Тим-то досить було дрібнички, щоб усе прояснилося. О, вам це здасться смішним! Батьки, щоб боротися з моїм покликанням змушували мене ходити в гості.
Мірбель зареготав.
— О, це вже занадто! Блискуча витівка! Знаю я ці звані вечори, які влаштовують буржуа, щоб віддати своїх дочок. Там і в мене виникає бажання податися в монастир, хоч до трапістів...
— Чи не так? — підхопив Ксав'є.
— Жах! Усі ці прищуваті хлопиі, і сердега донька тарабанить на фортеп'яно, спека пекельна, надто солодке шампанське і запах поту... Якщо вже кохаєшся в святах, то треба бувати у світі, еге ж? У справжньому! А втім, мене від нього просто корчить...
Його корчило від товариства, але ж він до нього належав, був його часткою.
— На цих вечірках я, певне, був найкумеднішим за всіх,— мовив Ксав'є.— Танцюю погано і не знаю, як поводитися. І не маю уявлення, про що говорити з дівчатами. На званому вечорі, звичайно. Взагалі-то, повірте, я мав знайомих дівчат, признаюся, у мене є приятелька.
— А що тут такого? — урвав його Мірбель.
— Але на цих вечорах... я вирішив, що завжди виявлятиму увагу до однієї дівчини... її майже не запрошували танцювати, хоч вона цілком мила... тільки, мабуть, трошки хвороблива, чи що. Вона була наймолодша в багатодітній родині, уявляєте, один тільки хлопець і ціла купа дівчат. Вони вдовольнялися мною, оскільки не було нічого кращого.
— Вона вам подобалася?
— Звичайно, ні! В кожному разі у вашому розумінні... та й узагалі ні в якому. Я ходив з нею, щоб чимось розважитися, щоб не підпирати вічно стін.
— Але ж ви такий делікатний, хіба вас не лякало, що вона до вас прихилиться душею?
— Ні, будь-яка людина, навіть я, щодо цього не помиляється. Я знав, що не подобаюся їй, але вона терпіла моє товариство, щоб тільки не просиджувати стільця під час танців. Але тут виникла одна обставина, про яку я не подумав: одного дня Жак, це мій старший брат...
— Так, я його знаю. Вам подобається ваш брат? Ви його любите?
— Авжеж. Хто ж не любить брата?
— Між нами кажучи, він звичайна середня людина, чванько і сноб, словом, зануда... І завжди вбраний як на весілля.
Ксав'є, на досаду свою, чомусь не розсердився і навіть не відчув себе дійнятим.
— Ні, ні, це несправедливо,— заремствував він.— Мені прикро таке слухати. Ви судите про нього з зовнішності. У нього чимало добрих прикмет, присягаюся. Всі його цінують. Він пожертвував наукою, щоб догодити батькові. А ось я... словом, як кажуть, у сім'ї не без виродка.
— Ось що значить сім'я! Вашим братом у сім'ї пишаються, еге ж? А те, що ваше обличчя аж світиться внутрішнім світлом, цього вдома ніхто не бачить.
Ксав'є геть збентежився:
— А ви просто збиткуєтеся, я недотепа, та й годі. Зрештою, так воно часто й буває в сім'ях: Богові віддають того, хто не здатний ні до чого іншого...
— А яку ж роль у цій історії грає той ідіот, ваш брат?
— Він мене попередив (кумедно, еге ж?), що рідні тієї дівчини накинули на мене оком. Зрештою мені все-таки двадцять два роки. Жакові казали, ніби її брат збирається зробити рішучий крок, заявити мені прилюдно, що я повинен женитися... Я гадав, що Жак мене дражнить, що все це несерйозно. Але все ж таки на наступному званому вечорі я став уникати її. Тоді вони стурбувалися і поклали діяти не зволікаючи при першій-ліпшій нагоді. Щоб не бути неввічливим, я все ж разок запросив її танцювати, а потім ми пішли до маленької вітальні, і як тільки ми сіли, де не взявся її брат...
— Скажіть, це, бува, не Глобери? Все це так на них схоже...
Ксав'є заприсягся, що йдеться не про них.
— Отож її брат сів поміж нами. Він схопив наші руки і хотів їх поєднати, мурмочучи при цьому якісь незрозумілі слова, але я таки втямив що й до чого. Я рішуче випручав руку й заявив, що це непорозуміння, і тут з жахом побачив, що він не збирається відступати. "Даруйте, я вас не розумію,— заявив він.— Ви гадаєте можна безкарно скомпрометувати молоду дівчину?.." Звичайно, його сестра, почувши суперечку, відійшла вбік... Мірбель не витримав:
— О, тепер я певен, що це був Жюль Глобер! Сподіваюсь, ви його не злякалися?
Ксав'є не приховав, що злякався, але не брата, а наставлених тенет, хоч і був певен, що вибереться з них.
— У кожному разі не з ляку я вимовив раптом ті дивовижні слова, які спантеличили й мене самого. "Звичайно, я ні про що інше й не думав би... Але в жовтні я вступаю до семінарії!"
— Ви так і сказали? Здорово!
Мірбель сказав це слово з притиском. Сміх у нього був молодий, розкотистий.
— І ви повернулися на бал?
— Ні, я скористався тим, що вони остовпіли, вибіг на сходи і кинувся вниз у передпокій по своє пальто...
Мірбель уже не сміявся. Він присунувся ще ближче до Ксав'є і не зводив з нього погляду, ніби гіпнотизуючи його.
— Бідолаха! Так ось чому ви ладні занапастити своє життя!
Ксав'є спокійно відповів:
— Ви все-таки в це не вірите, еге ж? І знаєте, що найдив-ніше в цій історії: варто мені було вимовити цю кумедну фразу, як я зрозумів, що вже давно це знав, але не смів собі в цьому признатися. То була свята правда: так, я вступлю до семінарії, і на цьому світі немає для мене іншого вибору. Ця дівчина стала на моїй дорозі лише для того, щоб змусити мене заявити вголос, при свідках: "У жовтні я вступлю до семінарії".
— Атож,— урвав його Мірбель (але його сміх бринів інакше),— мала Глобер появилася на світ для того, щоб викликати репліку в драмі, герой якої Ксав'є. Адже долею Ксав'є цікавляться земля, небо і пекло! А потім вона, ця жалюгідна тварюка, могла б уже й здохнути!
— Ви мене не так зрозуміли! — мляво захищався Ксав'є. Але Мірбель знову напався на нього глухим від люті
голосом:
— Всі ви, християни, викликаєте в мене огиду, скоріше, викликали б, якби я не вважав скорше смішним ваше бажання бути серед тих небагатьох обранців, яких не приречено на вічну розпуку. Не знаю, чи є на світі щось мерзенніше за екстаз, у який впадає Паскаль на думку, що одну краплину крові Христос пролив саме за нього.
— Я й хочу стати священиком,— промовив Ксав'є,— щоб бути на боці грішників, присвятити себе їм, віддати їм себе без останку, спастися разом із ними або разом пропасти...
Але Мірбель не здавався, він навіть підвищив голос:
— Ні, ви, як усі, ви теж зводите все до самого себе. А мене, для чого ви мене зустріли? — спитав він раптом гостро.— На що вас штовхне наша зустріч у цьому вагоні?
— Мене — не знаю... але вас, можливо, вас двох...
— Нас двох? Що ви хочете сказати?
Він говорив сухо, відчужено. Ксав'є пробелькотав:
— Адже вас двоє. Я бачив вас разом на вокзалі. Я зрозумів...
— Дзуськи! Куди ви лізете! Якщо ви гадаєте, що я дозволю вам пхати носа в мої стосунки з дружиною...
— О, звичайно! Ви маєте право мені це заборонити. Ту мить коридором пройшов провідник і оголосив, що
перша черга може пройти до вагона-ресторану. Жан де Мірбель мовчки підвівся і вийшов з купе. Ксав'є звичним рухом затулив обличчя долонями, дослухаючись до деренчливого гуркоту поїзда. Потім він почав дивитись, як сутінки густішають над голими полями, де диміли багаття,— це палили солому. Переліски вже поринали в пітьму. Вузькою дорогою попід колією, ведучи велосипед, ішов чоловік із дівчиною. Ксав'є пригадав, що не взяв талона на обід у вагоні-ресторані. А що як за столом Мірбеля виявиться вільний стілець?.. Та ні, Ксав'є сів на єдине ще не зайняте місце і побачив його в далечині, в другому кінці вагона. Пара напроти Ксав'є, що вже їла, заважала йому спостерігати за Мірбелем. Чоловік був дебелий, з тих, що ніби створені на те, щоб торгувати худобою: смаглявий, темноголовий, з волосатими руками — густий заріст вкривав не лише тильні боки його долоней, а й пальці. Його супутниця оголювала в застиглій посмішці рожеві яс-" на. Ксав'є підмітив, що роки спільного життя не остудили жаги цього подружжя, ці страшидла, здавалося, прилипли одне до одного, їх досі ще оповивала атмосфера спальні. Ксав'є раптом спало на думку, що ці дві істоти також мають душу, і він повинен їх любити. Відшукуючи очима Мірбеля, він почав кепкувати сам із себе: ну, який ти вбачаєш зв'язок між душами і обличчями, чого варте твоє покликання, коли ти відчуваєш у собі його, тільки коли стикаєшся з молодими? Він змусив себе уважніше подивитися на своїх сусідів і подумав, що, власне, полюбити їх було б неважко, надто жінку, чиї руки зашкарубли від тяжкої домашньої роботи. Ксав'є заспокоївся: так, він зуміє присвятити своє життя і їм, коли вони опиняться серед його пастви. Таким от особливо: звіроподібному мужлаєві і його беззубій Єві, чий гарячий віддих долітав до нього. З іншими ж людьми найрозумніше взагалі не вступати ні в який зв'язок, окрім спільної молитви і причастя. Випите вино — Ксав'є замовив півпляшки "Лістрака" — підтримувало в ньому той стан легкого піднесення, коли всяка думка обертається в образ. Він подумав, що відкрив нарешті, як визначити, хто йому небезпечний і кого треба уникати: щоразу, коли він відчує, що хтось висадився на острові, проник у його пустиню, він повинен тікати необзирки, бо пустиня — то його доля, його хрест. Перестати почувати себе самотнім усе одно, що зійти з хреста. Завтра ввечері він переступить поріг своєї келії. Отже, кінець. Йому двадцять два роки. Перед ним ціле життя, в якому не буде нікого, нікого, аж до останнього його подиху: ані жінки, ані приятеля — самі тільки душі. Чи це можлива річ? Чи стане йому сили? А що як цей поїзд, що пролітав із скаженим брязкотом і гуком повз полустанки, раптом зійде з рейок, і Ксав'є опиниться у осяйному світі супокою, невимовного супокою? Він аж жахнувся, що так пристрасно прагне смерті. Та й дивно піддаватися такій спокусі у вагоні-ресторані, посеред людського стада, що п'є і курить. Усі вони поспішають назустріч своєму життю, справам, любові. Він також поспішає назустріч своїй любові, але тій любові, що її годі побачити, чи торкнутися, чи обійняти. Він — молодий двадцятидворічний мужчина і різниться від усіх інших, з ким йому довелося зіткнутися і познайомитись, хіба що тільки своїм невситимим серцем і дивним прагненням прихилятися душею, страждати й померти, якого він ще не зустрічав у жодній іншій живій істоті. Власне, це і є сутність його самотини. Він ніби не існував сам по собі, існували ті люди, до яких його щось наче притягало, щоб віддати їм своє життя.