Згодом не стало й чорного ринку. Нікому не треба було юшки, з'явилися нові, повноцінні гроші, а в крамницях продавалися речі, яких досі не можна було дістати й на чорному ринку.
Мати плакала, а "вона" була малесенька і звалася Вільмою, як і мати; Лео лютував, аж поки мати знайшла роботу в пекаря.
Прийшов дядько Альберт і запропонував матері грошей, мати не взяла їх, і дядько Лео кричав на неї, а дядько Альберт кричав на Лео.
Дядькові Лео притаманний був запах туалетної води. Обличчя в нього було червоне, через те, що він надто дбав про його чистоту, а чуб — чорний, як смола; Лео багато часу гаяв на свої нігті, а під кондукторською формою завше носив жовтий шарф.
А ще він був скупий: ніколи не тратив грошей на дітей і відрізнявся цим від Мартінових дядьків Віля та Альберта, що були дуже щедрі. Віль був зовсім інший дядько, ніж Лео, а Лео, в свою чергу, інший, ніж Альберт. Поступово утворювались категорії дядьків: Віль був справжній дядько, Лео — такий, як Еріх, Герт і Карл: дядьки, що жили з матір'ю. А от Альберт був ще інший дядько, ніж Віль і Лео: не справжній, як Віль, що його можна назвати навіть дідусем, але й не той, що живе з матір'ю.
Батько ж був лише знімком на стіні: усміхнений фельдфебель, знятий десять років тому. Якщо спочатку він здавався Генріхові надто старим, та тепер навпаки — молодим, усе ближчим до нього: хлопець поволі доростав до батькового віку. Тепер батько лише трохи більше ніж удвГчі старший за нього, а колись був старший учетверо, вп'ятеро. Поряд із батьковим знімком висить материн: їй було ще тільки вісімнадцять років, наче дівчинка, що йде до першого причастя. Дядько Віль був майже вшестеро старший за Генріха, і все ж порівняно з ним Генріх почував себе дорослим і досвідченим, мудрим і стомленим. І приймав його дружбу, як дружбу дитини, як пестощі своєї маленької сестри, що так швидко підростала. Генріх глядів її, давав пляшку з молоком, підігрівав кашу, бо після дванадцятої мати йшла на роботу, а Лео нічого не хотів робити для дитини.
— Я вам не нянька!
Генріх навчився навіть купати Вільму, садовити її на горщик і брав з собою, коли йшов до крамниці або ввечері зустрічав матір біля пекарні.
Зовсім інший, ніж Віль, був Мартінів дядько Альберт. Він знав, що таке гроші, і хоч сам мав їх, проте розумів, як страшно, коли дорожчає хліб і підскакує ціна на маргарин. Генріх хотів би мати такого дядька. Це не той дядько, що живе з матір'ю, і не Віль, з. яким щонайбільше можна гратися та гуляти. Віль добрий, але з ним годі було говорити, не те що з дядьком Альбертом, хоч у того й були гроші.
Генріх любив туди ходити з різних причин; головним чином задля дядька Альберта, а вже потім задля Мартіна, бо в усьому, що стосувалося грошей, той був однаково, що дядько Віль. Любив він і бабусю, хоч вона була й дивачка. А ще ходив туди задля футбола й ласощів із холодильника, і взагалі добре було залишити
Більму у візочку в садку, грати собі в футбол і годинами не бачити дядька Лео.
Страшно було тільки дивитися, як там ставляться до грошей. Йому все давали, обходилися з ним ласкаво, а одначе він мав якесь невиразне почуття, що це колись скінчиться погано, і то не тільки через гроші.
Були речі, не пов'язані з грошима: хоч би різниця між дядьком Лео і дядьком Альбертом, або різниця між тим, як ужахнувся Мартін, почувши слово, що його Ген-ріхова мати сказала пекареві, і тим, як сам Генріх лише трохи злякався, почувши його вперше від матері. Доти він чув його тільки від Лео та якоїсь кондукторки. Йому те слово здавалося огидним, неприємним, але воно не перелякало його так, як Мартіна. То була різниця, тільки частково залежна від грошей, різниця, яку знав лише дядько Альберт: він чудово розумів, що не може бути надто добрий до Генріха.
III
Вона вже кілька хвилин відчувала, що якийсь тип ззаду вперто дивиться на неї, певний свого успіху. Дивитися можна по-різному,— вона могла навіть відчути на собі гарячий погляд сором'язливого закоханця. Але цей, переконаний, що перед ним ніяка жінка не встоїть, у погляді немає навіть сліду меланхолії, і вона з півхвилини намагалася уявити собі, який він — чорнявий, елегантний, трохи сноб; мабуть, уже побився об заклад: "Десять проти одного, що через три тижні я спатиму з нею".
. їй, такій стомленій, не важко було зовсім ігнорувати невідомого залицяльника: вона заздалегідь раділа, що проведе суботу й неділю з Альбертом і хлопцем у Бі-тенгані, в Альбертової матері. Вже осінь, і там, мабуть, небагато людей. Приємно слухати, як Альберт із Глю-мом та Вілем розмовляють про всілякі принади на рибу, крім того, вона набере книжок і читатиме, поки діти — Мартін та його шкільний товариш — гратимуть у футбол, чи, може, дасться на Глюмову намову, піде з ним на ставок вудити рибу й слухатиме, яку принаду краще брати та як її настромляти, як вибирати вудку та яке треба мати величезне терпіння. Вона й далі відчувала на собі той погляд, а водночас її присипляв Шурбігелів голос: завжди, коли влаштовували яку-небудь інтелектуальну доповідь, її робив Шурбігель. Вона ненавиділа Шурбігеля й жалкувала, що прийняла запрошення. Набагато краще було б піти з Мартіном у кіно, потім попоїсти морозива, переглянути, попиваючи каву, вечірню газету, поки Мартін розважатиметься, вибираючи платівки, що їх послужливо розкладе перед ним кельнерка. А тепер її вже помітили кілька знайомих, і вечір напевне знову буде втрачений: її чекають наспіх приготовлені бутерброди, відкорковані пляшки, кава — "Чи, може, волієте чаю?" — сигарети і закам'яніле Аль-бертове обличчя, як завше, коли йому доводиться розважати її гостей та розповідати про її чоловіка.
Вже пізно. Саме виступає Шурбігель, потім патер Віліброрд почне знайомити її з чужими людьми, а тоді, мабуть, з'явиться й невідомий залицяльник, чий погляд настирливо, як світло лампи, лягає на її потилицю. Найкраще було б задрімати і хоч трохи перебити сон.
Вона завжди робила те, чого не хотіла, і зовсім не тому, що була шанолюбна чи прагнула додати слави своєму загиблому чоловікові, і не тому, що їй хотілось познайомитися з цікавими людьми. То було таке почуття, наче пливеш річкою і кортить здатися на течію, а вона підхоплює тебе й несе туди, де все якоюсь мірою позбавлене глузду: дивитися уривки з поганих фільмів, невдало зняті сцени з посередніми артистами й поганим освітленням і мріяти. Вона відчайдушно боролася з утомою, навіть випросталась і почала слухати Шурбігеля, хоч давно вже була кинула. Спрямований на неї десь ззаду настирливий погляд також стомлював її, бо треба було напружуватись, аби не обернутись, а обертатись не хотілося: вона знала вже, що то за тип, навіть не подивившись на нього. Інтелектуальні шукачі легких пригод викликали в неї огиду. Своє життя, обмежене лише рефлексами та ницими почуттями, вони провадили на взірець літературних героїв, вагаючись між Сартром і Клоделем. Вони мріяли про такі готельні кімнати, як у тих фільмах, що йдуть на пізніх сеансах в особливих кінотеатрах: фільми з тьмяним освітленням, із вишуканим діалогом, "не багаті на події, але прецікаві", в в супроводі органної музики на смак екзистенціалістів: блідий чоловік схилився над блідою жінкою, а тим часом сигарета — о ефекти оптики! — тліє на краю нічного столика, і над нею здіймаються кучеряві хмари диму. "Ми погано робимо, але не можемо інакше". Світло гасне, і в згустілому мороці видно лише, як над сигаретою на краю нічного столика здіймаються кільця диму, потім екран тьмяніє і відбувається неминуче.
Що більше пізнавала вона таких кавалерів, то дужче кохала свого чоловіка і насправді, хоч і мала славу легковажної жінки, за ці десять років жодного разу ні з ким не спала. Рай був інший, почуття його були такі самі щирі, як і його наївність.
Шурбігелів голос помалу заколихував її, і вона забула на мить про впертий, спрямований у її потилицю погляд незнайомого.
Шурбігель був високий і огрядний, і з кожною доповіддю його обличчя набувало ще меланхолійнішого вигляду, а він робив багато доповідей. І кожна додавала йому ваги — і духовної, і тілесної. Неллі він завжди здавався надзвичайно ерудованою, надзвичайно сумною повітряною кулею, що все більше надимається, ось-ось має тріснути, і тоді від неї нічого не залишиться, крім жмені сконцентрованої, смердючої нудьги.
Його тема була чисто шурбігелівська: "Ставлення творчої одиниці до церкви та до держави в добу техніки". Голос приємний: єлейно-інтелігентний, тремтячий з таємної чутливості, повний безмежного смутку. Йому було сорок три роки. Прихильників він мав багато, а ворогів мало, але тим ворогам пощастило витягти на світ божий з надрів поганенької університетської бібліотеки десь у Середній Німеччині докторську дисертацію Шурбігеля, написану 1934 року, яка називалась "Образ фюрера в сучасній ліриці". Тому Шурбігель кожну свою доповідь починав із зауваження про молодих крикунів, песимістів, що граються в сектантство, єретиків, що самі себе батожать, неспроможних зрозуміти перехід в іншу віру духовно достиглої людини. Але й про своїх ворогів він завжди говорив приязним тоном і застосовував проти них зброю, що доводила їх до шаленства, бо проти неї вони були безсилі,— Шурбігель прощав ворогам своїм, він прощав усім усе. Його рухи під час доповіді нагадували жести послужливого перукаря, що думав тільки про благо свого клієнта: наче не доповідь робив, а прикладав своїм уявним друзям і ворогам гарячі компреси, скроплював їх запашними заспокійливими есенціями, робив масаж шкіри на голові, обмахував, щедро охолоджував, а потім довго й густо намилював надзвичайно запашним, надзвичайно коштовним милом — а тим часом його медовий голос виповідав надзвичайно мудрі думки. Шурбігель був песиміст, але не безнадійний. У рівномірно мудрому потоці його промов спливали, мов осяйні дороговкази, такі слова, як "обранці", "катакомби", "відчай",— а він тим часом наділяв уявних клієнтів своєї перукарні незнаними досі розкошами: делікатною поведінкою, гарячими, теплими та холодними компресами, всілякими мастями; ніби ущасливлював слухачів усіма благами, що прикрашали прейскурант першорядної перукарні.
Шурбігель виріс у перукарні на околиці міста. "Надзвичайно обдаровану дитину" рано відкрили і почали опікувати, та опецькуватий хлопчик ніколи не міг забути чарівну меланхолію брудної батькової перукарні: клацання ножиць, блиск нікелю в сірих сутінках, тихе дзижчання електричної машинки, спокійну балаканину, приємну суміш запахів різноманітних гатунків мила, вологий пил розбризкуваних парфумів, бряжчання монет у касі, пакуночки, що їх нишком вручали клієнтам, стяжки, на яких повільно висихала піна з мила і біляві та руді волосини опинялися ніби в загуслому цукрі, а ще — дві теплі й темні дерев'яні кабіни, що в них працювала мати: штучне світло, тютюновий дим та інтимні розмови на жіночі теми, що їх жалібно провадили клієнтки.