Пролунало пронизливе протяжне рипіння, потім, немовби відгомін далекого землетрусу, почулося рокітливе: "Ко-о… Ко-о… Ко-о…" Хата захиталася, як човен на хвилях. Подвір'я за вікном зсунулося набік, а з-під вікна вилізла і встромилась кігтями в землю велетенська куряча нога, провела у траві глибокі борозни і знову зникла. Підлога круто накренилась, я відчув, що падаю, схопився руками за щось м'яке, вдарився боком і головою та упав з дивана. Я лежав на постілках, вчепившись у подушку, що впала разом зі мною. В кімнаті було зовсім світло. За вікном хтось глибоко відкашлювався.
— Ну-с, так… — сказав добре поставлений чоловічий голос. — Десь, колись, в якійсь державі жив собі цар, на ім'я… мне-е… ну, зрештою, несуттєво. Скажімо, мне-е… Полуект… Мав він трьох синів-царевичів. Перший… мне-е… Третій був дурень, а от перший?..
Пригинаючись, як солдат під обстрілом, я підібрався до вікна і виглянув. Дуб був на місці. Спиною до нього стояв у глибокій задумі на задніх лапах кіт Василь. У зубах у нього була затиснула квітка латаття. Кіт дивився собі під ноги і тягнув: "Мне-е-е…" Потім він труснув головою, заклав передні лапи за спину і, трохи сутулячись, як доцент Дубино-Княжицький на лекції, плавним кроком пішов убік від дуба.
— Добре, — казав кіт крізь зуби. — Жили-поживали собі цар і цариця. У царя, у цариці був один син… Мне-е… Дурень, звісно…
Кіт з досадою виплюнув квітку і, весь зморщившись, потер лоба.
— Прикре становище, — проказав він. — Щось таки пам'ятаю! "Ха-ха-ха! Буде чим поласувати: кінь — на обід, молодець — на вечерю…" Звідкіля б це? А Іван, самі розумієте — дурень, відповідає: "Ех ти, лихе чудовисько, не зловивши білого лебедя, та їси!" Потім, звичайно — гартована стріла, всі три голови з плечей, Іван виймає три серця і привозить, кретин, додому матері… Який подаруночок! — Кіт сардонічно засміявся, потім зітхнув. — Є ще така хвороба — склероз, — повідомив він.
Він знову зітхнув, повернув назад до дуба і заспівав: "Кря-кря, мої дітоньки! Кря-кря, голуб'яточки! Я… мне-е… я сльозою вас відпоювала… точніше — випоювала…" Він утретє зітхнув і якийсь час ішов мовчки. Порівнявшись із дубом, він раптом немузично заволав: "Шмат смачний не доїдала!..".
У його лапах несподівано звідкись з'явилися масивні гусла — я навіть не помітив, де він їх узяв. Кіт відчайдушно вдарив по них лапою і, чіпляючись кігтями за струни, заволав ще гучніше, немовби намагався заглушити музику:
Дасс ім таннвальд фінстер іст,
Дас махт дас хольтс,
Дас… мне-е… майн шатц… чи катц?..
Він замовк і якийсь час походжав, мовчки стукаючи по струнах. Потім тихенько, невпевнено заспівав:
Ой, бував я в тім садочку,
Та скажу вам всю правдочку:
Ото так
Копають мак.
Він повернувся до дуба, притулив до нього гусла і почухав задньою ногою за вухом.
— Праця, праця і праця, — сказав він. — Тільки праця!
Він знову заклав лапи за спину й пішов ліворуч від дуба, бурмочучи:
— Дійшло до мене, о великий царю, що у славному місті Багдаді жив собі кравець, на ім'я… — Він устав на всі чотири, вигнув спину і злобно зашипів. — От із цими іменами у мене особливо погано! Абу… Алі… Хтось ібн чийсь… Н-ну добре, скажімо, Полуект. Полуект ібн… мне-е… Полуектович… Однаково не пам'ятаю, що було з цим кравцем. Ну й пес із ним, почнемо іншу…
Я лежав животом на підвіконні та, мліючи, дивився, як злощасний Василь бродить навколо дуба то вправо, то вліво, бурмоче, відкашлюється, підвиває, мугикає, стає від напруження на всі чотири — одне слово, страждає неймовірно. Діапазон знань його був грандіозний. Жодної казки і жодної пісні він не знав більше, ніж наполовину, зате це були російські, українські, західнослов'янські, німецькі, англійські, по-моєму, навіть японські, китайські та африканські казки, легенди, притчі, балади, пісні, романси, частівки та приспівки. Склероз доводив його до сказу, кілька разів він кидався на стовбур дуба і дер кору кігтями, він сичав і плювався, і очі його при цьому горіли, як у диявола, а пухнастий хвіст, товстий, як цурпалок, то дивився в зеніт, то судомно посмикувався, то шмагав його по боках. Але єдиною пісенькою, яку він доспівав до кінця, був "Чижик-пижик", а єдиною казочкою, яку він більш-менш доладно розповів, був "Дім, котрий збудував Джек" у перекладі Маршака, та й то з деякими змінами. Поступово — очевидно, від втоми — мова його набувала дедалі виразнішого котячого акценту. "А в полі, полі, — співав він, — сам плужок ходе, а… мне-е… а… мне-а-ав!.. а за тим плужком сам… мня-а-в-а-в!.. Сам Господь ходе… Чи броде?.." Кінець кінцем кіт геть знесилився, сів на хвіст і якийсь час сидів так, понуривши голову. Потім тихо, тоскно нявкнув, узяв гусла під пахву і на трьох ногах повільно поплентався геть по зарошеній траві.
Я зліз із підвіконня і скинув книгу. Я чітко пам'ятав, що останнього разу це була "Творчість душевнохворих", я був певен, що на підлогу впала саме ця книга. Але підняв я і поклав на підвіконня "Розкриття злочинів" А. Свенсона та О. Венделя. Я тупо розкрив її, переглянув навмання кілька абзаців, і мені одразу ж здалося, що на дубі висить повішеник. Я боязко підвів очі. З нижньої гілки дуба звішувався мокрий сріблясто-зелений акулячий хвіст. Хвіст важко погойдувався під подувами вранішнього вітерцю.
Я шарахнувся і вдарився потилицею об тверде. Голосно задзвонив телефон. Я озирнувся. Я лежав упоперек дивана, ковдра сповзла з мене на підлогу, а у вікно крізь листя дуба сяяло вранішнє сонце.
РОЗДІЛ ТРЕТІЙ
Мені спало на думку, що звичайне інтерв'ю з дияволом або чарівником можна успішно замінити майстерним використанням наукових тез.
Г. Дж. Веллс
Телефон дзвонив. Я протер очі, подивився у вікно (дуб був на місці), поглянув на вішалку (вішалка теж була на місці). Телефон дзвенів. За стіною в кімнаті у старої було тихо. Тоді я зіскочив на підлогу, відчинив двері (клямка була на місці) і вийшов у передпокій. Телефон дзвенів. Він стояв на поличці над великою діжкою — дуже сучасний апарат із білої пластмаси, такі я бачив тільки в кіно і в кабінеті нашого директора. Я взяв слухавку.
— Алло…
— Це хто? — запитав пронизливий жіночий голос.
— А вам кого треба?
— Це Хатнакурніж?
— Що?
— Я питаю, це хата на курногах, чи ні? Хто говорить?
— Так, — сказав я. — Хатка. Кого вам потрібно?
— О чорт, — сказав жіночий голос. — Прийміть телефонограму.
— Давайте.
— Записуйте.
— Одну хвилинку, — сказав я. — Візьму олівець і папір.
— О чорт, — сказав жіночий голос.
Я приніс записник і цанговий олівець.
— Слухаю вас.
— Телефонограма номер двісті шість, — сказав жіночий голос. — Громадянці Горинич Наїні Київні…
— Не так швидко… Київні… Далі?..
— "Цим пропонується вам… прибути сьогодні… двадцять сьомого липня… цього року… опівночі… на щорічний республіканський зліт…" Записали?
— Записав.
— "Перша зустріч… відбудеться… на Лисій Горі. Форма одягу святкова. Користування механічним транспортом… за власний кошт. Підпис… начальник канцелярії… Ха… Ем… Вій".
— Хто?
— Вій! Ха Ем Вій.
— Не розумію.
— Вій! Хрон Монадович! Ви що, начальника канцелярії не знаєте?
— Не знаю, — сказав я. — Кажіть по літерах.
— Чортівня! Добре, по літерах: Вервольф — Інкуб — Йєті… Записали?
— Здається, записав, — сказав я. — Вийшло — Вій.
— Хто?
— Вій!
— У вас що, поліпи? Не розумію!
— Володимир! Іван! Йосип!
— Так. Повторіть телефонограму.
Я повторив.
— Правильно. Передала Онучкіна. Хто прийняв?
— Привалов.
— Вітаннячка, Привалов! Давно служиш?
— Собачки служать, — сердито відповів я. — Я працюю.
— Ну-ну, працюй. На злеті зустрінемося.
Залунали гудки. Я повішав слухавку і повернувся до кімнати. Ранок був прохолодний, я похапцем зробив ранкову зарядку і вдягнувся. Події видавались мені надзвичайно цікавими. Телефонограма чудернацько асоціювалася у моїй свідомості з нічними пригодами, хоч я й гадки не мав, яким чином. Утім, такі-сякі ідеї мені вже спадали на думку, і уява моя була збуджена.
Все, що я побачив, не було мені геть незнайомим, про подібні випадки я десь щось читав і тепер згадав, що поведінка людей, котрі потрапляли в аналогічні обставини, завжди уявлялася мені надзвичайно, дратівливо безглуздою. Замість того, щоб повністю використати захоплюючі перспективи, подаровані їм щасливим випадком, вони лякалися, намагались повернутися до повсякденного. Якийсь герой навіть заклинав читачів триматися подалі від завіси, яка відділяє наш світ від невідомого, лякаючи духовними та фізичними каліцтвами. Я ще не знав, як розгорнуться події, але вже був готовий з ентузіазмом поринути у них.
Блукаючи по кімнаті в пошуках ковша чи кружки, я продовжував міркувати. Ці лякливі люди, думав я, схожі на деяких учених-експериментаторів, дуже наполегливих, дуже працелюбних, але зовсім позбавлених уяви і через те дуже обережних. Отримавши нетривіальний результат, вони шарахаються від нього, поспішно пояснюють його нечистотою експерименту і фактично тікають від нового, бо надто зжилися зі старим, затишно укладеним у рамки авторитетної теорії… Я вже обмірковував деякі експерименти з книгоюперевертнем (вона все ще лежала на підвіконні, та була тепер "Останнім вигнанцем" Олдріджа), з балакучим дзеркалом і з циканням. Я мав кілька запитань до кота Василя, та й русалка, що мешкала на дубі, викликала певний інтерес, хоча подеколи мені видавалося, що вона мені таки наснилася. Я нічого не маю проти русалок, але не уявляю собі, як вони можуть лазити по деревах… хоча, з іншого боку, луска?..
Ківшик я знайшов на діжці під телефоном, але води в діжці не знайшлося, і я подався до криниці. Сонце піднялося уже височенько. Десь гуділи машини, почувся міліцейський свисток, у небі з солідним гулом проплив вертоліт. Я підійшов до криниці і, задоволено побачивши на ланцюгу зім'яте бляшане цебро, взявся розкручувати корбу. Цебро, постукуючи по стінах, занурювалося в чорну глибінь. Почувся плескіт, ланцюг натягнувся. Я крутив корбу і дивився на свій "Москвич". Машина мала стомлений, закурений вигляд, вітрове скло було заляпане розбитою об нього мошвою. Треба буде води долити в радіатор, подумав я. І взагалі…
Цебро здалося мені дуже важким. Коли я поставив його на зруб, з води висунулася величезна щуча голова, зелена і вся якась замшіла. Я відскочив.
— Знову на ринок потягнеш? — сильно окаючи, запитала щука.