Санчо ввійшов, а парох та цилюрник тут же попрощалися з Дон Кіхотом. Вони вже втратили останню надію на його уздоровлення, так уперто стояв наш гідальго при своїх чудернацьких думках, так убилося йому в тямку оте нещасне мудроване рицарство.
— От побачите, куме,— озвався парох до цилюрника,— що й не зоглядимось, як приятель наш ізнову тягу дасть.
— Не маю сумніву,— відповів цилюрник,— та мене дивує не так на-вісноголовий рицар, як його дурноверхий джура: убгав собі в голову того острова, і вже ніякі розчарування, ніякі сили тої химери звідти не виб'ють.
— Поможи їм Боже,— сказав парох,— а нам треба на бачності матися та дивитися, до чого доведуть ті навіжені химороди рицаря нашого та його зброєносця. От уже, справді, який брів, такого стрів, їх обох немов з одного модла вилито: панове божевілля без джуриної глупоти не варте було б і щербатого шеляга.
— Правда ваша,— погодився цилюрник.— Цікавий я знати, про що вони оце тепер балакають.
— Дізнаємось,— зауважив парох.— Я певен, що небога або клюшниця нам усе розкажуть; щоб вони та не підслухали!
Тим часом Дон Кіхот замкнувся з Санчом у себе в кімнаті і, зоставшися з ним сам на сам, заговорив:
— Прикро мені слухати, Санчо, як ти казав і кажеш, буцім я тебе з дому зривав, так наче я сам на місці сидів: разом ми рушили, разом їздили, разом блукали, і однака нам обом випала фортуна, однака доля. От що тільки тебе раз на ковдрі гойдали, а мені сто раз чосу давали — ото, мабуть, і вся моя перевага.
— Та вже ж не як,— обізвався Санчо.— Адже ви самі, пане, казали, що всякі злигодні скорше мандрованих лицарів побивають, аніж їхніх джур.
— Е, ні, Санчо, ти помиляєшся,— заперечив Дон Кіхот.— Знаєш, є така приказка: quando caput dolet...
— Я тії приказки не втну, бо тільки по-наському знаю,— перебив Санчо.
— Се значить от що,— пояснив Дон Кіхот,— коли болить голова, то болить і все тіло, а як я твій пан і володар, то я, виходить, ніби голова, а ти, слуга мій і джура, ніби частина мого тіла чи, сказати б, сустав. Тим-то як упаде на мене яке лихо, то й на тобі воно позначиться, так само й твоє на мені. [348]
— Може, воно й так,— сказав Санчо,— та коли мене, ваш би то сустав, на ковдрі гойдано, то голова моя за муром була та тільки дивилась, як я в повітрі літаю, а їй і за вухом не свербіло. А вже ж коли сустави мусять боліти, як голова заболить, то й голова повинна боліти за суста-вом.
— Ти хочеш сказати, Санчо,— перепитав Дон Кіхот,— що мені не боліло, як тебе на ковдрі підкидувано? То не кажи ж такого ніколи й не думай, бо душа моя тоді дужче боліла, ніж твоє тіло. Та годі вже про те, слушного часу ми ту річ обміркуємо і з'ясуємо якнайдокладніше. А тепер скажи лишень, друже Санчо, що там про мене в селі говорять? Якої думки про мене прості люди, шляхта й великі пани? Що кажуть про доблесть мою, про мої подвиги, про мої звичаї? Як оцінюють ту справу, на яку я піднявся — видвигнути з занепаду й відновити на всім світі орден мандрованих рицарів? Словом, Санчо, розкажи мені все, що тобі довелось чути про се діло, не додаючи нічого доброго і не втаюючи нічого лихого, бо вірні васали мусять говорити сеньйорам своїм суту і щиру правду, не прикрашаючи її лестками, не викривляючи шанобливими недомовками. Знай, Санчо, що якби до слуху володарів доходила гола правда, не вбрана в шати лестощів, то настав би зовсім інший світ: минулий вік називали б супроти нашого залізним, а на наш казали б напевне золотий. Сю осторогу я на те тобі подаю, аби ти розумно й сумлінно розказав мені по щирій правді все, що тобі відомо про речі, які мене цікавлять.
— Учиню так із дорогою душею, пане мій,— одказав Санчо,— тільки нехай ваша милость не кладе на мене гніву за тую голу правду, бо я, вважайте, за що купив, за те і продаю.
— Не бійся, гніватись не буду,— пообіцяв Дон Кіхот,— сміло кажи, Санчо, все, як єсть", без обрізків.
— Першим словом скажу я вам,— почав Санчо,— що люди наші мають вашу милость за шаленого, а мене за придурка. Такі як ви, шляхтичі, мовляв, полупанки, кажуть, що ваша милость високо несеться, "доном" себе величає і в великі пани пнеться, а яке вже там панство, коли винограду штири лозини та поля два упруги, та ще одна латка спереду, а друга ззаду. А великі пани, тії кажуть, що чого се неше-ретоване шляхетство з ними рівнятися хоче, а надто такі недопанки-шмаровози, що бути сажею чистять, а чорні панчохи зеленим шовком церують.
— То вже не про-мене річ,— зауважив Дон Кіхот,— бо ходжу я хороше, зроду латаного не носив. От хіба часом дране, та й то більше од збруї, а не од ветхості.
— А про вашу хвабрість,— провадив далі Санчо,— та про звичаї, та про подвиги, та про заміри — всяко говорять. Той каже: "Божевільний, але потішний". А той: "Хоробрий, але невдаха". А інший знов: "Ґречний, але кумедний"... І вже як почнуть на зубах перетирати, то і вашій милості, і мені хіба ж так дістанеться!
— Зваж, Санчо, на те,— сказав Дон Кіхот,— що скоро чеснота вгору піде, зараз на неї починаються нагінки. Мало хто із славетників давнього часу уник злісних наклепів і нашептів. Юлія Цезаря, понад усіх безстрашного, одважного та обачного полководця, винуватили [349] в честолюбстві й деякій нечистоплотності, маючи на увазі і одежу, і душу. Про Олександра, прозваного Великим за незліченні бойові подвиги, кажуть, що він буцімто кланявся скляному богу. Про Геркулеса, невтомного в трудах, говорять, що був пестій і до того ж бабій. Про дона Галаора, брата Амадіса Гальського, подейкують, що був великий бешкетник, а на брата кажуть плаксій. Коли вже на таких славетних мужів, о Санчо, злоріки клевету пускали, то нехай і про мене буде оте все, коли ти не приховав чогось іншого.
— Тим-то й ба! — вигукнув Санчо.
— Як, виходить, то ще не все? — спитав Дон Кіхот.
— Е, це ще квіточки, ягідки будуть далі,— одказав Санчо.— Коли ваша милость так уже хоче знати все, що на неї плещуть і клеплють, то зараз я приведу одного чоловіка, який розкаже вам геть-чисто все до останньої цяти. Вчора ввечері приїхав син Бартоломея Карраска, що то в Саламанці вчився й на бакаляра вийшов; пішов я до нього приїздом повіншувати, а він мені й каже, що вийшла, каже, історія вашої милості, так і називається: "Премудрий гідальго Дон Кіхот із Ламанчі". Каже, що й мене там пропечатано під моїм таки йменням — Санчо Панса, і сеньйору Дульсінею Тобоську, і все, що проміж нами говорилось на дві пари очей — я здумівся, аж перехрестився: і як воно, думаю, той писака про все дізнався?
— Запевняю тебе, Санчо,— сказав Дон Кіхот,— що нашу історію списав який-небудь премудрий чарівник: такий як задумає що написати, то перед ним ніщо не втаїться.
— Еге! — вигукнув Санчо.— Який там премудрий чарівник, коли той бакаляр Самсон Карраско (бо його, бачите, Самсоном зовуть) каже, що книгу написав Сід Ахмет Брехунеллі.
— Се мавританське ім'я,— зауважив Дон Кіхот.
— І мені так здається,— сказав Санчо,— бо чував я не раз од людей, що маври — великі брехуни.
— Схоже на те, Санчо,— зауважив Дон Кіхот,— що ти перекрутив прізвище того Сіда, а "сід", щоб ти знав, по-арабському значить "пан".
— Мо', й так,— погодився Санчо.— То коли ваша милость звелить привести сюди бакаляра, так я миттю злітаю.
— Зроби мені таку ласку, друже,— сказав Дон Кіхот.— Оце загадав ти мені загадку, що й їжа на душу не піде, поки не дізнаюся, як, що й до чого.
— Зара' приведу його,— сказав Санчо.
Пішов і незабаром повернувся вже з бакаляром; тут між ними трьома поточилася прецікава розмова. [350]
РОЗДІЛ III
Про потішну розмову, що провадили між собою Дон Кіхот, Санчо Панса та бакаляр Самсон Карраско
Затоплений у думках сидів Дон Кіхот, дожидаючи бакаляра Карраска, од якого сподівався почути, що там за нього написано в книзі, про яку Санчо казав; аж не вірилось йому, що така книга може бути — ще ж бо на лезі мечовому не висохла кров ворогів, яких він убив, а тут же хтось появив друком історію величного його рицарювання. А втім, подумав він, то, певне, чорнокнижник який-небудь, чи друг, чи ворог, силою своїх чарів тую книгу випечатав; коли друг, то щоб уславити й возвеличити його подвиги понад найголосніші діяння мандрованого рицарства, коли ж ворог, то щоб оганити їх і принизити нижче всіх ницих учинків найниціших джур, про яких будь-коли писалося в книгах. Але ж; міркував він далі, діяння зброєносців як таких ще ніхто ніколи не описував, і якщо така книга справді існує, то вона скомпонована про мандрованого рицаря і вже тим одним мусить бути краснослівна, високодумна, величнопишна, чудодивна та правдомовна. Ся гадка трохи його потішила, та не надовго: адже автор книги, судячи із слова "сід", був мавр, а якої вже там правди можна од маврів сподіватись, коли всі вони махлярі, фальшівники та вигадники. А ще боявся, чи не було там якої непристойності в трактуванні його любові, що могло б вийти на ущербок честі й доброї слави володарки його Дульсінеї Тобоської: йому б хотілося, аби автор показав усю його вірність і повсякчасну шанобливість супроти неї, розповів, як заради неї нехтував він королевами, цісарівнами та панянками всякого роду й стану, тлумлячи без жалю ґвалтовні природні пориви... Отакі-то думки та гадки облягали рицареві голову, одна одну поганяючи, коли Санчо привів до нього бакаляра; Дон Кіхот привітав гостя вельми ввічливо і приязно.
Хоч бакаляр і звався Самсоном, та собою був досить хирний, тільки на вдачу дуже хитрий, на церу жовтявий, а на розум жвавий; років мав двадцять і чотири, був кругловидий, кирпатий і ротатий — все то ознаки, що вдався на витівки, глузи та жарти. Таким же він і тут показався, бо скоро побачив Дон Кіхота, зараз став перед ним навколішки й промовив:
— О, пане Дон Кіхоте з Ламанчі, дозвольте мені поцілувати руки вашої достойності! Присягаю на хламиду святого Петра, яку я ношу (хоч пройшов тим часом усього чотири ступені), що ваша милость — один із найславутніших мандрованих рицарів, які будь-коли жили й житимуть на всім земнім крузі! Будь благословен Сід Ахмет Бен-Енхе-лі, що списав історію великих ваших діянь, будь хвален сугубо й тригубо знаттєлюбивий муж, котрий не пожалів труду переложити її з арабщи-ни нашою людовою кастільською мовою всім добрим людям на посполитую втіху!
Дон Кіхот попрохав його підвестися і спитав:
— Виходить, то правда, що вийшла вже моя історія і що написав її якийсь премудрий мавр? [351]
— Щирісінька правда, пане мій і добродію,— одказав Самсон,— і я ладен навіть твердити, що на сьогодні тої історії видрукувано вже не менше, як дванадцять тисяч примірників; коли не вірите, спитайте в Португалії, Барселони і Валенсії, де тая книга типом вийшла, а це, славлять, уже і в Антверпені її друкують.