I в степовій далечині, тепер уже чорній та страшній, що ніби притаїлася, сховавши в собі щось, спалахували маленькі голубі вогники. То там, то там вони на мить з'являлись і гасли, наче кілька людей, розійшовшись по степу далеко одне від одного, шукали в ньому чогось, запалюючи сірники, які вітер ту ж мить гасив. Це були дуже химерні голубі язики вогню, які натякали на щось казкове.
— Бачиш ти іскри? — спитала мене Ізергіль.
— Он ті, голубі? — показуючи їй на степ, сказав я.
— Голубі? Так, це вони... Значить, літають усе-таки! Ну-ну...
Я вже от не бачу їх більше. Не можу я тепер багато чого бачити.
— Звідки ці іскри? — спитав я стару.
Я чув дещо раніше про походження цих іскор, але мені хотілося послухати, як розкаже про те ж стара Ізергіль.
— Ці іскри від палаючого серця Данко. Було на світі серце, яке одного разу спалахнуло вогнем... I ото від нього ці іскри. Я розкажу тобі про це... Теж давня казка... Давнє, все давнє. Бачиш ти, скільки в давнині всього?.. А тепер ось нема нічого такого — ні діла, ні людей, ні казок таких, як у давнину... Чому? Ану, скажи! Не скажеш... Що ти знаєш? Що всі ви знаєте, молоді? Ехе-хе!.. Дивилися б у давнину пильно — там усі відгадки знайдуться... А от ви не дивитесь і не вмієте жити через те... Я не бачу хіба життя? Ох, усе бачу, хоч і погані в мене очі! I бачу я, що не живуть люди, а все приміряються, приміряються та й кладуть на це все життя. I коли обкрадуть самі себе, змарнувавши час, то почнуть нарікати на долю. Що ж тут — доля? Кожен сам собі доля! Всяких людей я тепер бачу, а от сильних нема! Де ж вони?.. I красенів стає все менше.
Стара задумалась про те, куди поділися з життя сильні і вродливі люди, та, думаючи, оглядала темний степ, ніби шукаючи в ньому відповіді.
Я чекав її оповідання і мовчав, боячись, що, коли спитаю її про що-небудь, вона знову зверне вбік. I от вона почала оповідання.
III
"Жили на землі в давні часи одні люди, непрохідні ліси оточували з трьох боків табори цих людей, а з четвертого — був степ. Були то веселі, сильні й сміливі люди. I ось настав колись тяжкий час: з'явилися звідкілясь інші племена і прогнали попередніх у глиб лісу. Там були болота і пітьма, бо ліс був старий, і так густо переплелося його віття, що крізь нього не видно було неба, і сонячне проміння ледве могло пробити собі дорогу до боліт крізь густе листя. Та коли його промені падали на воду боліт, то здіймався сморід, і від нього люди гинули одне за одним. Тоді стали плакати жінки й діти того племені, а батьки задумались і затужили. Треба було піти з цього лісу, і для того було два шляхи: один — назад, — там були дужі й лихі вороги, другий — вперед, — там стояли велетні-дерева, щільно обхопивши одне одного могутнім віттям, пустивши вузлувате коріння глибоко в чіпкий мул болота. Ці кам'яні дерева стояли мовчки й нерухомо вдень в сірому мороці та ще тісніше зсувалися навколо людей вечорами, коли запалювалися вогнища. I завжди, вдень і вночі, навколо тих людей було кільце густої пітьми, воно наче збиралося розчавити їх, а вони звикли до степового простору. А ще страшніше було, коли вітер бив по верхівках дерев і весь; ліс глухо гув, наче погрожував і співав похоронні пісні тим людям. То були все-таки сильні люди, і могли б вони піти битися на смерть з тими, що одного разу перемогли їх, але вони не могли вмерти в боях, бо в них-були заповіти, і коли б умерли вони, то пропали б з ними з життя й заповіти. I тому вони сиділи й думали довгими ночами під глухий шум лісу в отруйному смороді болота. Вони сиділи, а тіні від вогнищ стрибали круг них у безмовному танці, і всім здавалося, що то не тіні танцюють, а торжествують злі духи лісу й болота... Люди все сиділи та думали. Але ніщо — ні робота, ні жінки не виснажують тіла і душі людей так, як виснажують тоскні думки. I ослабли люди від думок... Страх народився серед них, скував їх міцні руки, жах породили жінки плачем над трупами померлих від смороду і над долею скованих страхом живих, — і боягузливі слова стало чути в лісі спочатку несміливі й тихі, а потім все голосніші і голосніші... Вже хотіли йти до ворога й принести йому в дар волю свою, і ніхто вже, зляканий смертю, не боявся рабського; життя... Але тут з'явився Данко й урятував усіх один".
Стара, очевидно, часто розказувала про палаюче серце Данко. Вона говорила співучо, і голос її, рипучий і глухий, виразно малював переді мною шум лісу, серед якого вмирали від отруйного подиху болота нещасні, загнані люди.
"Данко — один з тих людей, молодий красень. Вродливі — завжди сміливі. I от він каже їм, своїм товаришам:
— Не зрушити каменя з дороги думкою. Хто нічого не робить, з тим нічого не станеться. Чому ми марно тратимо сили на думку та журбу? Вставайте, підемо в ліс і пройдемо його наскрізь, адже є йому кінець — все на світі має кінець! Ходімо! Ну! Гей!..
Подивилися на нього і побачили, що він найкращий з усіх, бо в очах у нього світилося багато сили й живого вогню.
— Веди ти нас! — сказали вони. Тоді він повів..."
Стара помовчала й подивилася в степ, де все густішала пітьма. Іскорки палаючого серця Данко спалахували десь далеко і здавалися голубими легкими квітами, розквітаючи тільки на мить.
"Повів їх Данко. Дружно всі пішли за ним — вірили в нього. Тяжкий шлях то був! Темно було, і на кожному кроці болото роззявляло свою жадібну гнилу пащу, поглинаючи людей, і дерева заступали дорогу могутньою стіною. Переплелося їх віття між собою; як змії, простяглися всюди коріння, і кожен крок багато коштував поту й крові тим людям. Довго йшли вони... Все густіший ставав ліс, все менше було сили! I от почали нарікати на Данко, кажучи, що даремно він, молодий і недосвідчений, повів їх кудись. А він ішов попереду них і був бадьорий і ясний.
Та одного разу гроза вдарила над лісом, зашепотіли дерева глухо, грізно. I стало тоді в лісі так темно, наче в ньому зібралися зразу всі ночі, скільки їх було на світі з того часу, як він народився. Ішли маленькі люди між великих дерев і в грізному шумі блискавок, ішли вони, і, хитаючись, велетні-дерева рипіли та гули сердитих пісень, а блискавки, літаючи над верховіттями лісу, освітлювали його на хвилинку синім, холодним вогнем і зникали так само швидко, як з'являлись, лякаючи людей. I дерева, освітлені холодним вогнем блискавок, здавалися живими, простягаючи навкруг людей, які йшли з полону пітьми, коряві, довгі руки, сплітаючи їх в густу сіть, намагаючись зупинити людей. А з пітьми гілок дивилося на тих, що йшли, щось страшне, темне й холодне. Це був тяжкий шлях, і люди, стомлені ним, занепали духом. Та їм соромно було визнати безсилля, і от вони в злобі та гніві накинулися на Данко, людину, яка йшла попереду них. I стали вони дорікати йому, що він не вміє керувати ними, — ось як!
Зупинилися вони і під переможний шум лісу, серед тремтливої пітьми, стомлені й злі, стали судити Данко.
— Ти, — сказали вони, — нікчемна й шкідлива людина для нас! Ти повів нас і втомив, і за це ти загинеш!
— Ви сказали: "Веди!" — і я повів! — гукнув Данко, стаючи проти них грудьми. — В мене є мужність вести, ось тому я й повів вас! А ви? Що зробили ви на допомогу собі? Ви тільки йшли і не вміли зберегти сили на довшу дорогу! Ви тільки йшли, ішли, як отара овець!
Та ці слова розлютили їх ще більше.
— Ти вмреш! Ти вмреш! — горлали вони. А ліс усе гув і гув, вторуючи їхнім крикам, і блискавки розривали пітьму на клапті. Данко дивився на тих, заради кого прийняв на себе труд, і бачив, що вони — як звірі. Багато людей стояло навколо нього, та не було на обличчях їх благородства, і не можна було йому сподіватися на пощаду від них. Тоді і в його серці закипіло обурення, але від жалості до людей воно згасло. Він любив людей і думав, що, може, без нього вони загинуть. I ось його серце спалахнуло вогнем бажання врятувати їх, вивести на легкий шлях, і тоді в його очах заблискали промені того могутнього вогню... А вони, побачивши це, подумали, що він розлютився і тому так яскраво й розгорілися очі, і вони нашорошились, як вовки, сподіваючись, що він боротиметься з ними, і стали щільніше оточувати його, щоб їм легше було схопити й убити Данко. А він уже збагнув їх думку, через те ще яскравіше загорілося в ньому серце, бо ця їх думка породила в ньому тугу.
А ліс усе співав свою похмуру пісню, і грім гримів, і лив дощ...
— Що зроблю я для людей?! — дужче за грім гукнув Данко.
I враз він розірвав руками собі груди і вирвав з них своє серце і високо підніс його над головою.
Воно палало так яскраво, як сонце, і яскравіше за сонце, і весь ліс замовк, освітлений цим факелом великої любові до людей, а пітьма розлетілася від світла його і там, глибоко в лісі, тремтяча, впала в гнилу пащу болота. А люди, здивовані, стали як камені.
— Ходімо! — гукнув Данко й кинувся вперед, на своє місце, високо піднявши палаюче серце й освітлюючи ним шлях людям.
Вони кинулися за ним, зачаровані. Тоді ліс знов зашумів, здивовано хитаючи верховіттям, але його шум заглушив тупіт людей, що бігли. Всі бігли швидко й сміливо, натхнені чудовим видовищем палаючого серця. I тепер гинули, але гинули без нарікань і сліз. А Данко все був попереду, і серце його все палало, палало!
I от враз ліс розступився перед ним, розступився й залишився позаду, густий і німий, а Данко і всі ті люди зразу пірнули в море сонячного світла й чистого повітря, промитого дощем. Гроза була — там, позаду них, над лісом, а тут сяяло сонце, зітхав степ, блищала трава в діамантах дощу та золотом іскрилась ріка... Був вечір, і від призахідного проміння ріка здавалася червоною, як та кров, що била гарячим струменем з розірваних грудей Данко.
Кинув погляд поперед себе на широчінь степу гордий сміливець Данко, — кинув він радісний погляд на вільну землю і засміявся гордо. А потім упав і — помер.
А люди, радісні й сповнені надій, не помітили смерті його і не бачили, що ще палає поряд з трупом Данко його сміливе серце. Тільки одна обережна людина побачила це і, боячись чогось, наступила на горде серце ногою... I ось воно, розсипавшись іскрами, згасло...
— Ось звідки вони, голубі іскри степу, що з'являються перед грозою!
Тепер, коли стара закінчила свою прекрасну казку, в степу стало страшенно тихо, наче й він був вражений силою сміливця Данко, який спалив для людей своє серце й умер, не просячи в них нічого в нагороду собі.