Струс на периферії, можливо, розбудив давні чесноти центру, і сподіватимемося, що Кастілія не впаде в тривале заціпеніння ідіотизму та егоїзму, в якому наша історія перебувала упродовж трьох століть.
Якщо пильніше придивитись до різних сил, що діяли в іспанській політиці протягом усіх тих століть, відразу впаде у вічі завзятий партикуляризм. Починаючи з монархії і закінчуючи церквою, кожна національна влада думала лиш про себе. Чи тьохнуло коли серце, зрештою чужинне, іспанського монарха чи іспанської церкви за долю нації? Наскільки мені відомо, ніколи. Чинили геть навпаки — "вперто пристосовували до своїх власних доль національну" (8), генерація за генерацією провадили зворотню селекцію в іспанській расі. Було б цікаво створити багату на відомості історію переваго-віддань іспанських королів щодо особистостей. Вона [154] показала б неймовірне й довготривале спотворення вартостей, що привело до неминучої переваги дурноверхих над розумними, ницих над бездоганними. Отже, узвичаєна, задавнена помилковість у доборі особистостей, повсякчасна перевага нікчемного над добірним — це найвиразніший симптом того, що направду не хочеться нічого робити, нічого затівати, створювати щось таке, що переживе його творців. Коли серце сповнене високих поривань, це завжди веде до пошуків людей, найбільш здатних їх здійснити.
Замість того щоб періодично оновлювати скарбницю життьових ідей, способів співіснування, поєднальних процесів, найвища влада дрібнила спільне іспанське життя і використовувала національну потугу майже екключко з приватних інтересах.
Чи не дивно, що з плином часу більшість іспанців, безперечно краща, питається в себе: навіщо ми живемо гуртом? Тому що жити — це робити щось наперед, рухатись від теперішнього до близького майбутнього. Отже, для життя недостатньо резонансу минулого, а ще менше — для спільного життя.
Ренан говорив, що нація — це щоденний плебісцит. У незглибимому тайнику сердець день у день відбувається невідворотне голосування, яке зважує, чи годна нація й далі залишатись нею. Що нам пропонує влада для натхненної співпраці? Звіддавна, протягом багатьох століть, влада прагне, щоб іспанці жили лише задля самої втіхи існування. Оскільки цього замало, Іспанія руйнується й руйнується... Сьогодні від великого народу лишилася тільки курява на битому шляху, яким він пройшов...
Таким чином, я вважаю, що найголовніше в каталонстві та бійскайстві саме те, що звичайно випускають з уваги. А саме, з одного боку, вплив вікового процесу дезинтеграції, що призвів до втрати володінь Іспанії, а з другого, прихований або мінливий партикуляризм, що існує сьогодні на решті території країни. Все інше — твердження про етнічну відмінність, замилування своїми мовами, критика центральної політики,— на мою думку, або не має значення, або, якщо й має, то його можна було б використати для загального добра.
Але таке тлумачення баско-каталонського сепаратизму як окремого випадку загальнопоширеного в Іспанії [155] партикуляризму буде зрозумілішим, якщо ми зосередимось на іншому, суттєвішому феномені, характерному для сьогодення, який не має нічого спільного з поділом на провінції, регіони та раси. Це партикуляризм соціальних класів.
ВОДОНЕПРОНИКНІ ПЕРЕДІЛИ
Єднання, в якому витворюється великий народ, є переважно злукою різних етнічних чи політичних спільнот, але не тільки. В міру виросту національного тіла та ускладнення його потреб започатковується розподіл у соціальних функціях, а відтак — в органах, що їх здійснюють. В унітарному суспільстві виникають і розростаються вміщені в ньому маленькі світи, кожен зі своєю особливою атмосферою, зі своїми принципами, інтересами і різними чуттєвими та ідеологічними звичаями. Це світ військовий, світ політичний, світ промисловий, світ науковий та мистецький, світ робітничий тощо. Загалом, процес уніфікації, в якому зорганізовується велике суспільство, несе контрапункт розподільного процесу, що ділить суспільство на класи, професійні групи, заняття, корпорації.
До поєднання всі етнічні ядра існували як незалежні. Натомість класи і професійні групи відразу зароджуються як частини. Перші, більш чи менш вдало, можуть повернутися до окремішнього, самостійного життя, але другі, відокремлені й розрізнені, не могли б вижити. Для них украй необхідно бути частинами, і тільки частинами якоїсь структури, що їх об'єднує й веде. Промисловець потребує виробника сировини, покупника своїх продуктів, посередника, що дає лад торгівлі, військовика, що захищає цей лад. Своєю чергою, світ військовий, "оборонці", як казав дон Хуан Мануель, потребує світу промислового, аграрного, технічного.
Таким чином, національне здоров'я залежить від усвідомлення кожного з цих класів і цехів, що вони лиш невід'ємні частини, члени одного суспільного тіла. Всяке тривале заняття і ремесло спричиняє інерцію, яка вимушує фахівця щораз більше замикатися в рамках обмеженого виднокола своїх цехових занять і звичок. [156] Знехтувавши власне покликання, група неминуче втратить всяку чутливість до соціальної взаємозалежності, всяке поняття власних меж і тієї дисципліни, якої взаємно додержуються цехи, взаємодіючи і відчуваючи свою спільність.
Тож необхідно підтримувати в кожному класі чи професії свідомість того, що довкола існує багато інших класів і професій, співпраці котрих вони потребують. Вони заслуговують такої ж пошани, як і перші, мають свої корпоративні манери і навіть примхи, які слід почасти толерувати або принаймні знати.
Як зберігається цей глибинний потік солідарності? Ще раз повернусь до "лейтмотиву" цього есе. Національне життя є активною і динамічною реальністю, а не пасивним та статичним співіснуванням, мов купа каміння при дорозі. Єднання нації відбувається довкола великих спонукальних діянь, що потребують від усіх максимуму віддачі, а відтак — дисципліни і взаємовигоди. Першою реакцією людини за складної чи небезпечної кон'юнктури є концентрація всього її організму, зосередження всіх життьових енергій в готовності протистояти несприятливій ситуації. Щось подібне відбувається з народом, коли він потребує чи по-справжньому прагне якогось чину. В часи війни, скажімо, кожен громадянин розбиває герметичну загороду суто своїх занять і чутливіше ставиться до всього соціального, докладає чимало розумових зусиль, щоб прикинути, чого можна чекати від інших класів і професій. Тоді він помічає з драматичною очевидністю тісняву свого цеху, недостатність своїх можливостей і цілковиту залежність від решти, перебуваючи серед якої, не помічав її. Він жадібно вбирає відомості про матеріальний і моральний стан інших верств, видатних людей, що належать до них і на яких можна покластися (9). Колена група, скажімо так, у цих скрутних обставинах переймається життям інших. Усе, що відбувається в одній соціальній групі, стає відомим решті і залишає в ній свій слід. Суспільство стає компактнішим, і геть усе так і бринить від полюсу до полюсу. Цю якість, що найяскравіше виявляється в часи війни і властива всякому здоровому народові, я називаю "соціальною еластичністю". У психологічному плані — це та сама умова, що дозволяє більярдовій кулі передавати майже без втрат прикладену до однієї її точки дію [157] на всю поверхню. Завдяки цій соціальній еластичності життя кожного індивіда певною мірою побільшується всіма іншими; жодна енергія не витрачається; всяке зусилля відбивається в широких хвилях психологічної трансмісії і таким чином використовується й акумулюється. Тільки нація такої еластичної долі може свого дня і своєї години дістати миттєвий заряд історичної електрики задля здобуття великих перемог і забезпечення вирішальних та рятівних реакцій.
Зовсім не обов'язково, та й не потрібно, щоб частини соціального цілого збігалися в своїх бажаннях та судженнях; обов'язково й важливо, щоб кожна якомога краще знала, чим живуть інші. Коли цього немає, клас чи цех втрачає, немов при деяких захворюваннях мозку, тактильну чутливість, не відчуває на своїй периферії контакту й тиску інших класів та цехів, а відтак починає вірити, що існує лиш він, що він є все, що він є ціле. Цей партикуляризм класу набагато серйозніший симптом розкладу, ніж рухи етнічного й територіального сепаратизму, оскільки, як я вже казав, класи і цехи є частинами в радикальнішому розумінні, ніж етнічні й політичні ядра.
Отже, іспанське соціальне життя дає в наші дні винятковий приклад затятого партикуляризму. Сьогодні Іспанія є скоріше не нацією, а рядом водонепроникних переділів.
Кажуть, що політики не дбають про країну. Хоча це й правда, але несправедливо, що таку безжурність закидають лише політикам. Правда ж у тому, що коли для політиків не існує решти країни, то для решти країни куди менше існують політики. Що ж відбувається в цій неполітизованій решті нації? Чи дбає військовик про промисловця, інтелектуала, аграрія, робітника? Те ж саме мусимо сказати про аристократа, промисловця або робітника стосовно решти соціальних класів. Кожен цех живе, герметично замкнений в самому собі. Його анітрохи не обходить, що відбувається в усіх інших загородах. Вони обертаються одні над одними, мов ті зоряні світи, що навзаєм не знаються. Кожен зосереджений на своєму цеховому, не має жодного уявлення про те, чим живе сусідня група. Ідеї, емоції, вартості, створені в професійному ядрі чи якомусь класі, жодним чином не поширюються на решту. Титанічне зусилля, що його докладається в одній точці [158] соціального обширу, не передається, не дістає відгуку вже за кілька метрів і помирає там, де народжується. Важко уявити менш еластичне суспільство, ніж наше; тобто важко уявити людський конгломерат, який би менше заслуговував називатися суспільством. Можемо сказати про Іспанію те, що в одній із своїх комедій Кальдерон говорив про Мадрид:
Від муру до муру
ще дальший світ,
ніж від Ганте —
Вальядолід.
ВОЯЦТВО
Аби не надуживати надалі загальними й абстрактними формулами, спробую побіжно розглянути конкретний приклад водонепроникного переділу — професійний клас вояцтва. Чи не все мовлене про нього годиться, з незначними змінами, і для інших груп та цехів.
Після колоніальної та іспано-американської воєн військо перебувало в стані глибокого пригнічення, морального надлому, так би мовити, розкладу в безкраїй національній масі.