V
В ХАТИНІ ФЕРМЕРА
(СЕЛО БІЛЯ НЬЮБУРГА)
МАЛИЙ СТЕНТОН
— Dо yоu lіке mе?
— Yes, and yоu?
— Yes, yes.
Коли я зостаюсь один,
зі мною ще залишаються твої десять років,
троє сліпих коней,
п'ятнадцять твоїх облич із лицем у саднах
і малесенькі плями ознобу на кукурудзянім листі.
Стентоне, синку, Стентоне!
Опівночі рак виходив у коридори
і розмовляв з порожнявими равликами документів;
рак найживіший, повен термометрів і хмарин,
із цнотливим жаданням яблука, щоб його солов'ї клювали.
В оселі, де рак оселився,
в астрономічному безумі тріскають білі стіни,
і по найменших стайнях, і по галявах лісів
блискавка опіку горить багато літ.
Мій біль надвечір сходив кров'ю,
коли твої очі були двома мурами,
коли твої руки були двома землями,
в моє тіло — гомоном трави.
Моя агонія шукала свою одіж,
укрита порохом, подерта псами,
ти без трепету за нею йшов
аж до затворів темної води.
О мій Стентоне, дурнику, найпрекрасніший серед звірят,
з братом, який опочив під склепіннями,
з Іншим братом, якого пожерли мурашники,
І з раком без дротяних огорож, який пульсує в оселях!
Є годувальниці, які приносять дітям
ріки моху та гіркаві стебла,
І негритянки нерідко йдуть на горішні поверхи
і наставляють пастки на щурів.
Бо правда й те, що люди мають за доречне
жбурляти горлиць до сміттєвих ям,
і я знаю, чого хочуть ті, що на вулицях
гарячкове стискають нам кінчики пальців.
Твоя невинність, Стентоне — це лев'яча гора.
В день, коли рак напав на тебе,
і закинув тебе у спальню, де від пошесті вимерли гості,
І розкрився крихкою трояндою сухих шибок і ніжних рук,
щоб забризкати тванню зіниці плавців у морі,
ти сам шукав мою агонію в траві,
мою агонію із квіттям жаху,
в той час, як німий хмурий рак, що прагнув укластись до тебе,
сипав пил на червоні землі простирадлами гіркоти
і розписував труни
гілочками замерзлими — борною кислотою.
Стентоне, до лісу йди зі своїми дримбами,
йди, щоб навчитися небесних слів,
які сплять у стовбурах, у хмарах і черепахах,
сплять у поснулих псах, у свинці, у вітрі,
сплять у безсонних лілеях, у водах без віддзеркалень, —
щоб навчитись того, що твій народ забуває, синку.
Коли вибухне війна,
я лишу шматок сиру для твого пса в конторі.
Твої десять років будуть листям,
це будуть десять троянд крихкої сірки
на плечі мого досвіту.
А я, Стентоне, я один, забутий усіма,
з блідими твоїми обличчями на вустах,
голосячи, буду ломитись крізь зелені статуї Малярії.
КОРОВА
Лежала зранена корова.
Струмки й дерева Їй на роги
п'ялися, й кров спливала в небі.
Було у морді щось бджолине
під вусами густої слини.
Карався досвіт білим ревом.
І мертві, і живі корови,
червоний жар і мед обори,
ревли, заплющуючи очі.
Уже корову можна їсти;
хай відає про те коріння
та хлопчик, що наваху гострить.
А горі блідістю взялися
яремні вени та проміння.
Тремтять задерті сторч копита.
Хай відають про те і місяць,
і ніч, і вижовклі твердині:
корова, ставши прахом, зникла.
Вже відійшла вона з воланням
крізь вистиглих небес руїни,
де заїдають смертю п'яні.
ДІВЧИНА, ПОТОНУЛА В КРИНИЦІ
(Ґранада і Ньюбург)
Статуям очі болять із могильною темнотою,
та найбільше болить їм вода, яка не витікає.
Не витікає.
Люди бігли по хвилерізах і ламали рибалкам вудки.
Швидше! Берег! Тривога! І ласкаві зірки скрекотіли.
... не витікає.
В моїм спогаді зовсім спокійна, — коло, зірка, мета,
плачеш ти за берегами кінського ока.
... не витікає.
Та ніхто в темноті тобі відстані не покладе —
крім гострезної грані, прийдешнього діаманту.
... не витікає.
Поки люди шукають тишу між подушок,
ти тріпочеш, навіки означена в крузі своєму.
... не витікає.
Вічна на гребенях водних, що в себе приймають
коренів битву та вгадану самоту.
... не витікає.
Вони вже по схилах ідуть! Підведись із води!
Кожна цяточка світла ляже у ретязь тобі!
... не витікає.
Та колодязь до тебе простягсь рученятами моху,
неждана русалка його найчистішого незнання.
... не витікає.
Не витікає! Вода, застигла в єдиній точці,
дихає з подихом скрипок безструнних своїх
на сходинах ран та будівель безлюдних.
Вода, яка не витікає!
VI
ІНТРОДУКЦІЯ ДО СМЕРТІ
(ВІРШІ ПРО САМОТУ В ШТАТІ ВЕРМОНТ)
СМЕРТЬ
Яке зусилля!
Яке зусилля коня стати псом!
Яке зусилля пса стати ластівкою!
Яке зусилля ластівки стати бджолою!
Яке зусилля бджоли стати конем!
А кінь —
яку гостру стрілу добуває він із троянди!
Яка сіра троянда підноситься в нього з губ!
А троянда —
яку череду проміння й зойків
в'яже вона із живим цукром свого стебла!
А цукор —
про які маленькі кинджали мріє він у своєму чуванні!
А маленькі кинджали —
який місяць без стаєнь, які голі тіла,
яку вічну шкіру й червінь вони шукають!
А я, під навісами, —
якого вогняного серафима я шукаю, і він — це я!
Та гіпсове склепіння —
яке воно велике, яке невидиме, яке маленьке! —
Без зусилля.
МАЛЕНЬКА НЕСКІНЧЕННА ПОЕМА
Помилитись дорогою —
це прибути до снігу,
а прибути до снігу —
це двадцять віків пожирати цвинтарні трави.
Помилитись дорогою —
це прибути до жінки,
до жінки, яка не боїться світла,
до жінки, яка забиває двох півнів одразу,
до світла, яке не боїться півнів,
до півнів, що не годні співати над снігами.
А проте,
якщо сніг помиляється серцем,
із Півдня може налетіти вітер,
оскільки ж вітер до стогнань байдужий,
знов-таки нам доведеться пожирати цвинтарні трави.
Я бачив два недужі воскові колоски,
які ховали краєвид вулканів,
і бачив двох безумних дітлахів,
що плачем боронилися від зіниць убивці.
А проте "два" ніколи числом не було,
тому що це туга та її тінь,
тому що це гітара, з якою зневірюється любов,
тому що це свідоцтво іншої, чужої нескінченності,
і це мури мерця,
і покара нового, безмежного воскресіння.
Мертві ненавидять "два",
але "два" присипляє жінок,
оскільки ж усе-таки жінка боїться світла,
а світло тремтить перед півнями,
а півні тільки й годні, що літати над снігами,
нам без кінця доведеться пожирати цвинтарні трави.
НОКТЮРН ПОРОЖНЕЧІ
І
Щоб побачити, що все пропало-зникло,
бачити вбрання і порожнечі,
дай мені твою місячну рукавичку.
твою другу рукавичку, згублену в траві,
дай, моя любов!
Вітер може відривати мертвих
слимаків од легень слонячих,
і здмухувати вкляклих черв'яків
із бруньок світла або яблук.
Незворушні обличчя веслують
під найтихішим гомоном трави,
і є кутку грудина жаби,
i смуток серця, й мандоліна.
Ревіла посеред безлюдного майдану
бичача голова, вже мить як стята.
І були твердим кристалом остаточним
форми, що шукали круг зміїний.
Щоб побачити, що все пропало-зникло,
дай мені твою німотну порожнечу,
тугу школи й осмутніле небо.
Щоб побачити, що все пропало-зникло!
В глибині твоїй, любове, в твоїй плоті,
що за тиша поїздів, які розбились!
Скільки дужих рук квітучих мумій!
Яке небо — й без вийстя, яке небо, моя любове!
Це камінь у воді, на вітрі голос,
Кожен берег любові тікає від свого кривавого стовбура.
Годі мацати пульс нашій присутній любові,
аби проростали квіти над іншими дітьми.
Щоб побачити, що все пропало-зникло.
порожнечі хмарищ і потоків. Діб мені свої
лаврові руки, о любове.
Щоб побачити, що все пропало-зникло!
Чисті пливуть порожнечі крізь тебе, крізь мене, крізь досвіт,
і зберігають сліди найтонших гілочок крові,
та ще якийсь гіпсовий профіль спокійний: його окреслив
несподіваний біль пробитого лезом місяця.
Поглянь на конкретні форми, що шукають свою порожнечу.
Надкушені яблука та заблукані пси.
Поглянь на тривогу й тугу викопного сумного світу,
що віднайти не годен тон першого свого ридання.
Коли на постелі шукав я гомонів нитки,
ти з'явилась, моя любове, аби мій дах укрити.
Порожнеча мурашки може виповнити простори,
але без орієнтиру ти стогнеш в моїх очах.
Ні, не в моїх очах, бо мені ти показуєш нині
затиснуті в руці твоїй чотири річки,
в непорушній хатині, де полонений місяць
моряка пожирає перед дітлахами.
Щоб побачити, що все пропало-зникло,
о любове невловна, любове перебіжна!
Ні, не давай мені своєї порожнечі,
адже й моя щезає вже в повітрі!
Горе і тобі, й мені, і вітру!
Щоб побачити, що все пропало-зникло!
ІІ
Я.
З найбілішою порожнечею коня,
грива з попелу. Площа нерівна й чиста.
Я.
Протята моя порожнеча з розідраними пахвами.
Суха шкуринка непричетного винограду й азбест світання.
Все сяйво світу міститься в одному оці. Півень піє, і спів
його довше триває, ніж крила.
Я.
З найбілішою порожнечею коня.
Оточений глядачами, і мурашки в їхніх словах.
Без профілю спотвореного, у циркові холоднечі.
Під розбитими капітелями знекровлених щік.
Я.
Моя порожнеча без тебе, о місто, без мерців твоїх, що їдять.
Верхи — через моє життя, заякорене остаточно.
Я.
Нема ні нового століття, ні недавнього світла.
Лише синій кінь та світанок.
КРАЄВИД В ДВОМА МОГИЛАМИ ТА АССІРІЙСЬКИМ ПСОМ
Друже,
вставай і слухай,
як виє ассірійський пес.
Три німфи раку вже відтанцювали,
синку.
Вони приносили гори червоного сургучу
та жорсткі простирадла, де рак поринав у сон.
У коня було око на шиї,
а повня світила в такому холодному небі,
що мусила роздерти свій горбок Венери
і потопити давні кладовища у крові та попелі.
Друже,
пробудись, адже гори не дихають досі;
всі трави мого серця — посеред інших місцин.
То дарма, що ти повен морської води.
Я довгий час любив одного хлопчика,
І пір'їнка була у нього на язику,
1 ми прожили сто років у глибині ножа.
Пробудися. Мовчи. Наслухай. Підведися хоч трохи.
Бо виття —
це довжезний бузковий язик,
що лишає мурашок жаху та сік лілей.
Долинає до скелищ. Не видовжуй свого коріння!
Наближається. Стогне. Друже, не плач уві сні.
Друже!
Вставай і слухай,
як виє ассірійський пес.
ОМЕГА
Вірш для мертвих
Трави.
Я відріжу собі праву руку.
Зачекай.
Трави.
Рукавичка у мене зі ртуті, а друга шовкова.
Зачекай.
Трави!
Не ридай. Тихо, щоб нас не почули.
Зачекай.
Трави!
Статуї впали,
як відчинилася велика брама.
Тра-а-ави!
РУЇНА
Зустрітись їм несила.
То мандрівець по власнім торсі білім.
Отак і вітер линув!
Збагнули: то не місяць,
а кінський череп. Вітер
був яблуком стемнілим.
Батіжжя, ярий пломінь;
за вікнами точився
двобій піску з водою.
Навалу трав уздрів я,
на зубчики та леза
мале ягнятко кинув.
У крапельці холодній
летіли першої голубки
пір'їнка й целулоїд.
Хмарини споглядали,
ще сонні, люту битву
бескетів та світання.
Приходять трави, синку.
У небесах порожніх
дзвенять мечі їх слини.
Моя рука, любове.