Старий Осип бачив це, і на обличчі в нього раптом заясніла надія.
— Дякувати богу, ваше високоблагородіє, вітру не було,— сказав він, звертаючись до студента,— а то погоріли б враз. Ваше високоблагородіє, панове хороші,— додав він сором'язливо, тоном нижче,— світанок холодний, погрітись би... на півпляшечки з вашої милості.
Йому нічого не дали, і віп, крякнувши, поплентався додому. Ольга потім стояла на краю й дивилась, як обидва вози переїжджали річку вбрід, як лугом ішли пани; їх на тому боці чекав екіпаж. А прийшовши в хату, вона розказувала чоловікові з захопленням:
— Та такі хороші! Та такі гарні! А панночки — як херувимчики.
— Щоб їх розірвало! — промовила сонна Фекла із злобою.
VI
Мар'я вважала себе нещасливою й говорила, що їй дуже хочеться вмерти; а Феклі, навпаки, було до смаку все це життя: і бідність, і неохайність, і невгамовна сварка. Вона їла, що давали, не перебираючи; спала, де й на чому доведеться; помиї виливала коло самого ґанку: вихлюпне з порога та ще й пройде босими ногами по калюжі. І вона з першого ж дня зненавиділа Ольгу і Миколу саме за те, що їм не подобалося це життя.
— Подивлюся, що ви тут їсти будете, дворяни московські! — говорила вона зловтішно.— Подивлю-усь!
Одного разу вранці,— це було вже на початку вересня,— Фекла принесла знизу двоє відер води, рожева від холоду, здорова, гарпа; у той час Мар'я і Ольга сиділи за столом і пили чай.
— Чай та цукор! — промовила Фекла глузливо.— Пані які,— додала вона, ставлячи відра,— моду собі завели кожен день чай пити. Диви-но, щоб не роздуло вас од чаю! — казала вона далі, дивлячись з ненавистю на Ольгу.— Наїла в Москві пухлу пику, товстуля!
Вона замахнулась коромислом і вдарила Ольгу по плечу, аж обидві невістки тільки руками сплеснули й промовили:
— Ох, лишенько!
Потім Фекла пішла на річку прати білизну і цілу дорогу лаялась так голосно, що чути було в хаті.
Пройшов день. Настав довгий осінній вечір. У хаті мотали шовк; мотали всі, крім Фекли: вона подалась за річку. Шовк брали на ближній фабриці, і вся сім'я заробляла на ньому небагато — копійок з двадцять на тиждень.
— За панів краще було,— говорив старий, мотаючи шовк.— І робиш ти, і їси, і спиш, усе в свій час На обід щі тобі та каша, на вечерю теж щі та каша. Огірків і капусти було досхочу: їж добровільно, скільки душа хоче. І строгості було більше. Усяк себе глядів.
Світила тільки одна лампочка, що горіла тьмяно і чаділа. Коли хто-небудь заступав лампочку і велика тінь падала на вікно, то видно було яскраве місячне світло. Старий Осип розповідав не поспішаючи про те, як жили перед волею, як в оцих самих місцях, де тепер живеться так нудно і бідно, полювали з гончаками, з хортами, з псковичами і під час облав мужиків напували горілкою, як у Москву ходили цілі валки з різаною птицею для молодих панів, як лихих карали різками або засилали в тверську вотчину, а добрих нагороджували. І бабка теж розповідала дещо. Вона все пам'ятала, геть усе. Вона розповіла про свою пані, добру, богобоязливу жінку, в якої чоловік був гультяй і розпусник і в якої всі дочки повиходили заміж бог знає як: одна вийшла за п'яницю, друга — за міщанина, третю — викрали потай (сама бабка, яка була тоді дівчиною, допомагала викрадати), і всі вони скоро померли з горя, як і їхня мати. І, згадавши про те, бабка аж поплакала трохи.
Раптом хтось постукав у двері, і всі здригнулись.
— Дядьку Осипе, пусти ночувати!
Увійшов маленький, лисий дідок, кухар генерала Жукова, той самий, в якого згоріла шапка. Він сів, послухав і теж став згадувати та розказувати всякі історії. Микола, сидячи на печі, звісивши ноги, слухав і питав усе про страви, які готували за панів. Говорили про битки, котлети, різні супи, соуси, і кухар, який теж усе добре пам'ятав, називав страви, яких нема тепер; була, наприклад, страва, яку готували з волових очей, і називалася вона "ранком прокинувшись".
— А котлети марешаль тоді робили? — спитав Микола.
— Ні.
Микола докірливо похитав головою і сказав:
— Ех, ви, горе-кухарі!
Дівчатка, сидячи і лежачи на печі, дивилися вниз не кліпаючи; здавалося, що їх було дуже багато — наче херувими в хмарах. Розповіді їм подобались; вони зітхали, здригалися й блідли то від захоплення, то від страху, а бабку, що розказувала найцікавіше за всіх, вони слухали затамувавши подцх, боячись поворухнутись.
Лягали спати мовчки; і старі, розтрисожені розповідями, схвильовані, думали про те, яка прекрасна молодість, бо після неї, хоч би яка вона була, залишається в згадках саме тільки живе, радісне, зворушливе, і яка страшенно холодна та смерть, що не забариться,— краще про неї й не думати! Лампочка погасла. І пітьма, і двоє вікон, різко освітлених місяцем, і тиша, і скрипіння колиски нагадували чомусь тільки про те, що життя вже минуло, що не вернеш його ніяк... Задрімаєш, замрієшся, і раптом хтось торкає за плече, дмухає в щоку —і сну нема, тіло таке, наче перележав його, і лізуть у голову все думки про смерть; повернувся на другий бік — про смерть уже забув, але в голові снуються дивні, нудні, марудні думки про злидні, про харчі, про те, що борошно подорожчало, а трохи згодом знову згадується, що життя вже минуло, не вернеш його...
— О господи! — зітхнув кухар.
Хтось тихо-тихо постукав у вікно. Мабуть, Фекла вернулась... Ольга встала і, позіхаючи, шепочучи молитву, відімкнула двері, потім в сінях одсунула засув. Але ніхто не входив, тільки з вулиці повіяло холодом, і стало раптом видно від місяця. У відчинені двері видно було і вулицю, тиху, порожню, і самий місяць, що котився по небу.
— Хто тут? — гукнула Ольга.
— Я,— почулася відповідь.— Це я.
Біля дверей, притулившись до стіни, стояла Фекла, зовсім гола. Вона тремтіла від холоду, цокотіла зубами і при яскравому місячному світлі здавалась дуже блідою, гарною і чудною. Тіні на ній і місячний блиск на шкірі якось різко кидалися у вічі, й особливо чітко визначалися її темні брови та молоді, міцні груди.
— На тому боці шибеники роздягли, пустили так...— промовила вона.— Додому без одежі йшла... як мати народила. Принеси одягтися.
— Та ти в хату йди! — тихо сказала Ольга, теж починаючи тремтіти.
— Старі б не побачили.
Справді, бабка вже непокоїлась і бурчала, і старий питав: "Хто там?" Ольга принесла свою сорочку і спідницю, одягла Феклу, і потім обидві тихо, намагаючись не грюкати дверима, увійшли до хати.
— Це ти, гладка? — сердито пробурчала бабка, догадавшись, хто це.— А бодай тебе, полуночнице... нема на тебе погибелі!
— Нічого, нічого,— шепотіла Ольга, кутаючи Феклу,— нічого, ластівко.
Знову стало тихо. У хаті завжди погано спали; кожному заважало спати що-небудь невідчіпне, настирливе: старому — біль у спині, бабці — клопіт і злість, Мар'ї — страх, дітям — короста і голод. І тепер теж сон був тривожний: переверталися з боку на бік, марили, вставали напитися.
Фекла раптом заревла гучно, грубим голосом, але зараз-таки стримала себе та зрідка схлипувала все тихше й глухіше, поки не змовкла. Часом з того боку, з-за річки, чути було, як бив годинник; але годинник бив якось чудно: вибив п'ять, потім три.
— О господи! — зітхнув кухар.
Дивлячись на вікна, важко було зрозуміти: чи все ще світить місяць, чи це вже світає. Мар'я встала й вийшла, і чути було, як вона на подвір'ї доїла корову і .говорила: "Сті-ій!" Вийшла й бабка. Було ще темно в хаті, але вже стало видно всі речі.
Микола, що не спав цілу ніч, зліз з печі. Він дістав із зеленої скриньки свій фрак, надів його і, підійшовши до вікна, погладив рукави, потримався за фалдочки — і усміхнувся. Тоді обережно зняв фрак, заховав у скриню й знову ліг.
Мар'я вернулась і стала топити в печі. Вона, як видно, ще не зовсім прочумалась від сну і тепер прокидалась на ходу. їй, мабуть, приснилося що-небудь або спали на думку вчорашні розповіді, бо вона солодко потяглася перед піччю і сказала:
— Ні, воля краща!
VII
Приїхав пан,— так у селі називали станового пристава. Про те, коли і чого він приїде, було відомо за тиждень наперед. У Жукові було тільки сорок дворів, але недоїмок, казенних і земських, набралося понад дві тисячі.
Становий спинився в трактирі; він випив тут дві склянки чаю і потім попрямував пішки до хати старости, біля якої вже чекала юрба недоїмників. Староста Антип Седельников, дарма що молодий — йому було тільки тридцять років з чимось,— був суворий і завжди був на боці начальства, хоч сам був бідний і платив податки несправно. Як видно, його тішило те, що він — староста, і подобалася свідомість вдади, якої він не вмів виявляти інакше як суворістю. На сході його боялись і слухали; траплялось, на вулиці чи біля трактиру він раптом налітав на п'яного, зв'язував йому руки назад і садовив у холодну; раз навіть посадовив у холодну бабку, за те що вона, прийшовши на сход замість Осипа, стала сваритися, і продержав її там цілу добу. У місті він не проживав і книг ніколи не читав, але звідкись набрався усяких мудрих слів і любив уживати їх в розмові, і за це його поважали, хоч і не завжди розуміли.
Коли Осип з своєю оброчною книжкою ввійшов у хату до старости, становий, худорлявий старик з довгими сивими бакенбардами, в сірій тужурці, сидів за столом на покуті і щось записував. У хаті було чисто, всі стіни рябіли від картин, повирізуваних з журналів, і на самій видноті, біля ікон, висів портрет Баттенберга, колишнього болгарського князя. Коло столу, склавши руки на грудях, стояв Антип Седельников.
— За ним, ваше високоблагородіє, сто дев'ятнадцять карбованців,— сказав він, коли черга дійшла до Осина.— Перед Великоднем як дав карбованця, то з того часу ні копійки.
Пристав підвів очі на Осипа й спитав:
— Чому ж це, братику?
— Змилуйтеся, ваше високоблагородіє,— почав Осип хвилюючись,—дозвольте сказати, торік люторецький пан: "Осипе,— каже,— продай сіно... Ти,— каже,— продай". А чого ж? Було в мене пудів зо сто на продаж, в низині молодиці накосили... Ну, сторгувалися... Все гаразд, добровільно...
Він скаржився на старосту і раз у раз повертався до чоловіків, ніби запрошуючи їх бути свідками; обличчя в нього почервоніло й спітніло, і очі стали гострі, злі.
— Я не розумію, навіщо це ти все говориш,— сказав пристав.— Я питаю тебе...