А тепер звернусь я до вас, шановний добродію мій, сам від себе із запитанням приватним: чи багато може, на вашу думку, бідна, але чесна дівчина чесною працею заробити?..[1-25] П'ятнадцять копійок на день, добродію, не заробить, якщо чесна і не має особливих талантів, та й то коли рук не покладаючи працюватиме! Та й то статський радник[1-26] Клопшток, Іван Іванович,— може, чували? — не тільки грошей за пошиття півдюжини голландських сорочок досі не віддав, ба навіть вигнав її, образивши, ногами затупотівши й обізвавши непристойно, буцімто комірчики на сорочках пошито не за міркою і криво. А тут дітки голодні... А тут Катерина Іванівна, руки ламаючи, кімнатою ходить, та червоні плями в неї на щоках виступають,— що в хворобі цій завжди буває: "Живеш, мовляв, ти, дармоїдко, у нас, їси і п'єш, і теплом користуєшся ", а що тут п'єш і їси, коли дітки, й ті по три дні рісочки в роті не мають! Лежав я тоді... ну, та що вже! лежав п'яненький, і чую, говорить моя Соня (покірлива вона, і голосок у неї такий лагідний... білявенька, личко завжди бліде, худеньке), говорить: "Що ж, Катерино Іванівно, невже ж мені на таке діло піти?" А вже Дар'я Францівна, жінка зловмисна і поліції добре відома, разів зо три через хазяйку навідувалася. "А чого ж,— відповідає Катерина Іванівна з посмішечкою,— що там берегти? Ач, скарб який! " Але не винуватьте, не винуватьте, шановний добродію, не винуватьте! Не при здоровому розумі це було мовлено, а у збудженому стані, в хворобі, під плач діток голодних, та й мовлено було більше щоб образити, ніж у прямому значенні... Бо Катерина Іванівна такої вже вдачі, і як розплачуться діти, хоча б з голоду, то зараз же бити їх починає. І бачу я, так годині о шостій, Сонечка встала, напнула хустинку, наділа бурнусик[1-27] і з квартири подалася, а о дев'ятій годині і назад прийшла. Прийшла, і просто до Катерини Іванівни, і на стіл перед нею тридцять карбованців мовчки поклала. І словечка при цьому не мовила, хоча б глянула, а взяла тільки нашу велику драдедамову зелену хустку (спільна така у нас хустка є, драдедамова),[1-28] накрила нею зовсім голову і лягла на ліжко, обличчям до стіни, тільки плічка та тіло все здригаються... А я, як і до того, в тому ж стані лежав... І бачив я тоді, юначе мій, бачив я, як потім Катерина Іванівна, так само й слова не мовивши, підійшла до Сонеччиного ліжечка і весь вечір у ногах у неї навколішках простояла, ноги їй цілувала, встати не хотіла, та так обидві й заснули разом, обнявшись... обидві... обидві... еге ж... а я... лежав п'яненький.
Мармеладов замовк, неначе голос у нього урвався. Потім раптом квапливо налив, випив і крекнув.
— Відтоді, добродію мій,— почав він, трохи помовчавши, — відтоді у зв'язку з одним неприємним випадком і за доносом недобрих людей, — чому особливо сприяла Дар'я Францівна, за те буцімто, що не виявили належної поваги до неї, — відтоді дочка моя, Софія Семенівна, жовтий білет змушена була взяти, і вже разом з нами через це не могла залишатись. Бо і хазяйка, Амалія Федорівна, того дозволити не хотіла (а сама ж раніше Дар'ї Францівні сприяла), та й пан Лебезятников... гм... Саме ж через Соню ото й вийшла в нього ця історія з Катериною Іванівною. Спочатку сам добивався від Сонечки, а тут і в амбіцію раптом вдалися: "Як, мовляв, я, вельми освічена людина, в одній квартирі з отакою житиму? " А Катерина Іванівна не стерпіла, заступилася... ну й сталося... І заходить до нас Сонечка тепер більше смерком і Катерині Іванівні допомагає, і грошей, скільки може, приносить... А живе вона на квартирі у кравця Капернаумова, квартиру в них наймає, а Капернаумов кульгавий і недорікуватий, і все численне сімейство його теж недорікувате. І жінка теж недорікувата. В одній кімнаті мешкають, а Соня свою має, окрему, з перегородкою... Гм... еге ж... Люди хто й зна які бідні і недорікуваті... еге ж... Тільки встав я тоді вранці, убрався в лахміття своє, здійняв руки до неба і пішов до його превосходительства Івана Опанасовича. Його превосходительство Івана Опанасовича, може, знаєте?.. Ні? Ну, то божого чоловіка не знаєте! Це — віск... віск перед лицем Господнім; яко тане віск!.. Навіть сльозу пустили, зволівши все вислухати. "Ну, каже, Мармеладов, ти вже раз не справдив моїх сподівань... Беру тебе ще раз під особисту свою відповідальність,— так і сказали,— пам'ятай, мовляв, іди!" Поцілував я слід його ніг, мислено, бо насправді не дозволили б, бо ж сановник і людина нових державних і освічених думок; повернувся додому, і як сказав, що на службу знову зарахований, і жалування одержую, господи, що тоді було!..
Мармеладов знову замовк, дуже схвилювавшись. У цей час увійшла з вулиці ціла компанія п'яниць уже й без того п'яних, і почулися біля входу звуки найнятої шарманки і надтріснутий голос дитини років, може, семи, що співав "Хуторок".[1-29] Стало шумно. Хазяїн і обслуга зайнялися прибулими. Мармеладов, не звертаючи на них уваги, вів далі свою розповідь. Він, здавалося, вже дуже ослаб, але чим більше п'янів, тим ставав балакучішим. Спогади про недавній успіх на службі немовби оживили його і навіть відбилися на обличчі його якимсь сяйвом. Раскольников слухав уважно.
— А було це, добродію мій, п'ять тижнів тому. Отож... тільки-но дізналися вони обидві, Катерина Іванівна і Сонечка, господи, наче я в царство Боже переселився. То було лежиш, як тварюка, тільки лайку й чуєш! А тепер: навшпиньки ходять, дітей вгамовують: "Семен Захарович на службі втомився, відпочиває, цитьте!" Кавою мене перед службою напувають, вершки кип'ятять! Вершки справжні купувати почали, чуєте! І яким побитом назбирали мені на обмундировку пристойну, одинадцять карбованців п'ятдесят копійок, не розумію? Взуття, манишки коленкорові[1-30] — чудові, віцмундир,[1-31] все за одинадцять з полтиником одстукали в щонайкращому вигляді. Повернувся я першого дня вранці зі служби, аж дивлюся: Катерина Іванівна дві страви приготувала, суп і солонину з хріном, про що досі й думати ніхто не міг. Суконь у неї немає ніяких, тобто зовсім ніяких, а тут наче в гості зібралась, причепурилась, і не те щоб було у неї щось, а так з нічого все зробити зуміють: причешуться, комірчик там який-небудь чистенький, нарукавнички, гляди — зовсім інша людина виходить, і помолодшала і погарнішала. Сонечка, голубка моя, тільки грішми допомагала, а самій, каже, мені тепер, поки що, у вас часто бувати не випадає, хіба що смерком, щоб ніхто не бачив. Чуєте, чуєте? Прийшов я по обіді заснути, то що ж би ви думали, адже не витерпіла Катерина Іванівна: ще за тиждень перед тим з хазяйкою, з Амалією Федорівною, страшенно посварилася, а тепер на чашку кави запросила. Дві години просиділи і все шепталися: "Мовляв, тепер уже Семен Захарович на службі і платню одержує, і до його превосходительства сам ходив, і його превосходительство сам вийшов, усім чекати звелів, а Семена Захаровича мимо всіх під руку в кабінет провів". Чуєте, чуєте? "Я, звичайно, каже, Семене Захаровичу, пам'ятаючи ваші заслуги, і хоч ви й дотримувалися цієї легковажної слабості, але раз ви вже тепер обіцяєте, і, крім того, без вас у нас все шкереберть пішло (чуєте, чуєте!), то і покладаюсь, каже, тепер на ваше благородне слово", тобто все це, не вам кажучи, взяла та й вигадала, і не те щоб з легковажності, для самої тільки похвальби! Та ні ж, сама всьому вірить, власними фантазіями сама себе потішає, їй-богу! І я не осуджую, ні, цього я не осуджую!.. Коли ж, шість днів тому, я першу платню мою — двадцять три карбованці сорок копійок — сповна приніс, котиком мене назвала: "Ах ти, котику, каже, ти мій!" І віч-на-віч, розумієте? А яка вже там в мені краса і який з мене муж? Та, бач, ущипнула за щоку: "Котику ти мій!" — каже.
Мармеладов замовк, хотів був посміхнутись, але раптом підборіддя його засіпалося. Він, однак, стримався. Цей шинок, розтерзаний вигляд, п'ять ночей на барках з сіном і штоф, а разом з тим ця болісна любов до дружини і сім'ї збивали його слухача з пантелику. Раскольников слухав напружено, але з болісним відчуттям. Він жалкував, що зайшов сюди.
— Шановний добродію, шановний добродію! — вигукнув Мармеладов, трохи заспокоївшись,— о, добродію мій, вам, може, все це смішно, як і іншим, і тільки даремно турбую я вас безглуздими цими мізерними дрібницями домашнього життя мого, ну, а мені не до сміху! Бо я все це можу відчувати... І протягом усього того райського дня мого життя і всього того вечора я і сам на крилах мрій ширяв: і, значить, як я все це улаштую, і діток одягну, і їй спокій забезпечу, і дочку мою рідну від безчестя в лоно сім'ї поверну. І ще, і ще... Зрозуміла річ, юначе. Ну, добродію ти мій (Мармеладов раптом неначе здригнувся, підвів голову і подивився своєму слухачеві просто у вічі), ну, а другого ж дня, після всіх цих своїх мріянь (тобто сталося це рівно п'ять діб тому) надвечір, я хитрим обманом, яко тать у нощі,[1-32] викрав у Катерини Іванівни ключ від її скрині, витяг, що лишилося від принесеної платні, скільки там було, вже не пам'ятаю, і от, дивіться на мене, все! П'ятий день із дому, і там мене шукають, і службі кінець, і віцмундир у пивниці біля Єгипетського мосту[1-33] в заставу віддав, а замість того одержав це одіяння... і всьому кінець!
Мармеладов стукнув себе кулаком по лобі, зціпив зуби, заплющив очі і міцно сперся ліктем на стіл. Та за хвилину обличчя його раптом змінилося, і він з якимсь напускним лукавством і удаваною розв'язністю глянув на Раскольникова, засміявся і проказав:
— А сьогодні у Соні був, на похмілля ходив просити! Хе-хе-хе!
— Невже дала? — крикнув хтось із відвідувачів, крикнув і зареготав що мав сили.
— Оцей самий півштоф[1-34] на її гроші й куплено,— промовив Мармеладов, звертаючись тільки до Раскольникова.— Тридцять копійок винесла, своїми руками, останні, все, що мала, сам бачив... Нічого не сказала, тільки мовчки на мене подивилася...
Так не на землі, а там... за людей печаляться, плачуть, а не докоряють, не докоряють! а це ж гірш болить, гірш болить, коли не докоряють!.. Тридцять копійок, еге ж. А вони ж і їй тепер потрібні, га? Як ви гадаєте, добродію мій? Адже вона тепер чистоти пильнувати мусить. А вона ж чимало коштує, ця чистота, особлива, розумієте? Розумієте? Ну, там помадки теж купити, бо не можна ж; спіднички крохмальні, черевичок такий собі, щоб був фіглярніший, аби ніжку виставити, коли калюжку доведеться переступати.