За ними висів мій спортивний піджак. Хоч це й безглуздя, але я відчув збентеження. Не бажаючи турбуватися пошуками банку в Дорсеті, я ще в Лондоні розміняв чек на п'ятдесят фунтів. Ясно, що він одразу знайшов і гаманець, і гроші, відразу ж порахував. Потім, на мій подив, підійшов і кинув один папірець на ліжко.
— П'ятірка за неприємності. Згода?
Решту він засунув у задню кишеню штанів. Почав знічев'я перебирати те, що було в гаманці. Нарешті вийняв мою банківську картку, уважно подивився.
— Еге. Збігається. Отже, це все твоє отам, внизу, на столі.
— На столі?
— Ота писанина і все інше.
Перші три розділи вже були надруковані. Мабуть, він бачив і запам'ятав моє ім'я на титульній сторінці.
— Я приїхав, щоб закінчити книжку.
— Ти пишеш книжки?
— Коли мене не грабують.
Молодик далі длубався в гаманці.
— Які книжки?
Я не відповів.
— Тоді про що ота внизу?
— Про одну людину. Ви про неї однаково ніколи не чули, тож давайте вже краще закінчуйте свою огидну справу.
Він закрив гаманець і кинув його на ліжко поруч з банкнотою.
— Звідки в тебе така певність, що я нічого не знаю?
— Я не те хотів сказати.
— Такі, як ти, завжди помиляються щодо таких, як я.
Я намагався приховати наростаюче роздратування.
— Моя книжка присвячена одному давно померлому романістові. Його ім'я Пікок. Тепер його не дуже читають. Це все, що я хотів сказати.
Молодик уважно придивлявся до мене. Я порушив ще одну з нових заповідей і зрозумів, що треба поводитися обережніше.
— Гаразд. То навіщо ти про нього пишеш?
— Бо я захоплююсь його творчістю.
— Чому?
— На мій погляд, йому властиві якості, яких бракує людям нашої доби.
— А саме?
— Гуманізм. Гарні манери. Тверда віра в...— В мене вже крутилося на язиці слово "порядність",— ...здоровий глузд.
— А от мені подобається Конрад. Він серед них найкращий.
— Він багатьом подобається.
— А тобі ні?
— Він дуже хороший письменник.
— Найкращий.
— Звичайно, один з найкращих.
— Я маю одну його річ про море. Знаєш яку? — Я кивнув, як на мій погляд, досить схвально, та він, очевидно, ще не забув, як я принизив його своїм зауваженням про те, що він ніколи не чув про деяких письменників.— Я часом натрапляю на всякі книжки. Романи. Історія. Мистецтво. Беру їх додому. Читаю. Можемо побитися об заклад, що я більше знаю про антикварні речі, ніж ті, хто ними торгує. Розумієш, я буваю в музеях. Просто дивлюсь. Музей нізащо б не обчистив. По-моєму, обчистити музей — однаково, що обчистити кожного другого з тих типів, хто туди ходить.— Здавалося, він чекає на якусь відповідь. Я знову невиразно кивнув. Вислуховуючи всі ці нісенітниці, я сидів у надзвичайно напруженій позі, від якої в мене вже боліла спина. Мені не стільки дошкуляла його манера, скільки темп, якого він дотримувався: весь час andante замість prestissimo.— Музеї — це те, що треба. Ніякої приватної власності. Просто музеї. Щоб кожен міг зайти.
— Як у Росії?
— Точно.
Люди, причетні до літератури, завжди були чутливі до всього ексцентричного. Навряд чи можна назвати симпатичною людину, яка щойно позбавила вас сорока п'яти фунтів, хоч вони для вас далеко не зайві. Однак я трохи вмію пародіювати мовну манеру і розповідати історії, що на цьому немилосердному хисті й побудовані, тож, попри мій страх і обурення, я вже смакував деякі розумові й мовні вихиляси мого мучителя. Я тонко посміхнувся.
— А вам відомо, як вони розправляються із злодіями?
— Ет, старий, там я цього не робив би. А все дуже просто. Для цього ж ненависть потрібна. Так? А в нас в що ненавидіти. І шукати не треба. Ну, вони там де в чому перегнули. Але ж вони принаймні щось роблять. Такі, як я, терпіти не можуть у своїй країні ось чого: тут ніхто нічого не робить. Знаєш, хто в нас не лінується щось робити? Розтакі торі. Ото зухи. Такі хлопці, як я, просто щенята поруч з ними.
— Мої друзі, яким належить цей котедж, не торі. Навіть дуже далекі від них. Так само, як і я, між іншим.
— Велике діло.
Він кинув це незлобиво.
— І навряд чи ми підходящий об'єкт для удару в ім'я того діла, за яке ви боретесь.
— Е, ти, може, хочеш, щоб я почував себе винним, чи що?
— Ні, лише трохи натякнути на те, що життя — складне.
Молодик зміряв мене довгим допитливим поглядом, і я подумав, що зараз він виверне на мене ще одну порцію псевдо-маркузеанських — якщо це не тавтологія — тривіальностей. Однак він раптом відігнув краєчок жовтої рукавички й глянув на годинник.
— Шкода. Приємно було поговорити. Так. Ну, ось що, мені ще їхати, їхати й їхати. То я зроблю собі кави. Гаразд? А ти — ти вставай, не поспішаючи, одягайся. А потім чапай униз.
Мої приспані жахи відразу прокинулись.
— Навіщо одягатися?
— Я ж маю тебе зв'язати, старий. А нащо ж тобі голому мерзнути, га?
Я кивнув.
— От і молодець.— Він рушив до дверей, потім обернувся.— То вам, пане, теж кави?
— Ні, дякую.
— Може, чаю, га? Бо мені однаково, що пити.
Я заперечливо хитнув головою, і він почав спускатися вниз. У всьому моєму тілі розлилася кволість; потрясіння виявилося сильнішим, ніж я гадав. До того ж уже збагнув, що досі пережив не найгіршу частину пригоди. Далі доведеться помучитися не одну годину зв'язаному, і я не уявляв собі, хто й коли мене розв'яже. Не бажаючи порушувати заведений порядок, я не повідомив пошту про тимчасову зміну адреси, отже, на листоношу сподівання марні. По молоко, як пояснила Джейн, я мав ходити на ферму. Таким чином, навряд чи хтось загляне сюди найближчим часом.
Я встав з ліжка й почав одягатися, водночас підсумовуючи свої враження від новоявленого Рефлза. Те, що йому так подобалося слухати самого себе, дозволяло мені зробити певні висновки щодо його минулого. Я майже не сумнівався, що, незалежно від того, де він народився, його нинішнім середовищем був Лондон — у всякому разі, якесь велике місто. Регіонального акценту я в нього практично не помітив. Отже, він не з самих пролетарських низів, як можна було б судити з його неоковирних виразів. І все-таки мені здавалося, що цей молодик скоріше піднявся з низів, ніж опустився. Він явно намагався створити враження про свою неабияку освіченість. Можна було б припустити, що мій гість закінчив школу і навіть провчився з рік у якомусь другорядному університеті. Я встиг помітити у цьому парубійкові деякі захисні реакції, породжені почуттям розчарування, що їх мені вже доводилося спостерігати раніше у дітей своїх друзів.
Молодший син власників цього котеджу останнім часом теж став виявляти грубість і зарозумілість і тим самим надзвичайно засмутив своїх батьків, хоч вони, як і годиться жителям Хемпстеда, більш ніж терпимо ставилися до виявів молодіжного бунтарства. Їхній синок залишив університет, бо прийшов до висновку про "непотрібність" юриспруденції. Батько його — адвокат, отже, син з подвійним задоволенням відмовився від свого майбутнього фаху й оголосив, що віднині займеться композицією в жанрі народної музики. Сподіваний швидкий успіх не приходив, і через кілька місяців терпіння хлопця вичерпалося (принаймні так я зрозумів із розповіді його батьків). Він полишив своє покликання, коли можна так висловитись, і став членом маоїстської комуни, якою керувала дівчина, що втекла від свого батечка-мільйонера, в Південному Кенсінгтоні. Я розповідаю про його кар'єру дещо легковажним тоном, проте Моріс і Джейн справді страждали від того, що їхній син так занапастив свої молоді роки, і обом було не до сміху. Вони розповіли мені про той вечір, коли хлопець залишив Кембріджський університет і розкритикував їхній спосіб життя і все, що було з ним пов'язане. Те, що батьки завжди боролися за якесь розумне й добре діло, починаючи від ядерного роззброєння й кінчаючи збереженням платанів на Фітцджон-авеню, раптом виявилося гідним осуду. Головний же їхній злочин (як сказала Джейн) полягав у тому, що вони досі жили в будинку, який придбали в 1946 році за кілька тисяч, коли одружилися, і який тепер коштував шістдесят, а то й більше. Тепер, мовляв, немає сатирика, що не висміював би таких, як вони, а їхнє приватне життя з усіма його втіхами не в'яжеться з тією боротьбою за права знедолених, яку вони ведуть на людях. Може, й справді не слід юристові, що користується успіхом, надто захоплюватися театральними прем'єрами, хоч він і консультує безплатно різні групи громадських діячів. Може, й не слід членові місцевої лейбористської ради (а Джейн там уже багато років) з таким задоволенням готувати обіди, гідні Елізабет Девід[77]. Але в очах Річарда найстрашніший їхній злочин у тому, що вони вважають таке врівноважене життя розумним і пристойним, а не облудним і святенницьким.
Я співчував Морісові, коли він обурювався, звинувачуючи сина в егоїзмі й безвідповідальності, проте вважав, що Джейн точніше визначила діагноз. Вона доводила, і, я гадаю, слушно, що, хоча бажання épater la familie[78] і зіграло свою роль, але справжня хвороба, яка завела його й таких, як він, на похилу стежку,— це крайній ідеалізм. Річард просто п'янів (можливо, не без допомоги маріхуани), уявляючи свої успіхи на мистецькій ниві чи на благородному революційному шляху, і тому будь-яка перспектива нормального життя безнадійно відштовхувала його. Джейн досить влучно сказала, що її син хоче здобувати щодня по Евересту; а якщо справа вимагала двох днів, він одразу втрачав до неї інтерес.
Мій же молодий бунтівник дещо успішніше розв'язував свої труднощі (або, якщо користуватися його перекрученою логікою, переконливіше), ніж молодий Річард з його червоним цитатником. Принаймні він сам, хоч і на свій лад, утримував себе. Суб-субмарксизм був тут, звісно, жартом, просто надуманим виправданням, і перший це довів би сам старий добродій Маркс.
Нічого й казати, що таку широку паралель з Річардом я провів лише тепер. Однак подумав про нього, коли одягався, і не встиг подумати, як зробив одне припущення. Я ще й раніше дивувався, звідки мій злодій знає про існування садиби Холлі-Котедж. Що більше я розмірковував, то неімовірнішим мені здавалося, що в таке місце може вдарити грім серед ясного неба. Отже, мій гість, очевидно, знав, що власники будинку живуть у Лондоні. Міг дізнатися про це на фермі або в місцевій пивниці. Проте молодик, на мій погляд, був надто хитрий, щоб ризикувати більше, ніж необхідно.