відповів:
— Хай поможе мені бог і святий хрест; а обітницю свою я в костьолі перед ксьондзом повторю.
— Похвали гідно з лютим ворогом народу нашого боротись, але жаль мені тебе, бо ти ще молодий і легко можеш загинути.
Тоді наблизився Мацько з Богданця, який досі, як людина старша тільки плечима здвигав; тепер він вирішив сказати і своє слово.
— Про це не турбуйтеся, милостива пані. Смерть у бою кожного може спіткати, а для шляхтича — старого чи молодого — вона навіть почесна. Але війна цьому юнакові не диво, бо хоч літ йому й недостачає, проте не раз уже траплялося йому битися на коні і пішим, списом і сокирою, довгим і коротким мечем, з щитом і без нього. Новітній це звичай, що рицар дівчині, яку вподобав, обітницю дає, та коли Збишко своїй павині чуби обіцяв, за те його не лаю. Ганяв він уже німців, нехай ще поганяє, а що від тої гонитви кілька голів трісне, то йому тільки більше слави буде.
— Бачу, що це неабиякий юнак,— сказала княгиня. Потім звернулася до Данусі:
— Сідай же на моєму місці, як найперша сьогодні особа; тільки не смійся, бо не гоже.
Дануся сіла на місці княгині, вона хотіла бути поважною, але голубі її оченята сміялися до Збишка, що стояв навколішках, і не могла стриматися, щоб не гойдати з радості ніжками.
— Дай йому рукавички, — сказала княгиня. Дануся подала рукавички Збиткові, а він узяв їх з великою поштивістю, притулив до вуст і промовив:
— Приколю їх до шолома, а хто по них сягне — горе йому!
Після цього він поцілував Данусю в руки та в ноги і встав. Але в цей час його залишила дотеперішня поважність, натомість серце його сповнилось великою радістю, що відтепер він в очах усіх придворних буде зрілим мужем; отож, потрясаючи Данусиними рукавичками, він почав весело й запально вигукувати:
— Начувайтеся, псявіри з павиними чубами! Начувайтеся!
В цей час до корчми увійшов той самий чернець, що вже заходив раніш, а з ним — два інших, старіших. Монастирські слуги несли за ними лозові кошики, а в них барильця з вином та всілякі, взяті нашвидку, лакітки. Ці два почали вітати княгиню та знов дорікати їй, що не заїхала до абатства, а вона пояснювала їм вдруге, що виспалася вдень і їде з усім двором ніччю холодком, отож відпочинку не потребує, і що не хотіла будити ні славетного абата, ні благочестивих отців-монахів, а через те й спинилась перепочити в корчмі.
Після велемовних гречних слів договорилися нарешті, що після утрені та ранньої меси княгиня з двором поснідає й відпочине в монастирі. Гостинні ченці запросили разом з мазурами краківських землян і Мацька з Богданця, який і так мав намір звернутись до абатства, щоб залишити в монастирі воєнну здобич та даровизну щедрого Вітольда, призначені на викуп із застави Богданця.
Але юний Збишко не чув запросин, бо подався до своїх і дядькових возів, що стояли під охороною слуг, аби одягнутися й показатися перед княгинею і Данусею в пристойнішій одежі. Взявши з воза скриню, він наказав нести її до челядні і там почав прибиратися. Спочатку, швиденько зачесавши волосся, він накрив його шовковою сіткою, внизаною бурштиновим намистом, а спереду — справжніми перлами. Потім одягнув білу шовкову яку, гаптовану золотими грифами й облямовану знизу барвистою габою; зверху оперезався подвійним позолоченим пасом, при якому висів невеликий меч, оздоблений сріблом і слоновою кісткою. Все це було нове, блискуче і не заплямоване кров'ю, хоч і взято як здобич у молодого фризького рицаря, який служив у хрестоносців. Потім Збишко надягнув на себе прегарні штани, в яких одна холоша була в подовжню зелену й червону смужку, а друга в фіалкову й жовту, а обидві закінчувались угорі строкатою шахівницею. Нарешті, взувши ще пурпурові з довгими носами черевики — гарний і пишно вбраний пішов до загальної кімнати.
Коли він з'явився в дверях, вигляд його справив на всіх велике враження. Княгиня, бачачи тепер, який вродливий рицар дав обітницю Данусі, зраділа ще більше. А Дануся в першу мить схопилась проти нього, як сарна. Але чи то краса юнака, чи голоси подиву стримали її, бо, не добігши, вона спинилася за крок від нього, раптом опустила очі, зашарілась і збентежилась, сплела руки й почала викручувати пальці.
Слідом за нею наблизились інші: сама княгиня, придворні пани й панни, піснярі й ченці, бо всім хотілось краще роздивитися на молодого рицаря. Мазовецькі панни дивилися на нього, мов на веселку, і кожна шкодувала, що він не її обрав; старші захоплювались коштовністю його вбрання, отож круг Збишка утворилося коло цікавих; а Збишко стояв посередині з самовдоволеною усмішкою на юному обличчі й помалу обертався на місці, щоб на нього могли краще роздивитися.
— Хто це такий? — запитав один з ченців.
— Це молодий рицар, небіж отого шляхтича, — відповіла княгиня, показуючи на Мацька, — він допіру оце Данусі дав обітницю.
Проте ченці не здивувались, бо така обітниця ні до чого не зобов'язувала. Обітниці часто-густо давались жінкам заміжнім, а в знатних родах, де знали про цей західний звичай, майже кожна мала свого рицаря. Якщо ж рицар давав обітницю панні, то це не означало, що він ставав її нареченим: навпаки, найчастіше траплялося, що вона виходила заміж за іншого, а він, залежно від того, наскільки був постійним, не переставав бути їй насправді вірним, але одружувався з іншою.
Правда, трохи дивувало ченців те, що Дануся була така молода,— та й то не дуже, бо в ті часи шістнадцятилітні підлітки бували кастелянами. Самій великій княгині Ядвізі, коли вона прибула з Угорщини, було щось років з п'ятнадцять, а тринадцятилітні дівчатка в ті часи виходили заміж. А втім, у ту хвилину всі дивились більше на Збишка, ніж на Данусю, та слухали Мацька, який, пишаючись своїм небожем, оповідав, як той здобув таке пишне вбрання.
Рік і дев'ять тижнів тому,— казав він,— запросили нас у гості саксонські рицарі. Був у них у гостях також рицар з далекого народу фризів, який живе десь аж коло моря, а з ним був син, на три роки старший за Збишка. Одного разу на учті почав той син насміхатися із Збишка, що в нього нема ні вусів, ні бороди. А Збишко — гарячий хлопець; не міг він того спокійно слухати, а одразу вхопив того за морду і повиривав йому з неї всеньке волосся — і за це ми потім билися на смерть або на неволю.
— Як то — ви билися? — спитав пан з Длуголясу.
— А так, що батько оступився за сина, а я за Збишка. Отож ми билися вчотирьох при гостях на втоптаній землі. Умова була така: хто переможе, той забирає у переможеного вози, коні і слуг. І бог нам допоміг. Подолали ми тих фризів, хоч і важко було, бо ні мужності, ні сили їм не бракувало, а здобич узяли велику: чотири вози і при кожному по парі коней та ще чотири величезних огирі, та дев'ять слуг, та два збройних обладунки, яких у нас навряд чи й знайдеш. Правда, шоломи в бою нам потрощили, але господь милосердний дечим іншим нам віддячив, бо нам дісталась повна вкована скриня коштовної одежі, і оця, що на Збишкові зараз, теж у тій скрині була.
Після цього земляни з-під Кракова і всі мазури стали дивитися на дядька й небожа з більшою пошаною, а пан з Длуголясу, на прізвисько Обух, сказав:
— Видно, ви хлопці спритні й стійкі.
— Тепер ми віримо, що цей юнак павині чуби здобуде!
А Мацько сміявся, і в суворому його обличчі справді прозирало щось хиже.
Тимчасом монастирські слуги повиймали з лозових кошиків вина та лакітки, а служниці почали вносити з челядні повні миски гарячої яєчні, обкладені кільцями ковбас, від яких ішов смаковитий дух смаженого свинячого сала. Побачивши все це, всі одразу відчули великий голод і рушили до столів.
Але ніхто не сідав за стіл поперед княгині, а вона, зайнявши місце посередині, сказала Збишкові й Данусі сісти навпроти себе, а потім звернулася до Збишка:
— Годилося б, щоб ви з Данусею їли з одної миски, тільки не наступай їй під ослоном на ноги та не торкайся колін, як це роблять інші рицарі, бо вона ще дуже молода.
Збишко на це відповів:
Не вчиню я цього, милостива пані, хіба за два або три роки, коли господь милосердний допоможе мені сповнити обітницю і коли ця ягідка достигне; а на ноги, хоч би й хотів, то не наступлю, бо вони в повітрі висять.
То правда,— відказала княгиня,— приємно бачити, що ти поводишся пристойно.
Після цього запанувало мовчання, бо всі почали їсти. Збишко відрізував найтлустіші шматки ковбаси й подавав їх Данусі або клав їх просто в рот їй, а вона, рада, що такий гарний рицар їй прислуговує, їла, кліпаючи очима та усміхаючись то до нього, то до княгині.
Після того, як миски були спорожнені, монастирські слуги стали наливати солодке й запашне вино — чоловікам побагато, паннам потроху. Але рицарська звичайність Збишка виявилась особливо тоді, коли подали повні горнята принесених з монастиря горіхів. Були там лісові й рідкісні на той час, бо здалека привезені, волоські, на які бенкетарі накинулись з таким запалом, що за хвилину в кімнаті чути було тільки тріск шкаралуп на зубах. Та даремно хто-небудь думав би, що Збишко турбується тільки про себе, бо волів показати й княгині й Данусі свою рицарську силу і стриманість, аніж принижувати себе в їхніх очах жадібністю до рідкісних лакіток. Отож, раз по раз набираючи повну жменю лісових або волоських горіхів, він не поспішав гризти їх сам, як інші, а стискав між своїми залізними пальцями й подавав Данусі вилущене з шкаралупи зерно. Вигадав для неї навіть забаву — вилущивши зерно, він наближав жменю до рота й видмухував своїм могутнім подихом шкаралупи аж під стелю. Дануся так реготала, що княгиня аж злякалася, щоб вона не вдавилась, і мусила наказати Збишкові припинити цю забаву, але бачивши, як Дануся радіє, спитала:
Ну, як, Данусю, добре мати свого рицаря?
Ой, добре! — відповіла дівчинка.
А потім, доторкнувшись своїм рожевим пальчиком до його білої шовкової яки і зараз же відсмикнувши його, спитала:
А завтра теж будеш мій?
І завтра, і в неділю, і аж до смерті,— відказав Збишко.
Вечеря затяглася, бо після горіхів подали солодкі коржики з родзинками. Декотрим придворним хотілося танцювати; іншим — слухати піснярів або Данусі. Але під кінець вечері в Данусі почали склеплюватись оченята, а голівка стала хилитись то в один, то в другий бік; вона ще кілька разів поглянула на княгиню й на Збишка, потерла кулачками очі й, довірливо прихилившись до плеча юного рицаря, заснула.
Спить? — запитала княгиня.— От тобі й "пані серця".
Миліша вона мені сонна, аніж інша в танці,— відповів Збишко, сидячи рівно й нерухомо, щоб не розбудити дівчини.
Та її не розбудили навіть музика і співи піснярів.