Ну що цікавого побачив патрон у цій історії? Навіть у найкращому разі про неї згадають у газетах якимись жалюгідними трьома рядками на останній сторінці!
Та Ляпуент не знав — він був надто молодий, — що емісарові вперше в житті доводилося мати справу з замахом на бродягу.
— Скільки з мене?
— Може, ще по скляночці — за здоров'я бідолашного професора?
Хазяїн категорично відмовився брати гроші і провів гостей аж до порога.
Проминувши міст Марі, вони невдовзі зупинилися під сірим склепінням муніципальної лікарні. Їм довелося вступити в тривалі переговори з незгідливою дамою, що чатувала за віконцем реєстратури.
— Отже, ви навіть не знаєте, як його прізвище?
— Я лише знаю, що на набережній його звуть Професором… Його привезли сюди минулої ночі.
— Минулої ночі тут чергувала не я… Куди його поклали?
— Не знаю… Вранці я розмовляв по телефону з кимось із практикантів. Він не знав, оперуватимуть його чи ні.
— А ви знаєте прізвище практиканта?
Вона гортала й перегартувала книгу записів і довго дзвонила кудись по телефону.
— Пробачте, а хто ви будете?
— Комісар Мегре.
Це ім'я їй нічого не казало, і вона тихо повторила з трубку:
— Якийсь комісар Метре…
Минуло щонайменше десять хвилин. Нарешті, немов роблячи їм послугу, вона зітхнула і знехотя проказала:
— Підніміться на четвертий поверх… Сходи ліворуч, в кінці коридора… Там звернетеся до старшої сестри…
Коридором туди й сюди сновигали заклопотані санітари, молоді практиканти, хворі у смугастих піжамах. Крізь відчинені двері палат виднілися ряди ліжок.
На четвертому поверсі знову довелося чекати: старша медсестра про щось роздратовано сперечалася з двома чоловіками.
— Ні, ні, і не просіть, я не можу цього дозволити, — кинула вона наостанку. — Зверніться до адміністрації.
Ті відійшли, бурмочучи крізь зуби щось досить круте. Старша сестра втомлено глянула на комісара.
— Ну, а у вас що?
— Я комісар Мегре…
Вона марно намагалася пригадати. Їй це ім'я також нічого не казало. Вона цілком належала до іншого світу, обмеженого чотирма стінами лікарні, світу нумерованих кабінетів, розділених перегородками відділень, ліжок, розставлених рядами в просторих палатах, дощечок з таємничими знаками. Тут не було місця для поліції.
— А! Вас цікавить бродяга…
— Як він себе почуває?
— Здається, ним зараз займається сам головний лікар месьє Маньєн.
— Його вже оперували?
— Звідки ви це взяли?
— Не знаю… Я гадав…
Тут Мегре відчував себе, як риба на піску, і явно торопів.
— Пробачте, а під яким прізвищем він у вас записаний?
— Під тим, що стоїть у його посвідченні.
— Це посвідчення у вас?
— Так… Я можу показати…
Сестра на хвилину зникла за скляною перегородкою в кінці коридора й одразу повернулася з брудною карткою, розбухлою від води.
Прізвище: Келлер.
Ім'я: Франсуа-Марі-Флорантен.
Професія: лахмітник.
Місце народження: Мюлуз, департамент Верхній Рейн…
Згідно з цим — документом, Келлеру минуло шістдесят три роки і проживав він у мебльованих кімнатах на площі Мобер. Комісар добре знав ці номери: вони здавна правили за офіціальне місце проживання для багатьох бродяг.
— Він опритомнів?
Вона вже простягла була руку за посвідченням і, побачивши, що комісар ховає його до кишені, невдоволено буркнула:
— Так не годиться… У нас…
— Келлер лежить в окремій палаті?
— З якої ж це речі?
— Проведіть мене до нього.
На якусь мить вона вагалася, потім, зітхнувши, здалася.
— Врешті, нехай начальство розбирається…
Вона повела їх по коридору і відчинила двері. Всі місця в палаті були зайняті. Більшість хворих лежали горілиць з відкритими очима, декілька у синіх линялих піжамах тихо розмовляли, стоячи біля вікна.
Посеред палати, біля одного з ліжок, гурт юнаків та дівчат у білих халатах та шапочках обступив кремезного, літнього вже чоловіка з підстриженим йоржиком волоссям, який, здавалося, читав їм лекцію.
— Тсс… Почекайте, поки він звільниться… — прошипіла сестра.
Потім сама підійшла до головного лікаря і прошепотіла йому на вухо кілька слів. Той скоса зиркнув на комісара, тихо відповів їй і знов заходився щось пояснювати практикантам.
— Професор Маньєн просив вас зачекати у нього в кабінеті… Він зараз закінчить…
Вона провела їх туди. Це була зовсім маленька кімната, посеред якої стояв стіл та двоє стільців. На столі в срібній рамці — фотографія жінки з трьома дітьми, що торкалися одне одного схиленими голівками.
Мегре завагався, потім вибив люльку в попільничку, повну сигаретних недокурків, і знову набив її тютюном.
— Пробачте, що я примусив вас чекати, пане комісар… Чесно кажучи, я не сподівався на ваш візит… Врешті… — Невже й він теж скаже: адже це врешті-решт бродяга? Ні. — Врешті, справа досить проста, — докінчив лікар.
— Поки що я нічого не знаю… Сподіваюсь, ви допоможете мені розібратися…
— В нього пролам черепа, на щастя, невеликий… Очевидно, мій асистент уже сказав вам про це по телефону…
— Тоді ще не було результатів рентгену.
— Рентгенограма готова… Можливо, потерпілий вичуняє… Здається, мозок не пошкоджено…
— Як ви гадаєте, цей пролам не міг утворитися внаслідок падіння й удару об кам'яну набережну?
— Ні в якому разі… Його хтось сильно вдарив важким предметом — молотком, чи, скажімо, розвідним ключем, або домкратом.
— І через це він одразу знепритомнів?
— Авжеж… Він і досі в коматозному стані і, здається, надовго… А втім, він може з години на годину прийти до пам'яті.
Перед очима Мегре постала набережна, міст, житло Професора і за кілька кроків бурхлива течія Сени. Він раптом пригадав слова фламандця.
— Пробачте, отже ви кажете, що його вдарили по голові. Один раз чи кілька?
— А чому це вас цікавить?
— Це може мати вагу для розслідування.
— Спочатку мені здалося, що він дістав кілька ударів.
— Чому?
— В нього розірване вухо, на обличчі з десяток поранень. Щоправда, неглибоких… Але потім, коли хворого поголили, я оглянув його пильніше…
— І зробили висновок…
— Пробачте, де це сталося?
— Під мостом Марі.
— Була бійка?
— Здається, ні. Схоже, що він спав, коли на нього напали… До речі, як на вашу думку, це можливо?
— Цілком…
— І ви гадаєте, що він одразу знепритомнів?
— Я майже певний цього… А зараз мені ясно, звідки в нього ці подряпини па обличчі, розірване вухо… Його тягли до води по бруківці. На набережній багато піску?
— Там поряд розвантажують баржу…
— В ранах було повно піщинок…
— Отже, на вашу думку, цей Професор…
— Як ви сказали? — здивувався Маньєн.
— Так його прозивають на набережній… Не виключено, що він справді був лікарем…
І до того ж першим лікарем, якого комісар за тридцять років служби в поліції здибав під мостом Сени. Щоправда, свого часу Мегре набрів там на колишнього викладача хімії із провінціального ліцею, а потім — на жінку, що колись була відомою цирковою наїзницею.
— Я певний, що коли на нього напали, він спав… В усякому разі лежав…
— Його вдарив хтось один… У нього лише одне поранення…
— Цілком слушно. Бідолаха знепритомнів, і могло здатися, що він мертвий…
— Можливо.
— І тоді його потягли до берега й кинули в Сену…
Лікар задумливо кивав головою.
— Як на вашу думку, все це тримається купи? — перепитав Мегре.
— Безумовно.
— А скажіть, чи можливо з медичної точки зору, що, опинившись у воді, він би раптом почав кричати?
Маньєн почухав потилицю.
— Ви багато від мене хочете, комісаре… Я не хотів би бути надто категоричним. Особисто я не вважаю це за неможливе… Під раптовою дією холодної води…
— Отже, він опритомнів?
— Не обов'язково… В коматозному стані людина може рухатися і навіть розмовляти… Можна припустити…
— Він часом нічого не говорив під час огляду?
— Ні… Лише стогнав.
— Кажуть, коли його витягли з води, в нього були розплющені очі…
— Це ще нічого не доводить… Ви, здається, хотіли подивитися на нього?.. Ходімте, панове…
Старша медсестра здивовано глянула їм услід і докірливо похитала головою.
Відчинивши двері палати, Маньєн жестом запросив їх увійти. До них, як по команді, одразу повернулися десятки голів.
Пройшовши кілька кроків по вузькому проходу, всі троє зупинилися біля одного з ліжок.
Бинти закривали все обличчя хворого, крім рота, ніздрів га очей.
— Боюсь, що цей огляд вам нічого не дасть…
— Як ви гадаєте, скільки в нього шансів на видужання?
— Ну, сімдесят із ста… Можливо, вісімдесят… У нього міцне серце…
— Дякую, професоре…
— Як тільки він прийде до пам'яті, вас повідомлять… Залиште номер телефону в старшої медсестри…
Приємно було знову опинитися на вулиці, побачити сонце, перехожих, жовтий з червоним автобус під собором Паризької богоматері, де на паперті блукали туристи.
Мегре йшов мовчки, заклавши руки за спину, і Ляпуент із делікатності не наважився потурбувати роздуми патрона.
Вони проминули головну арку управління, піднялися широкими сходами, що здавалися ще більш запорошеними при світлі сонця, і, нарешті, опинилися в кабінеті комісара.
Мегре широко відчинив двері і якийсь час замріяно стежив за низкою барж, що пливли вниз по Сені.
— Піди нагору і скажи, нехай пошлють туди когось із хлопців… Треба дослідити його речі.
Нагорі містився відділ судово-медичної експертизи та всілякі підсобні відділи з техніками, фотографами.
— Найкраще було б узяти вантажну машину та перевезти сюди все його манаття.
Мегре не боявся, що інші бродяги кинуться на Професорове майно, але вуличні хлопчаки могли все розтягти.
— І під'їдь до автоінспекції… У Парижі не так багато червоних "Пежо чотириста три". Перепиши всі номери з двома дев'ятками. Візьми, скільки буде потрібно, хлопців, щоб обійти власників…
— Ясно, патроне…
Зоставшись на самоті, Мегре поклав у звичному порядку люльки і почав переглядати донесення, що вже лежали на столі.
Годинник вибив першу. Він підвівся і вийшов на вулицю. В таку погоду йому зовсім не хотілося сидіти в тісному й людному ресторанчику "Дофін", і після недовгих роздумів він подався додому.
На ту пору у вікна їдальні яскравим потоком вривалося весняне сонце. Мегре дивився на рожеві квіти на сукні дружини і мимоволі думав про гладку Леа у блузці такого ж самого кольору.
Він задумливо доїдав телячу печінку, — засмажену в сухарях, коли пані Мегре раптом запитала:
— Про що ти думаєш?
— Про мого Професора.
— Якого професора?
— Це прізвисько одного бродяги… Колишній лікар..
— А що він зробив?
— Здається, нічого лихого.