Августин, з його величною делікатністю, знаходить вихід із цього плутаного лабіринту. Його вчення, хай навіть лише на словах, нікого не прирікає на прокляття, адже Господь зосереджує всю свою увагу на обраних і просто не помічає приречених. Він знає про все, але воліє цікавитися лише тими, хто живе достойним і праведним життям. Іоанн Скот Еріуґена, придворний учитель Карла Лисого{92}, надає цій ідеї справді блискучої форми. Він стверджує, що Бог не ухвалює рішень, що він просто не сприймає ані гріх, ані форми зла. Він окреслює сферу, в якій існують платонівські архетипи, і проповідує обожествлення, остаточне повернення створінь (включаючи час і диявола) до первісної єдності в Богові. "Divina bonitas consummabit malitiam, aeterna vita absorbebit mortem, beatitudo miseriam"[35]. Цю еклектичну вічність (яка, на відміну від платонівських вічностей, включає в себе індивідуальні долі, й, на відміну від вічності ортодоксальної, не визнає ніякої недосконалості чи занепаду) осудили на церковних соборах у Валенсії та в Ланґрі. Трактат "De divisione naturae, libri V"[36], у якому було викладене це визнане єретичним учення, привселюдно спалили. Цей радикальний захід пробудив інтерес у бібліофілів і сприяв тому, що книжка Еріуґени дожила до наших днів.
Всесвіту потрібна вічність. Богослови добре знають, що якби Господь бодай на мить відвернув увагу від моєї правої руки, яка пише ці рядки, вона перетворилася б на ніщо, ніби пожерта чорним вогнем. Тому вони й стверджують, що існування нашого світу – це безперервне творіння і що слова "існувати" й "творити", такі суперечні тут, на небі означають одне й те саме.
III
Ось така вона, загальна історія вічності, викладена у своєму хронологічному порядку. А точніше кажучи, вічностей, адже людство, у своєму бажанні проникнути в таємницю вічності, бачило її у своїх мареннях у двох дуже різних і майже протилежних варіантах: варіанті реалістів, з їхньою дивною і палкою любов'ю до непохитних архетипів створінь; і варіанті номіналістів, які заперечують існування архетипів і прагнуть помістити в одну мить усе розмаїття всесвіту. Один варіант ґрунтується на реалізмі, вченні, такому далекому від нашого буття, що я не вірю в жодну з його інтерпретацій, зокрема й у свою власну, другий – на його протилежності, номіналізмі, який стверджує реальність індивідів і умовність родових понять. І тепер ми, на зразок того розгубленого й сторопілого комедійного персонажа, який несподівано помічає, що розмовляє прозою, всі сповідуємо номіналізм sans le savoir[37]: це ніби загальна передумова нашого мислення, набута аксіома. А аксіому не обговорюють, і тому сперечатися тут немає про що.
Ось така вона, викладена у своєму хронологічному порядку історія вічності, предмет тривалих дискусій і суперечок. Люди, далекі від нас у часі, бородаті чоловіки в єпископських митрах проголошували її з амвонів, аби посоромити єретиків і переконати своїх вірних у тому, що можуть існувати три особи в одній, але насправді вони сподівались, у глибині своїх душ, що в такий спосіб їм пощастить зупинити невпинний потік годин. "Жити – це втрачати час: ми нічого не можемо ані зберегти, ані втримати, крім як у формі вічності", – писав, перебуваючи під впливом Емерсона{93}, іспанець Хорхе Сантаяна{94}. У цьому зв'язку варто процитувати зневірені слова Лукреція{95} про марноту плотського злиття: "Як ото спраглий уві сні хоче напитися, ловить губами краплі води, але спрагу свою втамувати не може й гине від неї, марно хапаючи ротом воду з примарної річки, – так і Венера дарує нам лиш маячню кохання, коли ми споглядаємо тіло й у марних пошуках екстазу тягнемося до нього тремтячими руками. І навіть тоді, коли в тілах уже нуртує близьке блаженство й Венера бризкає своїм сім'ям у лоно жіноче й закохані зливаються воєдино тілами й устами, марними будуть розпачливі їхні зусилля, бо не зможуть вони ані розчинитись одне в одному, ані стати одним буттям". Архетипи й вічність – саме ці два слова – обіцяють нам набагато більше. Не випадає сумніватися в тому, що будь-яка послідовність подій нічого нам не дає, крім розпачу, й по-справжньому висока душа прагне водночас володіти всіма хвилинами часу і всім розмаїттям простору.
Відомо, що особа зберігає свою тотожність лише завдяки пам'яті і втрата цієї спроможності перетворює людину на ідіота. Те саме можна сказати й про всесвіт. Без вічності, без цього делікатного й потаємного дзеркала, в якому відбивається все те, що проходить крізь душі, загальна історія – втрачений час, а з нею втрачена й наша особиста історія, без якої ми перетворюємося на якихось дивних і безглуздих привидів. Щоб зберегти її, не досить грамофонних платівок і проникливого ока кінокамери, що дають нам лише образи інших образів, ідолів інших ідолів. Вічність – це набагато корисніший винахід. Це правда, що її неможливо собі уявити, але й просту послідовність у часі неможливо собі уявити теж. Заперечувати вічність, припускати безповоротне зникнення років, наповнених містами, річками та людською радістю, так само невиправдано, як і вірити в те, що все це можна втримати в пам'яті.
Звідки виникла вічність? Святий Августин обходить мовчанкою цю проблему, але відзначає один факт, який начебто підказує нам можливість її розв'язання: елементи минулого і майбутнього присутні в будь-якому теперішньому часі. Він наводить і конкретний приклад: спроможність читати вірші напам'ять: "Перш ніж я почну читати вірш, він уже перебуває в мені й чекає своєї черги; як тільки я закінчу його читати, він переходить у мою пам'ять. У той час, коли я його читаю, він ніби розтягується – те, що я вже проказав, переходить у пам'ять, і чекає своєї черги те, що я маю ще проказати. Те, що відбувається з усім віршем, відбувається також з кожним його рядком і кожним словом. Те саме я скажу й про події, що тривають набагато довше, ніж читання вірша, і про долю окремої людини, яка складається з цілої послідовності подій, і про долю людства, що становить послідовність індивідуальних доль". Це підтвердження тісної взаємодії різних фрагментів часу в єдиному часі, безперечно, передбачає послідовність, що не узгоджується з моделлю незалежної від тривалості часу вічності.
Я гадаю, ностальгія сприяла утворенню цієї моделі. Так, іноді людина, відганяючи від себе смуток і тугу, з розчуленою ніжністю пригадуючи щасливі можливості, що так і не здійснилися в її житті, дивиться на них sub specie aeternetatis[38], абсолютно забуваючи про те, що здійснення бодай однієї з них виключило б або надовго відклало здійснення інших. Спогади, позначені пристрастю, прагнуть вирватися за межі часу, пережиті колись щасливі хвилини зливаються в єдиному образі. Червоні заграви призахідного сонця, якими я милуюся щодня і які щодня бувають різних відтінків, у моїх спогадах зливаються в одну-єдину заграву. Те саме відбувається і з нашими надіями: найнесумісніші сподівання можуть безперешкодно співіснувати. Інакше кажучи, бажання мислить категоріями вічності. (Схоже, саме відчуття вічності – immediata et lucida fruido rerum infmitarum[39] – наповнює нас тією особливою радістю, яку ми переживаємо, споглядаючи нескінченний ряд чисел.)
IV
Мені залишається тільки викласти читачеві свою власну теорію вічності. Це досить убога вічність, бо в ній немає ні Бога, ні якогось іншого володаря, ні архетипів. Я описав її у своїй книжці "Мова аргентинців", що була опублікована 1928 року. Я переповім тут те, що було написано там, той фрагмент тексту мав підзаголовок "Відчуття смерті".
"Я хочу розповісти тут про один випадок, який стався зі мною кілька днів тому. То була подія надто дрібна, швидкоплинна й емоційна, щоб назвати її пригодою; надто ірраціональна й сентиментальна, щоб віднести її до категорій думки. Ідеться про одну сцену та пов'язані з нею слова; ті слова я вже промовив раніше, але ще повністю не пережив їх і не відчув. Отже, переходжу до опису тієї сцени та до обставин місця й часу, за яких вона відбулася.
Мені пригадується все це так. Напередодні ввечері я був у Барракасі: то була місцевість мало мені знайома, і її віддаленість од тих місць, де мені довелося жити згодом, надала особливого забарвлення всьому тому, що там сталось. Я не планував ніяких справ на той вечір, а що він був тихий і лагідний, то вирішив, повечерявши, присвятити його прогулянці та спогадам. Я не хотів обирати якийсь певний напрямок для цієї прогулянки; хотів залишити для себе найширший вибір можливостей, аби наперед не стомлювати свою уяву якоюсь однією з них. Одно слово, я вирішив, як то кажуть, піти, куди очі дивляться. Усвідомлено я вирішив лише обминати проспекти та широкі вулиці, а в усьому іншому поклався на невідому й непередбачувану волю випадку. Проте якась дивна сила тяжіння вабила мене до тих кварталів, назви яких мені хотілося б назавжди зберегти в пам'яті й на згадку про які в мене швидше калатає серце. Я ніколи не спізнавав такого відчуття, згадуючи свій власний квартал, той, де минуло моє дитинство, але завжди відчував щось подібне до цього, думаючи про його таємничі околиці, тобто про ті місця, про які я багато чув і яких ніколи не бачив, місця водночас близькі й окутані таємницею міфу. Протилежністю всім відомого, його зворотним боком є для мене ці бічні вулиці, такі самі нам невідомі, як невідомий нам підвал власного будинку або наш власний невидимий скелет. Ноги принесли мене на якесь перехрестя. Я вдихав ніч, утішаючись спокоєм і давши волю думкам. Видовище, яке відкрилося моїм очам, було банальним, а для мого втомленого зору здавалося ще банальнішим. Сама примітивність мною побаченого робила його якимсь нереальним. Вулиця з низенькими будинками, на перший погляд, здавалася вбогою, але за відчуттям убогості з'явилося дивне відчуття щастя. Вулиця була не тільки вбогою, а й дуже гарною. З жодного будинку не долинало ні звуку. На розі бовванів темний силует смоковниці. Дашки над ґанками – вищі за довгу лінію стін – здавалися зробленими з нескінченної субстанції ночі. Пішохідна стежка обривалася над вулицею, невимощена вулиця була з первісної глини, глини, яка належала Америці, ще не завойованій конкістадорами. Провулок у глибині, що мав вигляд сільської вулиці з напівобваленими будинками, тягся кудись у напрямку Мальдонадо.