Та діти не оцінили батькового гумору й докірливо дивились, як він виливає мікстуру Нені в миску.
— Ото буде сміху,— не дуже впевнено сказав він.
І все-таки, коли до кімнати повернулися місіс Дарлінг і Нена, виказати батька ніхто не наважився.
— Нено, мила собачко,— сказав містер Дарлінг, легенько поплескуючи її по шиї,— я тут налив тобі в миску трохи молочка.
Нена замахала хвостом, підбігла до миски й почала була хлебтати мікстуру. Але ту ж мить відсахнулась назад і подивилася на містера Дарлінга таким поглядом... Не сердитим, ні,— але на очі їй набігли дві великі сльози, такі, що звичайно будять у нас пекучу жалість до благородних тварин. А тоді вона тихо залізла в свою буду.
Містерові Дарлінгу було страшенно соромно, та він не давав цього взнаки. Тим часом місіс Дарлінг взяла миску й понюхала її.
— О Джордже!— мовила вона.— Це твоя мікстура!
— Та я ж просто пожартував!— одразу вигукнув містер Дарлінг. Місіс Дарлінг стала заспокоювати хлопчиків, а Венді обняла Нену
за шию.
— Авжеж, вам байдуже,— гірко мовив містер Дарлінг,— що я із шкури пнуся, аби тільки вас насмішити!
Венді все обіймала Нену.
— Гаразд!— гукнув він.— Обіймайся з нею! Мене, бач, ніхто не обіймає. Де вже там! Я ж бо всього-на-всього робоча худоба, то чого б мене обіймати! Нема чого! Нема чого!
— Джордже,— благала місіс Дарлінг,— не так голосно! Слуги почують.— Якось так уже в них повелося називати "слугами" Лізу.
— Нехай чують!— забувши про все на світі, заявив містер Дар-
Ілінг.— Нехай приходить і чує хто хоче! Але я більше не дозволю, щоб ця собака хазяйнувала в дитячій кімнаті!
Діти залилися слізьми. Нена запобігливо підскочила до містера Дарлінга, та він одігнав її. До нього повернулося відчуття своєї сили.
— Нічого не вийде!— гукнув він.— Твоє місце надворі, отож відтепер там і сидітимеш на припоні.
— Слухай, Джордже,— пошепки мовила місіс Дарлінг.— Зга-дай-но, що я тобі розказувала про отого хлопчиська.
Та де там! Містер Дарлінг і слухати нічого не хотів. Він був сповнений рішучості показати всім, хто господар у цьому домі. А коли ■ Нена не послухалась його наказу й не вилізла з буди, він виманив її звідти солоденькими словами, а тоді схопив і потяг з кімнати. Йому було соромно себе самого, проте він не спинився. І все через те, що мав надто чутливу вдачу, яка жадала шани.
• Припнувши Нену на задвір'ї, нещасний батько сів у передпокої і підпер голову кулаками.
Тим часом у дитячій кімнаті панувала незвична тиша. Місіс Дарлінг повкладала дітей спати й засвітила біля їхніх ліжечок нічники. Діти почули, як надворі загавкала Нена, і Джон, хлипаючи, промовив:
— Це вона тому, що тато припнув її на ланцюг. Але Венді зрозуміла собаку краще.
— Ні, коли її скривдять, Нена гавкає не так,— заперечила вона, коча й гадки ще не мала про те, що станеться невдовзі.—А так вона гавкає, коли чує небезпеку.
Небезпеку!.. і — Ти певна, Венді?
І Місіс Дарлінг здригнулась і підійшла до вікна. Воно було щільно Зачинене. Вона визирнула за вікно й побачила темне небо, всіяне зо-Ьями. Зорі з'юрмилися навколо будинку, немов хотіли побачити, що іам має статися. Та місіс Дарлінг не помітила цього. І все ж таки невиразна тривога стиснула їй серце, і вона аж вигукнула:
— Ой, краще б нам не йти сьогодні в гості!
Навіть Майкл, хоч був уже майже заснув, зрозумів, що матуся чимось занепокоєна, і спитав:
| — Мамо, хіба ж нас може хтось скривдити, коли світять нічники? І — Ні, дорогесенький,— відказала місіс Дарлінг.— Нічники — то |іби очі, що їх кожна мати залишає оберігати своїх дітей.
Вона ходила від ліжечка до ліжечка, співаючи дітям колискової, і Ьалий Майкл міцно обвив руками її шию.
2* 19
— Мамо, як я люблю тебе!
І то були останні слова, які почула від нього місіс Дарлінг перед довгою розлукою.
Будинок № 27 був зовсім недалеко, але перед тим випав невеликий сніжок, і містер та місіс Дарлінги мусили пильно дивитися під ноги, щоб не забруднити черевиків. На вулиці нікого більше не було, і всі зорі дивилися тільки на них.
Зорі прекрасні, але вони не можуть ні в що втручатися — їм судилось вічно тільки споглядати. Це їм покара за якусь дуже давню провину — таку давню, що жодна із зірок уже й не пригадає, що воно таке було. Загалом вони не дуже люблять Пітера, бо він має зухвалу звичку підкрадатися до них ззаду і дмухати, щоб їх задути; але водночас вони страшенно охочі до розваг і того вечора були на його боці, нетерпляче дожидаючи, коли дорослі Дарлінги підуть з дому. Отож, тільки-но за містером та місіс Дарлінгами зачинилися двері будинку № 27, як на небі все заворушилось, і наймацюпісінька зірочка на Чумацькому Шляху писнула:
— Час, Пітере!
Розділ третій
В ДОРОГУ, В ДОРОГУ!
Після того як містер і місіс Дарлінги пішли з дому, три нічники біля дитячих ліжок деякий час і далі світили ясно. То були дуже гарненькі нічники, і нам страшенно хотілося б, щоб вони не згасли й не проґавили Пітера. Та ось нічник Венді раптом заблимав і так позіхнув, що два інші й собі стали позіхати, а тоді, ще й не стуливши ротів, поснули.
На той час у кімнаті з'явилася ще одна світлинка, куди ясніша за нічники, і, поки ми оце про неї розповідаємо, вона встигла обнишпорити всі шухляди комода, побувати в шафі й повивертати там усі кишені. Світлинка шукала Пітерову тінь. Власне, то була не світлинка — вона тільки гасала по кімнаті так швидко, що здавалася промінцем світла. Та коли б вона хоч на мить спинилася, ви побачили б, що то маленька фея, не більша за вашу долоньку. А втім, вона ще мала трохи вирости. Звали її Дзінь-Брязь, а убрана вона була в сухий листочок, вигадливо скроєний на зразок платтячка, так що він гарно облягав її фігурку. Треба сказати, що Дзінь-Брязь була, як на свій зріст, досить-таки повненька.
За хвилю по тому, як з'явилася фея, вікно до дитячої кімнати роз-
2'
чинилось від подмуху малих зірочок, і в нього залетів сам Пітер. Дорогою йому довелося трохи піднести Дзінь-Брязь, отож рука його й досі була замащена чарівним пилком.
— Дзінь-Брязь!— тихенько гукнув він, коли пересвідчився, що діти сплять.— Де ти, Дзінько?
Фея саме залізла в глечик, і їй там страшенно сподобалось — адже вона ніколи ще не бувала в глечику.
— Ой, та вилазь ти звідти! А тепер скажи — ти вже знаєш, де вони заховали мою тінь?
У відповідь почулося чарівне дзеленчання, немов забриніли золоті дзвіночки. Така-бо мова фей. Вам, звичайним дітям, її ніколи не почути, та якби таке й трапилося, ви одразу згадали б, що вже чули її раніше. •
Дзінь сказала, що тінь лежить у великій скрині,— так вона назвала комод. Отож Пітер миттю подався туди й заходивсь обіруч викидати з шухляд усе, що в них було,— немов король розкидав юрбі мідяки. Аж ось він знайшов свою тінь і так зрадів, що навіть забув про Дзінь і замкнув її в шухляді комода.
Коли Пітер і думав щось,— хоч я не певен, чи він взагалі думав,— то, мабуть, сподівався, що досить йому притулити тінь до свого тіла, як вони зіллються, мов дві краплі води. Та побачивши, що вони не злилися, він дуже перелякався. Спробував приліпити тінь милом, яке знайшов у ванній, але знов нічого не вийшло. Пітера пройняв дрож, він сів на підлогу й гірко заплакав.
Від його плачу Венді прокинулась і сіла на ліжку. А коли побачила незнайомого хлопчика, що сидів на підлозі в дитячій кімнаті й плакав, то не злякалася, а тільки зраділа й зацікавилась.
— Хлопчику,— чемно запитала вона,— чого ти плачеш?
Пітер теж умів бути напрочуд ввічливим, бо навчився гарного поводження на урочистих церемоніях у фей. Отож він підвівся й граційно вклонивсь до Венді. їй це дуже сподобалось, і вона, сидячи на ліжку, так само вклонилася до нього.
— Як тебе звуть?— запитав Пітер.
— Венді Мойра Анджела Дарлінг,— відказала вона досить поважним тоном.— А тебе?
— Пітер Пен.
Венді й сама здогадалася, що перед нею не хто інший як Пітер, але таке коротке ім'я вразило її.
— Оце й усе?
— Атож,— майже сердито мовив Пітер. Уперше в житті він збагнув, що ім'я в нього таки куце.
— Не ображайся,— сказала Венді Мойра Анджела.
— Ото ще!— чмихнув Пітер. Венді спитала, де він живе. .
— За другий ріг праворуч,— відповів Пітер,— а там навпростець, аж до ранку.
— Яка кумедна адреса!
У Пітера тьохнуло серце. Вперше у житті він подумав, що його адреса й справді якась кумедна.
— Неправда!— заперечив він.
— Я тільки ось про що,— лагідно мовила Венді, не забуваючи, що вона господиня.— Невже таку-от адресу пишуть і на листах?
Пітер волів би, щоб вона не згадувала ще й про листи.
— Ніяких листів ніхто мені не пише!— зневажливо одрубав він.
— А твоїй матусі? *
— Нема в мене матусі,— сказав Пітер.
Він не тільки не мав матері, але й анітрохи не хотів її мати. І взагалі вважав, що матерів вихваляють надміру. Та Венді враз відчула, що тут ховається трагедія.
— Ой Пітере, то недарма ж ти плакав!— вигукнула вона й, зіскочивши з ліжка, підбігла до нього.
— Я плакав не тому, що не маю матері,— обурився він.— А тільки тому, що не можу приліпити свою тінь. Та й не плакав я зовсім!
— А вона що — відірвалася?
— Еге ж.
Аж тепер Венді помітила на підлозі Пітерову тінь — таку пожмакану, що їй стало страшенно жаль його.
— Бідолаха!— вигукнула вона, але не могла стримати посмішки, коли побачила, що Пітер намагався приліпити тінь милом. Отакі вони всі, хлопчаки!
На щастя, Венді тут-таки зміркувала, що робити.
— її треба пришити,— сказала вона трохи поблажливо.
— Що означає "пришити"?
— Ой, який же ти невіглас!
— Ні, неправда!
Та Венді навіть зраділа, що він такий нетямкий.
— Ось зараз я її пришию, малий,— сказала вона, хоч Пітер був на зріст анітрохи не менший за неї. Тоді взяла свою швацьку скриньку й заходилася пришивати тінь Пітерові до п'ят.
— Може, буде трохи боляче,— застерегла Венді.
— Не бійся, не заплачу!— мовив Пітер.
Тепер йому вже здавалося, що він узагалі ніколи в житті не плакав. Отож він зціпив зуби й мовчки терпів. І ось уже його тінь слухняно лягла на місце, хоча й була ще трохи зім'ята.
— Випрасувати її, чи що?— замислено промовила Венді.
Але Пітерові, як і всім хлопчакам, було байдуже до свого вигляду, і він уже весело вистрибував по кімнаті. На жаль, він умить забув, що завдячує своєю радістю не кому іншому, як Венді. Йому здавалося, ніби він упорався з тінню сам.
— Який же я розумний!— радісно вигукував він.— Ну й розумний же я!
Прикро, але доводиться визнати, що Пітер був таки хвалькуватий.