То ви будете жити? Єсто Берлінг упав перед майорихою навколішки.
— Вибачте мені! Я не можу.
— Я вже стара, затверділа душею від непомірного горя;— відповіла майориха, — а ось сиджу тут і віддаю себе на суд жебракові, що замерзав у снігу край дороги. Так мені й треба. Ідіть, учиніть собі самогубство, хоч принаймні нікому не розкажете про мою нерозважність.
— Я не самогубець, мене засудило життя. Не утруднюйте мені боротьби! Я не смію жити. Моє тіло взяло гору над душею, тому я мушу звільнити її, нехай лине до бога;
— І ви гадаєте, що вона полетить до бога?
— Прощавайте, майорихо, дякую вам за все!
— Прощавайте, Єсто Берлінгу!
Жебрак підвівся і, спотикаючись, понуривши голову, рушив до дверей. Ця жінка дуже обтяжила йому дорогу до безмежного пралісу.
Коло дверей він мимохіть оглянувся. І зустрівся очима з майорихою, що мовчки дивилась йому вслід. Він зроду ще не бачив, щоб чиєсь обличчя могло так змінитися, тому вражено втупився в неї. Щойно вона була сердита й грізна, а тепер якось дивно просвітліла, в погляді її променіла жаліслива, милосердна любов. Від того погляду Єсті Берлінгові щось урвалося в серці, у змученій розпачем душі. Він прихилився чолом до. одвірка, стиснув руками голову й гірко заплакав.
Майориха шпурнула люльку в коминок і підійшла до Єсти Берлінга. Її рухи зробилися нараз лагідні, наче материнські.
— Ну, ну, синку мій!
Вона всадовила його коло себе на ослоні, і Єста виплакався, поклавши голову їй на коліна.
— Ви й досі хочете вмерти?
Він хотів підвестися, та майориха силоміць притримала його.
— Скажу вам ось що: робіть, як хочете. Але якщо ви житимете, то я обіцяю забрати до себе дочку священика з Брубю і вивести її в люди, аби вона дякувала господові, що ви вкрали в неї борошно. Ну, то як?
Єста Берлінг підвів голову і глянув їй у вічі:
— Ви не жартуєте?
— Чого б це я мала жартувати, Єсто Берлінгу?
Єста Берлінг заломив руки з розпачу. Він побачив перед собою недовірливі очі, стиснені вуста й худенькі руки. Отже, та бідолаха дістала б захисток та опіку, і тавро приниження зійшло б з її тіла, а зло — з її серця. Тепер шлях до вічного пралісу перед ним замкнувся.
— Я не відберу собі життя, поки дівчинка буде під вашою опікою, — сказав він. — Я знав, що ви змусите мене жити, бо зразу відчув, що ви дужчі за мене.
— Єсто Берлінгу, — врочисто мовила вона, — я боролася за вас, як за себе саму. Я сказала богові: "Якщо в мені ще не вмерла, остаточно Маргарета Сельсінг, то зроби так, господи, щоб вона об'явилася й не дала цьому чоловікові відібрати собі життя!" І бог вислухав моє прохання, і ти її побачив, тому й не мав сили відійти. Це вона шепнула мені, що ти зміниш свій замір задля нещасної дитини. Ви, дикі пташки, високо літаєте, але господь знає сильце і на вас.
— Він могутній і дивовижний бог, — озвався Єста Берлінг. — Він насміявся з мене й відштовхнув мене, але не дозволив померти. Хай буде воля його!
Відтоді Єста Берлінг став нахлібником в Екебю. Двічі він пробував залишити маєток і жити з власної праці. Першого разу майориха подарувала йому невеличку садибу поблизу Екебю. Єста Берлінг перебрався туди й вирішив стати хліборобом. Якийсь час він давав собі раду, та скоро самота й щоденна тяжка праця втомили його, і він знову вернувся на чужий хліб. Другого разу він найнявся в Боргу вчити молодого графа Генріка Дону. Він закохався в графову сестру, молоденьку Ебу Дону, та коли вона померла, саме тоді, як він уже от-от мав здобути її серце, він зрікся навіть думки про те, що може чогось домогтися в житті, й вернувся в Екебю. Він переконався, що вигнаному священикові годі виправити свій гріх.
Розділ перший
КРАЄВИД
А тепер я розкажу вам про довге озеро, про буйну рівнину й сині гори, де весело провадили своє життя Єста Берлінг та інші кавалери з Екебю.
Джерела озера лежать далеко на північ, і то для нього благословенний край. Ліси й гори ніколи не перестають збирати для озера воду, струмки й річечки вливаються в нього впродовж цілого року. Йому не бракує дрібного білого піску, щоб вилежуватись на ньому, і відрогів та острівців, щоб віддзеркалювати й оглядати їх. Водяникам і русалкам тут є де погуляти, а саме озеро швидко міняється, дедалі набирає потуги й краси. На півночі воно веселе та лагідне. Є на що подивитися, як воно літнього ранку прокидається під укривалом туману, веселе й радісне. Спершу воно тільки визирне і знову сховається, тоді починає поволеньки виповзати з-під легкого вкривала, таке неймовірно гарне, що його важко впізнати, аж ось нарешті одним махом скидає вкривало зовсім і, вже відслонене, голе, рожеве, блищить у промінні ранкового сонця.
Одначе озеро не вдовольняється таким безтурботним життям. Воно витягається у вузеньку протоку, торує шлях на південь через піщані пагорби й шукає собі нового царства. І знаходить його. Воно стає чимраз більше й могутніше, наповнює собою бездонні глибини і прикрашає працьовиту землю. Але тут вода його темніша, береги не такі мальовничі, вітри гостріші, вся його природа суворішає. Це вже величне й показне озеро. По ньому плаває багато суден, плоти перевозять ліс, і аж пізно, десь перед самим різдвом, воно вкладається на зимовий спочинок. Часто озеро буває і в поганому гуморі; тоді воно піниться з люті й злості, перевертає вітрильники, та за якийсь час знову впадає в мрійливий настрій і спокійно віддзеркалює небо.
Проте озеро невпинно рветься на південь, дарма що береги стають стрімкіші, тісніші і стискають його все дужче, чимдалі на південь, аж поки, нарешті, йому доводиться повзти вузенькою протокою між пагорбами. Потім воно втретє розширюється, але цього разу не з такою красою і потугою.
Береги стають нижчі й одноманітніші, вітри лагідніші, а саме озеро вже раніше засинає на зиму. Та однаково воно гарне, тільки що втратило вже молодече завзяття і міць дозрілого віку; воно стало таке, як багато інших озер. Двома рукавами намацує воно собі шлях до озера Венерн, а досягти його, по-старечому кволо падає в нього з стрімкого порога і з прощальним шумом іде на вічний спочинок.
Така сама завдовжки, як озеро, й рівнина. Тільки що їй важко долати собі шлях між кряжами й горами — від самого початку, від улоговини на північному кінці, де вона вперше зважується трохи розширитись, аж до того місця, де вона переможно розляжеться спочити біля самого узбережжя Венерну. Рівнині, звісно, хотілося б бігти вздовж озера від краю до краю, та не дають гори. Там повно стрімких урвищ, покритих лісом, повно майже неприступних скель, геть зарослих мохом і лишайником, що з давніх-давен стали домівкою розмаїтій звірині. Часто поміж ними трапляється грузьке болото або мочар із чорною водою. Подекуди можна трапити на вуглярську яму та на голу місцину, де вирубано ліс на будівлю чи дрова або випалено його, — все те свідчить, що й гори змирилися з людською працею. Одначе здебільшого вони лежать собі в незворушнім спокої, вдоволені тим, що на них росте ліс і на їхніх узбіччях вічно виграє сонячне світло.
І з тими горами тиха, багата, замилувана в працю долина веде ненастанну, хоча й вельми коректну війну.
— Доволі з вас, що ви оточили мене стінами, — каже їм рівнина, — для мене вже й вони достатня охорона.
Але гори не хочуть слухати її мови. Вони посилають довгі пасма пагорбів і голих височин аж до самого озера. Вони споруджують на кожній відрозі високі дозірні башти і так рідко полишають береги озера, що рівнина лише в кількох місцях має змогу скотитися просто в м'якенький прибережний пісок. І даремні всі її жалі.
— Дякуй долі, що ми тут стоїмо, — відповідають їй гори. — Згадай пору перед різдвом, коли день у день над Левеном котяться холодні, мов крига, тумани. Ми тобі робимо добру послугу тим, що стримуємо їх!
Рівнина жаліється, що їй тісно й нічого не видно.
— Не будь дурна, — відповідають гори. — Не знаєш, як дме біля озера? Треба мати гранітну спину й смерекове хутро, щоб той холод витримати. А крім того, хіба тобі зле Дивитися на нас?
Авжеж, рівнині немає іншої втіхи, як дивитися на гори. Вона добре знає дивовижну гру світла й тіней на скелях. Знає, як вони, невиразні, біласті, в полудневу пору опускаються й присідають і вранці чи надвечір знову велично випростуються, — чисті, блакитні, як небо в зеніті. Часом сонце сяє так яскраво, що вони стають зелені або сині, і тоді за цілу милю добре видно кожну ялину, кожну стежку чи скелю.
Часом буває, що гори трохи розступаються і дозволяють рівнині глянути на озеро. Та коли рівнина застає його сердитим, — як воно піниться й пирскає, мов дикий кіт, або як воно вкрите холодним димом, себто як русалки на дні печуть і варять свої страви, — то швидко знову відступає за гори, до своєї тісної в'язниці й визнає їх слушність.
Люди з давніх-давен обробляють цей чудовий край, тому він густо заселений. Де тільки який струмок кидається із кручі вниз, узявшись піною, там стоїть тартак або млин. На голих, ясних місцинах, де рівнина підходить до озера, виросли церкви й церковні будинки, а по краях долини, на підгір'ї, втиканому кам'яними брилами, де не можна ні орати, ні сіяти, стоять селянські оселі, будинки військових, а подекуди й великі папські садиби.
Одначе треба сказати, що в двадцятих роках дев'ятнадцятого сторіччя цей край був далеко не такий забудований, як тепер. У багатьох місцях, де тепер розкинулись лани, тоді були ліси, озерця та мох. Людей було менше, і заробляли вони собі на прожиток здебільшого перевозом лісу або працею на тартаках і в руднях, інколи далеко від своїх осель. Рільництво не могло їх прогодувати. Одягалися вони за тих часів в одежу домашнього ткання, їли вівсяний хліб і вдовольнилися дванадцятьма шилінгами за день тяжкої праці. Багато з них жили у великих злиднях, одначе їм допомагала в біді лагідна, весела вдача, любов до праці і вміння давати собі раду.
Довге озеро, багата рівнина й блакитні гори роблять цей край надзвичайно мальовничим, тому ще й нині тутешні люди дужі, відважні й надзвичайно обдаровані. Але тепер вони досягли великого поступу в добробуті і в освіті.
Хай же щастить усім тим, хто живе на берегах довгого озера, внизу, під блакитними горами! А я вам тут переповім дещо з їхніх спогадів.
Розділ другий
РІЗДВЯНА НІЧ
Сінтрамом звали лихого господаря маєтку Форш, довгорукого, схожого на мавпу голомозого незграбу з бридкою, скривленою пикою, що любив чинити людям зло.
Сінтрамом звали того, в кого наймитували самі тільки шибеники й розбишаки, а служили найязикатіші й найоблудніші дівчата; того, що доводив собак до сказу, штрикуючм їм у ніс цвяхом, і найкраще почувався серед злосливих людей і лютих звірів.
Сінтрамом звали того, що любив перевдягатися в чорта, загортався у шкуру, чіпляв собі роги, хвіст і копита, зненацька вигулькував з темного кутка, з-за печі або з-за копиці сіна й лякав дітей та забобонних жінок.
Сінтрамом звали того, що тішився, коли міг давню приязнь замінити на нову ворожнечу і брехнею отруїти чиєсь серце.
Сінтрамом звали того, що одного чудового дня з'явився в Екебю.
Втягнімо до кузні великі сани, поставмо їх.