив. Ні про що не думав. Нічого не хотів. Ні-чо-го. Я згріб усі свої "Лего" в картонну коробку і віддав їх Габріелю, двоюрідному братику. Дома я тільки те й робив, що дивився телевізор. Кілометри і кілометри кліпів. Я годинами лежав на ліжку. Нічого не майстрував. Мої руки висіли мотузками по обидві сторони від тонкого тулуба. Іноді мені здавалося, що вони мертві. Перемикати канали та відкривати пляшки хіба що на це вони ще годилися.
Я сам собі був противний, я перетворювався на ідіота. Мама права: іще трохи, і я почну жувати за обідом сіно.
Навіть до діда з бабусею мені не хотілося. Вони хороші, але нічого не розуміють.
Старі дуже.
І потім, де діду зрозуміти мої проблеми? Він-то був відмінником. Проблеми – він навіть не знає, що це таке. Про батьків я взагалі мовчу. Вони навіть не розмовляли один з одним. Зомбі та й по всьому.
Мені так і хотілося струснути їх добряче, а раптом витрясу… Що? Не знаю.
Слово, усмішку, жест? Що-небудь.
Я валявся, втупившись в телевізор, як раптом задзвонив телефон.
— Що це ти, Тотоша, забув мене?
— Е-е…
— Як так? А Жозеф? Ти обіцяв, що допоможеш мені відвезти йому шафу!
Упс! Зовсім із голови вилетіло.
— Я зараз, уже йду. Вибач!
— Немає проблем, Тотоша, немає проблем. Шафа нікуди не втече.
Жозеф на знак дяки пригостив нас по-королівському. Я з'їв біфштекс по-татарськи розміром з Везувій і до нього цілу купу всілякої смакоти. Там були каперси, цибуля, зелень, червоний перець… Умм… Дід Леон поглядав на мене і посміхався:
— Одне задоволення на тебе дивитися, Тотоша. Дякувати твоєму старому діду, що він час від часу тебе експлуатує: хоч наїсися досхочу.
— А ти? Чому ти нічого не їси?
— Я-то? .. Та я, знаєш, не встиг зголодніти… Твоя бабуся мене обгодувала сніданком…
Я знав, що він обманює.
А потім нам показали кухню. Я занімів, побачивши, які там баняки і пательні – величезні! І величезні половники, і дерев'яні ложки, більш схожі на катапульти, і десятки ножів, розкладених по ранжиру, гостро-прегостро наточених.
Жозеф підізвав нас:
— Познайомтеся! Це Тіті! Наш новенький… Добрий хлопчина. Вже я його вишколю, а потім, через рік-другий, ці мишленовські олухи налетять сюди як мухи на мед, це я вам кажу! Ти що не вітаєшся, Тіті?
— Здрастуйте.
Він чистив картоплю – мабуть, мільйон кілограмів. Вид у нього був задоволений.
Ніг не видно під горою очисток.