Тим більше недоречною здалася йому її поведінка після того, як вона розповіла про смерть своїх близьких.
5
— Гей, ми принесли і для нього лопату й бідони! Напруження перервав виразний, незважаючи на відстань,
голос — видно, користувалися мегафоном. А вслід за ним почулося, як падає і торохтить щось металеве. Жінка підвелася.
Відчуваючи роздратування, змішане з тривогою, чоловік запитав:
— Що?.. А хіба тут ще хтось є?..
— Таке скажете...— і жінка здригнулася, ніби її полоскотали.
— Але ж щойно згадували про когось.
— Та це... про вас...
— Про мене?.. А навіщо мені лопата?
— Та нічого... Ви цим не переймайтеся... Правду кажучи, вони такі нав'язливі...
— Може, це якесь непорозуміння?
Жінка нічого не відповіла, а, обернувшись на колінах, встала й пішла в сіни.
— Пробачте, вам ще потрібна лампа?
— Та краще, якби вона залишилась... А вам?
— Обійдуся... Робота звична...
Жінка нап'яла на голову великий солом'яний капелюх, який носять селянки на рисових полях, і вислизнула надвір у темряву.
Чоловік задумався й закурив ще одну сигарету. Власне становище здалося йому страшенно підозрілим. Він підвівся, щоб заглянути за солом'яну ширму. Там справді була кімната, але без постелі. Натомість крізь стіну на купу сипався пісок. Чоловік мимоволі остовпів... Виходить, ця хатина вже напівмертва, її нутрощі наполовину виїв невгамовний пісок... Той безформний пісок, що наділений лише середнім діаметром 1/8 мм... Однак перед його безликою руйнівною силою не вистоїть ніщо... А може, саме в цій безформності вона найкраще себе виявила?..
За мить чоловік опам'ятався. Якщо цією кімнатою не можна користуватися, то, власне, де жінка збирається спати? Було чути, як за дощаною стіною вона ходить то сюди, то туди. Стрілки наручного годинника показували дві хвилини на дев'яту. "І що можна робити в такий пізній час?" — дивувався чоловік.
У пошуках води він увійшов до сіней. На воді, що ледве закривала дно глека, плавала іржава осуга. Але це його не зупинило, бо терпіти пісок у роті було несила. Чоловік сполоскав обличчя та шию, і відразу його настрій поліпшився.
У сінях тягло холодом. "Може, надворі приємніше?" — подумав чоловік і, пригнувшись, вибрався крізь затиснуті піском розсувні двері з хатини. Згори, від дороги, дув тепер прохолодний вітер і приносив із собою гурчання триколісного "пікапа". Чоловік прислухався — мовби чулися людські голоси. Взагалі, йому здалося, ніби нагорі тепер панує більше пожвавлення, ніж удень. А може, це шумить море? Небо було густо всіяне зірками.
Жінка обернулася на світло лампи. Спритно орудуючи лопатою, вона накидала пісок у бідони. За нею нависала чорна піщана стіна. Певно, там наверху він удень шукав комах. Коли два бідони були наповнені, жінка підняла їх і понесла до чоловіка. Проходячи мимо, зиркнула на нього і прогугнявила: "Пісок..." За хатиною — там, де була мотузяна драбина — випорожнила бідони й кінцем рушника витерла піт. Перенесений її руками пісок утворював чималий горбок.
— Бачите, згрібаю...
— Хоч би як довго ви працювали, а цій роботі не буде кінця...
Повертаючись назад, жінка штовхнула чоловіка в бік пальцями так, ніби хотіла полоскотати. Злякано сахнувшись, він мало не випустив з руки лампу. Опинившись перед несподіваним вибором, якусь мить вагався: тримати лампу в руці чи поставити на землю і відплатити жінці тим самим? Та врешті вирішив не випускати з рук лампу і з застиглим на устах усміхом, не зрозумілим навіть йому самому, незграбно попростував до жінки, що знову взялася орудувати лопатою. За кожним його кроком жінчина тінь на піщаній стіні ширшала.
— Не треба...— сказала вона здушеним голосом, не обертаючись до чоловіка.— Поки спустять кошики, мушу наповнити ще шість бідонів...
Чоловікове обличчя закам'яніло. Було неприємно, що розігралися ледве стримувані почуття. Всупереч волі чоловіка, в його жилах щось розбухало. Здавалося, наче прилиплий до шкіри пісок проникав у кровоносні судини і зсередини підточував його опір.
— Може, трохи помогти?..
— Та нічого, обійдеться... Що не кажіть, не випадає з першого дня заганяти гостя до роботи.
— З першого дня?.. Та що ви кажете?.. Я тільки переночую.
— Он що...
— Бо мені ніколи відпочивати. Дайте-но лопату!
— Ваша лопата отам!..
І справді, під стіною коло дверей стояла лопата, коло неї — два бідони з дужками. Напевне, ті самі, що їх недавно скинули з дороги, як було сказано, "для нього". Здавалося, що все аж занадто добре підготовлено й передбачено. А, власне, що передбачено? Цього чоловік сам ще не знав. Так чи інакше, а його гнітило відчуття того, що ним так свавільно розпоряджаються. Держак лопати, зроблений з сукуватого грубого деревця, вилискував чорнотою — так його замацали руками. Чоловікові відхотілося допомагати.
— Ой, кошики вже у сусідів!
Жінка наче й не помітила його вагання. В її бадьорому голосі вчувалося тепер довір'я до нього. А тим часом гомін, що свідчив про наближення людей, лунав мало не поряд. Кілька коротких одностайних вигуків перейшло в тихий шепіт, змішаний із приглушеним смішком, а смішок — знову у вигуки. Робочий ритм незнайомих людей приніс чоловікові несподіване полегшення. Видно, в цьому простому світі не вважається за щось особливе давати короткочасному гостеві в руки лопату. Скоріше його вагання могло здивувати. Чоловік зробив каблуком ямку в піску й поставив туди лампу.
— Я думаю, все одно де гребти?..
— О ні!
— Може, тут?
— Я вас прошу, копайте якнайближче до обриву.
— Чи у всіх домах згрібають пісок у цю пору?
— У всіх. Бо вночі пісок вологий і легше копати. А от коли він висохне,— жінка звела очі на небо,— тоді в будь-яку хвилину може статися обвал...
Чоловік глянув угору. Справді, над ними нависав, як улежаний сніг над урвищем, товстий піщаний дашок.
— Небезпечно?..
— Та ні, ні,— майже звабливим голосом заспокоїла жінка.— Дивіться, туман піднімається!
— Туман?..
За розмовою чоловік і не помітив, як зорі розсипалися над головою й почали блякнути. На межі неба й піщаної стіни заклубочилось щось схоже на серпанок.
— Бачите, і пісок п'є росу... Коли солоний пісок насититься вологістю, то стає твердим, наче клей...
— Аж не віриться.
— А після відпливу піщаним берегом може спокійно проїхати навіть танк.
— Та невже?
— Це правда! Вночі піщаний дашок все видовжується й видовжується. А коли вітер дме з поганого боку, він, як от зараз, робиться схожим на грибну шапку... Пополудні висихає і зненацька осипається... Як упаде на тонкі стовпи, то вони не витримують — одразу ламаються...
Жінка мала небагато тем для розмови. Та коли йшлося про її власне життя, вона раптом збуджувалась і мінялася до невпізнання. "Мабуть, десь тут пролягає дорога до її серця",— подумав чоловік. Хоча така можливість не дуже його приваблювала, в жінчиних словах учувалося стільки безпосередності, що несамохіть він малював у своїй уяві її тіло, заховане під грубою робочою одежею.
Чоловік щосили ввігнав лопату стертим кінцем у пісок під ногами.
6
Коли він одніс другий бідон з піском, пролунав голос, а наверху, на дорозі, замиготів ліхтар.
— Кошики привезли! Вам уже нема чого там робити, поможіть мені тут! — грубуватим голосом гукнула жінка.
Лише тепер чоловік збагнув, навіщо лежать на краю ями, біля драбини, солом'яні мішки з піском. Виявляється, через них перечіпляли мотузку і піднімали або опускали кошики. Одного кошика обслуговувало четверо чоловік, а всього таких бригад було дві чи три.
Зібрані з молодих парубків, вони працювали злагоджено й швидко. Коли наповнювався кошик однієї бригади, друга вже чекала, щоб зайняти її місце. Після шести таких оборотів зникала приготована купа піску.
— І тим хлопцям доводиться нелегко! — витираючись рукавом сорочки, доброзичливо зауважив чоловік.
На нього справляло приємне враження те, що юнаки повністю віддалися роботі й жодним словом не посміялися з його вимушеної допомоги.
— Атож, у нашому селі панує дух любові до рідної землі.
— Який дух?..
— Дух любові до землі, де людина народилась і живе.
— О, це похвально!..
Чоловік засміявся, а за ним і жінка. Хоч, правду кажучи, мабуть, не знала чому.
Здалека почулося, як "пікап" рушив з місця.
— Може, перепочинемо?
— О, ні, ні! Відразу за першим об'їздом почнеться другий — знову привезуть порожні кошики.
— А може, цього досить?.. Решту відкладемо на завтра...— і чоловік попрямував до сіней, не звертаючи уваги на жінку. А вона й не думала йти слідом за ним.
— Так не годиться! Треба хоч один раз обійти навколо хати...
— Навколо?
— Бо не можна допускати, щоб розчавило нашу хату... Пісок сипеться з усіх боків...
— Але ж тоді доведеться працювати до самого ранку!
Нараз жінка рвучко обернулась і, наче ображена, взялася до роботи. Вона скидалася на жука-стрибуна.
Зрозумівши це, чоловік вирішив більше не попадатися на її гачок.
— Це ж безглуздя!.. І так щовечора?..
— Пісок не знає спокою... І кошики, і "пікап" рухаються цілу ніч.
— Зрозуміло...
Справді, пісок ніколи не зупиняється. Чоловік розгубився. В нього було відчуття, ніби він наступив на хвіст змії, яка спочатку здавалася малою, а виявилася несподівано здоровенною і от-от могла вжалити його в спину.
— То це ви живете начебто лише для того, щоб згрібати пісок?..
— Не тікати ж мені вночі звідси...
Чоловік дедалі більше торопів. Йому зовсім не хотілося встрявати в таке життя.
— Але ж ви можете!.. Це ж так просто! Треба тільки захотіти, і все можна зробити!
— Ні, так не годиться,— заперечила жінка просто.— Наше село ще якось тримається завдяки тому, що такі, як я, очищають свій двір і будинок від піску... Якби не мої старання, то днів через десять від цього будинку і сліду не лишилося б... А потім настала б черга гинути іншим...
— Зворушлива історія! Однак чим пояснити завзяття хлопців, що тягають кошики з піском?
— їхню роботу оплачує сільська управа.
— Якщо місцева влада розпоряджається такими грішми, то чому б їй не посадити лісосмугу проти піщаних завіїв?
— Обрахунок показує, що нашим способом виходить набагато дешевше...
— Та який же це спосіб?!.— Раптом чоловіка охопив гнів. Його дратували й обставини, що прив'язували жінку до цього клаптика землі, й вона — їхня жертва.— Чого ви причепилися до цього села? Я цього не розумію...